У 2017 році я позаздрив Андрію Любці, який об'їздив Балкани уздовж і впоперек, а згодом написав книжку. Позаздрив тому, що хоч і бував не раз на Балканах всюди, за винятком Боснії і Македонії, але то переважно були поїздки відпочинкові на море або ж на фестивалі. Тож я мало що бачив. Натомість Андрій на своєму авті об'їхав глибинні регіони і звідав чимало цікавого.
Тоді я й закинув йому ідею, щоб поїхати разом і написати книжку про нашу мандрівку, наводячи цитати з українських письменників, які побували в тих місцях, як-от Андрій Чайковський, який служив у війську в Боснії. Цікаво було б відшукати ту каварню, де він вперше спробував турецьку каву.
Про те, що вже був випадок, коли двоє українських письменників мандрували на авті Балканами, я не згадав.
У травні 1989 року гуморист Геннадій Літневський (народився у 1951), поет Василь Моруга (народився у 1947) і його наречена Юлія Бурмакіна вирушили Василевим автом до Болгарії на з'їзд славістів. Авто він купив недавно, але вже полюбив швидку їзду. Дорогою домів 14 травня 1989 р. на території Румунії всі троє загинули в автокатастрофі: луснула шина, водій не впорався з кермуванням, і вони зірвалися в урвище.
Я подумав, що про цю трагедію ще рано знати Андрієві. Хай уже повернемося, то й розповім. Щоб не накаркати. Надто, що їхати ми мали на його машині.
І ось ми зустрічаємося з Андрієм у Тернополі на літературному фестивалі, сидимо в кнайпі за столом, п'ємо пиво. Підсідають до нас Вікторія Амеліна і ще один Андрій – Курков. Хоча, можливо, це не вони, а ми до них підсіли.
За пивом ми обговорюємо з Андрієм-молодшим нашу мандрівку. І тут з'ясувалося, що в його авті нема кондиціонера. В тамтому авті, яким він уже мандрував раніше, був, а в цьому катма. А в спеку мандрувати без нього не просто.
За дивним збігом обставин вирушати ми збиралися теж у травні, як і ті покійні письменники. Ні, я про цей збіг теж промовчав.
І от Курков чує наші з Андрієм-молодшим бідкання щодо відсутності кондиціонера і висловлює бажання приєднатися до експедиції. Правда, з його автом теж якась проблема. І тут ми несподівано чуємо ніжний голос Вікторії:
– Ми могли б поїхати на моїй машині.
Ура! Чи, як писав Остап Вишня, «вра!»
Та-ак, думаю я. Історія невмолимо повторюється, хоч і з деякою корекцією. Не двоє, а троє письменників і, щоправда, письменниця, а не наречена.
Далі ми жваво обговорюємо маршрут, креслимо плани. Стіл перетворюється на мапу Балкан. Пальці успішно долають Карпати, Стару Планину, далі Чурекський перевал, Шипкинський перевал, перевал Беклемето, Траянський перевал...
– В замок Дракули заїжджаємо?
– Обов'язково. Він же наш! Ще Франко писав, що Влад Басараб русин.
Міст на Дрині, оспіваний Іво Андричем... Косове поле, де турки розгромили сербів... У підручнику з історії навіть була зображена сцена, де Мілош Обіліч встромляє кинджал в груди султана. Не помогло сербам.
І ось ми вже думками в Боснії... Ах, це тепер історична країна, бо породила письменницю Галину Новосад. Тобто породила не як особу, а власне як письменницю. Коли вона прочитала у фейсбуці, що Андрій Любка перебуває в Боснії, написала йому дуже інтимне прохання: вона забула свої спортові штани в готелі. Чи не міг би Андрій їх забрати?
І ось Андрій, який ні сном ні духом ніколи не чув про Галину Новосад, ніколи її не бачив, навіть не здивувався такому несподіваному і фривольному проханню. «Ха! – відповів би я, якби то був я. – Штани? А ще що? Може ще зубну щітку й улюблений гребінчик?» – і не мав би рації. А ось наш героїчний Андрій розвертає авто, бо вже промчав той готель, і, демонструючи весь чар своєї вродженої інтелігенції разом з досконалим знанням сербської і з чарівною усмішкою, добуває безцінні штани невідомої йому особи, повідомляє її про цей подвиг і фалює далі. А повернувшись в Україну, висилає штани до Золочева.
