«Поясни це іншим, // у мене було чудове життя, // я страждав», – написав Збіґнєв Герберт у вірші «Пьотру Вуйчичу» (сербському перекладачеві польської літератури, в тому числі й Герберта). І хоча це, здавалося б, суб’єктивне звернення автора не може трактуватися однозначно, воно відкриває двері до розмови не стільки про «страждання» самого Герберта, скільки про ауру його поезії. Одразу висуну тезу про те, що творчість автора «Ровіґо» вже з часів його дебюту інтерпретується як, можливо, надто «сучасна», надто «універсальна» і надто «алегорична». Не будемо наводити докази. Достатньо цитат, бо ж наразі існує суб’єктивна іпостась, наче Герберт покликався на категорію, назвімо її умовно «страждання», не виключно через філософські обставини чи етичні, а й також, звичайно, – екзистенційні. Так само, як Норвід «супроводжував» свої вже поетичні метафори власною глухотою. Так само, як я намагався би з’ясувати, котрий із творів «золотих греків» читав чи дивився Герберт взимку 1954 року, не намагаючись уявити собі ту жалюгідну зупку, яку він їв того морозного січневого дня разом із Тирмандом у їдальні Спілки письменників у Варшаві.
Герберт для кількох генерацій був завжди «сучасним». Безумовно, більш сучасним, ніж Тадеуш Ґайци, Кшиштоф Каміль Бачинський, Тадеуш Боровський і хтозна, чи не Тадеуш Ружевич. Парадоксально, але Герберт – найменш дослівний з цієї групи майже сучасників. Адже сьогодні ми рідко говоримо про поколіннєві ресентименти в поезії Герберта, радше інтуїтивно, аніж відчутно (хоча «товариші по зброї» з’являються у присвятах). Важливішою є катастрофічна генеалогія цього покоління (про неї писав Казімєж Вика). Всі члени цієї репрезентативної групи, живі і мертві, сентиментально очікували своєрідної неминучості смерті, знищення або «живого страждання». Гайци (1922) прямо пише про «необхідну смерть», Бачинський (1921) каже: «Залишуся сам / Я сам і пітьма», Боровський (1922) вже висловлює гекатомбу поколінь: «Після нас залишиться тільки залізний брухт і глухий, знущальний сміх поколінь». Це мертві. Перший і єдиний із живих – Ружевич (1921) – стверджує: «Мені двадцять чотири роки, я вижив / коли вели мене на забій». Другий з тих, хто вижив, – Герберт (1924) – констатує: «У мене було чудове життя / я страждав». Всі однаково об’єднані, однаково розділені; пов’язані спільною «дорогою» з Армією Крайовою, правим ухилом, який у випадку Ґайца доходив навіть до проявів антисемітизму; розділені гіркотою соціалістичного реалізму (Боровський), консоляція екзистенціалізму (Ружевич). Однак саме в поезії Герберта ми знаходимо найбільше слідів опосередкованого «катастрофізму». Саме Герберт помер, роз’єднаний майже з усім світом. Читаючи з тезою «страждання» сотні його віршів, цього можна було сподіватися. Як би цинічно це не звучало, але, можливо, у схожому місці творчо опинився б, наприклад, Бачинський, доживши до нашого часу. Але, можливо, ближче до «землі обітованої», ніж до Середземноморської затоки.
2.
Відкинувши несуттєву хронологію, цей умовний «катастрофізм» Герберта оформлений як поетичне «страждання». Поет стверджує: «Коли жахіття вляглося і згасли фари / ми виявили що лежимо на смітнику в дуже дивних позах» («Пробудження»); «підхоплені / думкою легкою як стріла / пробігаємо крізь брами / світла / з яскравості у засліплення» («До Атени»); «Стільки запитань – про дуби – / стільки листя і під кожним листком / відчай» («Дуби»); «і тільки наші сни не були упокореними» («Репорт...»); «нічого крім народження і смерті / і всередині кривава м’якоть секвої» («Секвоя»); «тільки спіткає нас доля страшна / вогонь і лемент / бо прийнявши хрещення землі / ми були занадто мужніми в непевності» («Хрещення»); «ось надходить час / покидати домівки / блукати в джунглях / шаленого мореплавства / кружляння у темряві / плазування в пилюці» («Смерть лева»); «залишилось мені небагато / дуже мало / предметів і співчуття» («Елегія на від’їзд ...»); «Не знаю дійсно не знаю звідки ця втома неспокій мука / завжди і навіть тепер – коли маю право на відпочинок» («Життєпис»).
