Незламність

«УТОЧНЮЙТЕ ЗНАЧЕННЯ СЛІВ...» (16)

«У дно, у суть, у корінь речі, в лоно, надро слова...»

(Богдан Ігор Антонич)

«Уточнюйте значення слів – і ви позбавите світ половини його помилок» (Декарт, вслід за стоїками)... Номінал монети, її вартість, з обігом затирається, а значення слова, його «внутрішня форма», образ, із часом – не прочитується, та не тому, що затирається (слово ж не матеріальне), а наче на дно западає.

Тож не лише у книгу, а й у слово можна «пірнати» й «виносити» його форму (лат. «forma» – краса) або те, що навіює ця форма. Вона й веде нас цікавими стежками – до глибшого розуміння і відчування слова... Тож не лише чути, а й бачити слово – важливо...

Н Е З Л А М Н І С Т Ь

Віє вітер, віє буйний,

Дуба нагинає...

Хрестами болю всіяна війна.

         Ольга Кіс. «Ритми і рани»

Ці пісенні слова так часто колись співаної пісні можуть бути поетичним образом незламності. Був би той дуб, хай яка його могутність, негнучкий, штивний – громова буря, налетівши, зламала б його, вирвала з коренем: що вище й розлогіше дерево, то дужче на нього навалюється вітер. Низької лози, як про це Степан Руданський у своїй знаменитій поезії «До дуба», хай який буревій «з корінця не звалить». От вона й гнеться, «куди вітер нагне». Інша річ – дуб: «...а ти, дубе, кріпись, – / Ти рости та рости, не хились, не кривись!»

Гарне зіставлення, гарний перейнятий від античних образ, чудова поетична порада, як нам повестись у добу глобалізації, як вистояти й залишитись собою на світовому протязі, як перемогти жорстокого, що переважає залізом і живою силою, нападника. Але зауважмо ще раз: лоза, супроти дуба, – низенька, тоненька. Але й та гнеться не в догоду вітрові, не перед ним: своєю гнучкістю вона протистоїть йому, не ламається, тримається, взагалі є лозою.

Дуб у Руданського – символ стоїчного мужа. Згадалась, до речі, поетична книжка Володимира Забаштанського під назвою «Треба стояти». Треба стояти, яких ударів не завдавала б сувора фортуна (майбутньому поетові вона вготувала важкі випробування, завдала тяжких фізичних травм, та саме у змаганні з труднощами він вигострив ум, висталили волю: з юнака-каменолома – видатний поет, лауреат Шевченківської премії).

У пам’яті – й свіжа, декілька днів тому, зустріч із Олександром Базилевичем, молодим воїном. Виносячи з-під ворожого вогню пораненого побратима, він сам зазнав надважких поранень: з кінцівок уціліла лише правиця. На мистецьких світлинах фотохудожниці Адріяни Довгої  – уже не на полі, а в реабілітаційній залі – бачимо такої ж ваги щоденний подвиг: Олександр (на колісному кріслі) – з ракеткою в руці, з рапірою, з набитим вагою тренувальним м’ячем... А в спілкуванні – з усмішкою на обличчі... Іскринки гумору в очах... міцний потиск правиці...

Спадають на пам’ять слова Петрарки: «На тлі ран, що їх завдає фортуна, найвиразніше проступає велич духу». Fragílitas (лат.) – крихкість. «Якою ж крихкою є навіть найсильніша людина!» – не раз акцентували античні (супроти морської потуги – крихкий і найпотужніший корабель). Людина – крихка тілом, але не духом. Дух – наче вогненна стихія, що несхитно поривається вгору: «Роздуймо, браття, вогонь завзяття!»

Гнучкий – розум. Ахілл, наймогутніший і найхоробріший між ахейців, ішов напролом. Одіссей, представник нової суспільної формації, брав не лише силою – гнучкістю; був, як наш Еней, як наші козаки-характерники, – на всеє зле проворний». Як і Лис Микита, що й з Ведмедем легко впорався, ще й підняв його, як і вовка, на сміх (автор геніальної поеми з особливим смаком описує техніку, тобто хитрощі Лисових перемог; одне слово – «ум гостри», духом – не схитнися; Лис, до речі, – зразковий оптиміст).

Незламність, надто коли зіставляємо дерево й людину, тісно в’яжеться з таким поняттям, як «снага». Етимологія слова неясна. Але веде воно, це слово, знову ж до Каменяра: «Земле, моя всеплодющая мати, / Сили, що в твоїй живе глибині, / Краплю, щоб в бою сильніше стояти, / Дай і мені». Наголошена перенесенням крапля – це, здається, і є ця снага, той humor, тобто волога, живильна сила в прямому і в переносному значенні: гумор – усмішка, бадьора пісня; сухе, жорстке, жорстоке – поза поняттям «незламність».

Незламність – це єдність, це любов («єдиномисліє подай і братолюбіє пошли»). Якось (з античної оповідки) літній селянин, чиї сини жили між собою, брат з братом, у незгоді, покликав їх до себе й запропонував переломити в’язку прутиків. Як не тужились – не змогли. Тоді він дав кожному з них по одному прутику. Кожен легко переломив свій прутик. А батько: «Ото вам приклад: поки житимете в любові та злагоді, поти й не страшні вам будуть ворожі підступи».

Незламність усього народу – це його спільна, стосована до ритмів життя хода. «Вмій дослухатись до ритмів життя», – голос першого європейського лірика, поета й воїна, Архілоха. Життя мирного – й того, в яке ввірвалася війна («Ритми й рани» – точна, промовиста назва цитованої поетичної книги). Війна, яка саме тому, що її розпалює нелюдська жорстокість, так увиразнює розмиті, нерідко й знецінювані буднями найвищі людські цінності, серед яких – і любов.

Недарма так акцентував це слово Володимир Сосюра у писаній в роки війни поезії «Любіть Україну»; недарма й зазнав таких цькувань за цю поезію: добре ж бо знали «борці з українським буржуазним націоналізмом», яка то загроза для них – пробудження любові до рідної землі, її природи, до мови, якщо вона стає душею народу. Не знали ж, бо й не дано їм те знати, не знають вони й тепер, що то за сила – поєднана з любов’ю мужність: «І пройдуть вони безмежним краєм / Крізь руїни сіл, дерев і трав / І, напевно, ти тоді згадаєш, / Хто любов і мужність поєднав». «Вони» – це сини нашого народу, «хлопці суворочолі», це його ніжночолі дочки...  

Отож незламність, «велич духу», про що Петрарка, – це, на відміну від грубої, бездумної і бездушної, проломної сили, також чутливість душі; це те, що містить у собі поняття «мужність», яка бере під своє крило всі духовні й душевні якості. «Якщо ти муж – будь мужнім, / Вмій правду боронить...» – уточнює  Шандор Петефі значення слова «муж»; саме вмій...

                                                                          *

«Хай знає тиран, собі на біду, / Що друга я зроду не підведу...» – наголошує, перекладаючи «Заруку» Шіллера, незламний Микола Лукаш; незламний – у своїй громадянській мужності (virtus civilis). По-своєму повторюють слова цієї балади наші воїни, герої і героїні, виносячи з вогню боїв своїх побратимів. А це – військова мужність: virtus militaris… Це – найвищий, жертовний вияв людяності, отже й незламності.