З тих пір починається їхня велика дружба, до якої і мене, многогрішного, залучили. Коли ж Галина стала шпарити книжкові огляди, Андрій, підступно змовившись із її чоловіком, зібрав ті огляди, зредагував, вициганив у мене і в Олександра Бойченка відгуки на обкладинку й організував видання. Яке виявилося для Галини повною несподіванкою. Але відтоді вийшла вже й друга збірка, а на черзі третя.
Ну, тепер ви знаєте, як часом буває корисно забути в готелі спортові штани. Які тепер зберігаються в оселі Новосадів під куленепробивним склом разом з портретом Андрія.
А тим часом четверо письменників далі сперечаються, як їм добиратися до Греції, чи заїжджати до Чорногорії, чи до Косово...
– А покупатися?
– Стопудово!
Сонце вже на вечірньому прузі, як любив повторювати Нечуй-Левицький, а вони далі планують, переплановують... Але ніц з того. Тоді ми ще нікуди не поїхали.
08.05.18 я написав Вікторії: «В неділю на Разомфесті буде А. Любка, то якби ви завітали, ми могли б обговорити Балкани. Попередньо він за. Я ще не знаю хто за ким виступатиме, щоб скоріше відстрілятися, то повідомлю».
08.05.18. Victoria Amelina: «Так, чудово, дякую, давайте спробуємо зустрітися. Не скажу, що день вільний, але сподіваюся, вийде».
Я: «Я просто думав, що ми б десь на каву пішли. А так то ми там будемо тусувати весь день в театрі. Ну, дамся чути».
Victoria Amelina: «Добре, дякую!»
Ми зустрілися і знову все детально обговорили. Що-що, а планувати ми вміємо. Однак реалізовувати плани не часто вдається.
02.08.18 Victoria Amelina: «Доброго дня, пане Юрію. Сподіваюсь, у вас все гаразд і файне літо. Маю до вас таку справу…»
Справа стосувалася не Балкан, а співпраці з певною особою. Але потім дійшло і до Балкан.
На що я відповів: «До Форуму я в роз'їздах. Днями їдемо з Курковим в Карпати. Опісля Форуму маю тур Польщею, але дати і міста ще не узгоджені. І ще є інші поїздки за кордон, але знову ж таки дати неточні. Важко щось планувати».
Бо ми в серпні з Андрієм-старшим зібралися почати писати в Карпатах наш спільний роман «Ключі Марії». Балкани посувалися в часі. Врешті Курков відпав, бо знову мав підкоряти Америку.
В травні 2019-го, коли ми з Андрієм-молодшим знову стали щось кумекати, я зателефонував Вікторії й повідомив, що нас, на жаль, – ех! – залишилося троє. Все знову поверталося до фатальної компанії, яка загинула у травні 1989 року. Звісно, Вікторії я теж про це з вродженої делікатності не розповів.
Вона поцікавилася, де ми збираємося ночувати.
– В наметі, – відповів я.
– Ой, я чула, що ви так хропите-е, – сміялася вона.
– Хроплю? – щиро здивувався я. – Хто це таке наговорює?
І відразу згадав, як ми з Любкою ночували в одному номері. Ех... Невже він здав мене? Хоча... може, й не він... Ні, Андрій не міг.
Але хропіння за мить уже перестало бути суттєвим. Суттєвішим стало те, що хлопів буде двоє, а не троє. Виявляється, їхати з трьома видавалося для неї безпечнішим, ніж з двома. Вона дала про це зрозуміти, не перестаючи кепкувати. Так у сміхах і хіхах завершилася ця розмова.
Ми з Любкою з глибоким смутком сприйняли цей розпад нашої веселої і дружньої компанії, яка вміла так дотепно будувати плани. Але не змогла їх втілити.
Проте я не полишаю надії колись таки провідати міст на Дрині і мелодійно похропіти в наметі на березі Дунаю.
11.12.2024