3.
Герберт – вже екзистенційно, свідомо чи з витонченістю – прийняв особливі форми «нормальності». Сам окреслив це в «Життєписі» як «нормальне життя в ступені референта». Скажемо одразу: так звана екзистенційна позиція Герберта завжди випливала з абсолютної, безкомпромісної вірності самому собі. Така позиція завжди увінчана стражданням. Ще в 1954 році Леопольд Тирманд бачив це з позиції правдивої дружби: «Після полудня був у мене Герберт. Це один з найкращих наших сучасників. На мою думку – поет номер один свого покоління, а можливо, і всього періоду післявоєнної Польщі. Про нього ще небагато відомо, він мало друкувався, трохи в «Tygodniku Powszechnym»¹. Не викликав захопленого визнання серед католиків, але всі ми в «Тижневику» були згодні з тим, що це – сам по собі – рівень. Він ще зможе показати, якщо йому дозволять. Збишеку Герберту ще немає тридцяти, він стрункий, трохи хворобливий, із заширокими бедрами. У нього по-школярськи веселий кирпатий ніс і підозріло лагідні, світлі очі. У їхній блакитній м’якості ховається нещирість і впертість. Він ввічливий, добрий, спокійний, але за ввічливістю ховається воля і норовливість, і якась чутлива збоченість, з якою краще рахуватися. Говорить тихо, цікаво і знає, про що говорить; володіє неабиякою безкорисливою ерудицією, яку без зусиль переплавляє в дотепність і чарівність. Культивує моральну чистоту, безкомпромісність і вірність собі трохи напоказ, але в такому солідному ґатунку, що ні до чого не можна причепитися і не можна відплатити йому чимось нижчим за глибоку повагу. Безумовно, він страждає від злиднів. Заробляє кілька сотень злотих на місяць як обліковець-хронометрист у кооперативі, що виробляє паперові торбинки, іграшки чи коробки. Спокій, з яким Герберт терпить ці муки після закінчення трьох факультетів, наче з ранньохристиянської агіографії. Цей спокій – майстерно сконструйована маска: за нею ховається відчай людини, яка боїться, що програла своє життя у легковажному покері історії, в якому на кону були ідеологічна прихильність і почесті. Внаслідок цієї згубної залежності він не в змозі допомогти своїм старим хворим батькам, чи вирішити інші проблеми. Нагадує людину, яка нахилилася над криницею життя, відчуваючи звідти нестерпний сморід, але яка також спазматично вчепилася за край, щоб не відступити і нізащо не перевести свій замріяний погляд на цукеркові краєвиди».
Немає більш влучного та чутливого діагнозу в усій літературі про Герберта. Попри це, сам Герберт лірично відповідає Тирманду лише після його смерті – так, ніби «страждання» спровокувало дистанціювання: «Іноді мистецтво відображає міражі / полярне сяйво / екстази привидів / бенкети богів / безодні / воно також бореться з історією / з перемінним успіхом // намагається її приручити / надати людського сенсу» («Дзеркало блукає по дорозі»). І другий, більш обширний уривок зі «Щоденника» Тирманда 1954 року; жоден з цих уривків ніколи не був завеликим; свідчення принципово непереконливої взаємодії між часом героїзму (покоління, що хворіло на катастрофізм) і часом презирства (екзистенційний антиуніверсалізм тих, хто вижив). Тирманд: «Збишек вранці прийшов побалакати. Він змінює роботу. Доля людини сидить у ній самій, або ж певні речі трапляються виключно з певними людьми. Тільки Герберт міг стати обліковцем-хронометристом у вчительському кооперативі іграшок. Що це означає? Я не знаю, що таке хронометрист, але я знаю, що це за кооператив. Це дно приниження і бідності. Старі вчителі-пенсіонери, чия пенсія становить кілька десятків злотих на місяць, заробляють там додаткові двісті, клеячи картонні коробки і стругаючи дерев’яних жирафів. Люди, які колись декламували Піндара, Кохановського і Байрона, доживають свої дні на одноразовому харчуванні, у ветхому взутті і пошарпаному зимовому одязі. (...) І в цьому всьому Збишек – вразливий, як відкрита рана; чутливість – його професія і покликання, Вергілій у пеклі співчуття. Сьогодні Збишек сказав: «З мене досить, я більше не можу. Ти розумієш, що означає бути обліковцем зусиль якихось жалюгідних решток людини, яка беззубо посміхається мені, бо від кількох цифр, які я запишу, залежить, чи з’їсть вона ще раз у своєму житті тарілку зупи... І дивиться на мене порожніми очима, які колись розуміли Шопенгауера... Кінець. Я кидаю роботу...» Знаючи, з якими труднощами було пов’язане отримання цієї роботи, я спитав без ентузіазму: «Що ж ти збираєшся робити?». «У мене є дещо на прикметі, – відповів Герберт, – у Центральному управлінні торфовищами. Там я буду на своєму місці». Пенсіонери, інваліди, торфовища – метафізика особистості Герберта. Інтенсивний тренінг відчаю».
