То було щось настільки сакральне. Щось таке, що я – через десятиліття зовсім іншого і життя, і співжиття – не можу не практикувати саме з ним, але наодинці досі.
Вже коли ми з найближчим другом – таким, що від підлітковості і на цілу юність настільки, що певні родини у місті замислювалися у своїх розрахунках, чи не пара ми часом – почали мешкати у різних місцях, різних також світах чи півсвітках, облігатно зустрічалися під кінець року на тій самій лавці. Переважно засніженій. Завжди зимній. У міському городчику, як казали на це місце за кілька десятиліть до нашого народження. Там, де за ці десятиліття не змінилося нічого. Тільки дерева ставали завжди непомітно, а врешті гігантично більшими. Ми сідали на засніжені лавки, бо сніг тепліший при такому освітленні ліхтарів від повітря. Ми готували один для одного презенти – найдивніші за цей рік сигарети. А тоді були часи, коли назви, смаки і легенди десятків сортів сигарет вривалися, вповзали, проникали у наше буття з найбільшою за цілу історію інтенсивністю. І тоді, розтоплюючи грубий пухкий лавковий чи лавочний сніг своїми сукняними мантлями, смакуючи цигаркові суміші з різного підсоння, намагалися викласти собі навзаєм скороченні історії свого року. Щось те, чого ще не було у роках попередніх. Якісь досвіди, відкриття, набутки і здивування. Поезоаналітика найвищого ґатунку, яка може бути доступною двадцятилітнім обсерваторам, зачарованим буйною еволюцією побуту і настроїв. Так інсталюється любов.
Опроч персонального, ми згадували, звичайно, про світове. Тим паче, що то був час, коли саме барви світу мали ознаку найприватнішого.
Як неважко зрозуміти, що тих зустрічей вже нема, бо таке життя. Але – як я недавно казав – не перестаю приходити на ту саму лавку, аби погратися у давній діалог. Тож маю з чимось прийти. З якоюсь цікавинкою. Про своє – все ясно мені самому, нема чого його вмонтовувати в уявну бесіду. Не йдеться ж про автосповідь. Треба пропустити через сито пальців, вух, очей, нейронів усе, що було у перенасиченому драмами, комедіями і трагедіями році. Знайти один самородок, який можна було би на засніженій лавиці подарувати із вирізьбленим, виритим кодом 2024 у світі.
Процідив. І знайшов-єм. Як ті лінгвісти, що шукають слово року. То є самокат. Гуляйнога – казали мої старенькі. Шкода, але саме такі вишукані штучки зі сфери нападу переважно роблять історію на крок вперед. І насамперед тому, що фіксують собою певний стан ландшафту, зумовлений певним трибом щоденних рухів, які визначають актуальну конфігурацію людини у ландшафті.
Набір рухів, який панує у певний час, є головною ознакою того часу. Технічні можливості модифікують рухи, видобувають із заглибин пам'яті забуті, додаючи їм нового оформлення. Гуляйнога, яка була якимось чудом п'ятдесят років тому, вже уповала до передроверового минулого. І хто би міг подумати про її ренесанс. Ще й у такій видовій розмаїтості. І дитячий, і спортовий. І з моторчиком. Діти знову навчилися їх мати. Дорослі шугають на моторизованих. Рухи відродилися. Ландшафт змінився. Бо теперішня промисловість вже як щось поставить на лінію, то того буде мало не забагато. А того, що забагато, навіть уважне око перестає зауважувати. Колишні мисливці втрачають здатність реагувати на надмір білок.
Уявляю собі вечірку у колі вигадників таких штучок. Який радий той, що це вичислив, які радісні колеги, яким випала нагода розробляти, шліфувати і втілювати таку ідею. Уявляю собі радість авторів засекречених підручників, яким належить місія проаналізувати прецедент і навічно вписати його у закриту історію людської думки.
Уявляю собі спокійних сліпих до змін обивателів, яким проявилися десятки покинутих самокатів дорогою від дому до улюбленого продуктового склепу. Хоча вони якраз можуть не перейматися. Їх горе полягає у тому, що ні їхня смерть, ні їхнє життя нікому з ідеалістів не є потрібним. Хіба випадково, хіба для масовки. Але то не менш сумно.
26.12.2024