Останнє слово. Герберт: «Мистецтво прагне облагородити / підняти на вищий рівень / оспівати відтанцювати і заговорити / прогнилу людську матерію / поруділе страждання». А над назвою «Дзеркала, що мандрує по дорозі» – присвята: «Пам’яті Леопольда Тирманда». Один вірш. Поема з двох частин. Тільки.
4.
Важко і навіть, мабуть, недоречно здогадуватися про почуття Герберта до своєї родини. Чому ніколи і ніде (лірично) не з’являється його брат Януш, який помер у дванадцятирічному віці? Хоча сестра Галіна посідає особливе місце як важлива фігура в ліричних родинних алюзіях. Чому після війни Герберт так і не повернувся (бодай на мить) до рідного Львова?
Серед численних присвят (окремих віршів) рідко трапляються присвяти родинні. Короткий вірш «Поїзд» у збірці «Репортаж із обложеного міста» присвячений «Пам’яті матері» (Марії). «Ґудзики» в збірці «Ровіго» – «Пам’яті капітана Едварда Герберта» – вуйкові, вбитому в Катині. Але весь «Репортаж із обложеного міста» Герберт присвячує своїй дружині Катажині, здрібнюючи її ім’я; так само «Напис» присвячений «Пам’яті батька» (Болеслава). Власне, це єдині присвяти з усіх видань. Однак, якщо порахувати всіх персонажів, що з’являються в присвятах і в самих текстах, залишається якась дивно фамільярна незадоволеність. Тим паче, що присвятне відстеження «страждання» у творах Герберта, безумовно, має сенс: наприклад, чому жодна присвята не з’являється в збірці «Пан Коґіто»? Ніби універсалізм мав бути позбавлений яскравої індивідуальної ніжності. Чому в об’ємній збірці «Гермес, пес і зоря» з’являється лише одна деперсоніфікована присвята: «Лицемірним покровителям» (до вірша «Як нас впровадили»)?
Звичайно, є багато віршів, які можна віднести до категорії «родинних» («Моє місто», «Країна», «Дім поета», «Мій батько», «Мама», «Руки моїх предків», «Роздуми про батька», «Мати», «Сестра», «Дім» тощо), але суб’єктивно (у ліричному сенсі) верифікувати їх було б складно. У цих віршах, мабуть, більше універсальних адрес, ніж особистих. Можливо, такою «стоїчною обережністю» пояснюється дистимічний фрагмент восьмичастинного (і тому змістовно важливого) «Життєпису»: «треба віддати йому належне / не одразу погодився жити // увібрав стрімкий потік подій / стояв у пустелі і плакав // шукав реліквії в руїнах / молився іменами померлих // поезія – дочка пам’яті / стоїть на сторожі тіл у пустелі // шурхіт віршів коштує стільки / скільки є в них подиху отих // сидить самотньо за столиком / вистукує пальцями кличе порожнечу».
І вже після смерті Герберта його дружина, в зовсім іншому контексті, сказала під час котрогось із інтерв’ю: «У Збишка були дуже різні періоди. Він змінювався. Іноді дуже змінювався. Іноді він ставав зовсім невпізнаваним».
5.
Зупинімося на присвятах. Саме вони безпосередньо не лише визначають оточення Герберта, а й характеризують екзистенційний «настрій» поета. Крім персональних адресатів, у них з’являються, точніше з’являється, бо це абсолютна рідкість, наприклад, така присвята: «шанувальникам вмерлих релігій». Вірш з такою (написаною малими літерами) інскрипцією має назву «Капелан» і закінчується іконоборчим чи просто провокативним чотиривіршем: «І знаю що дим жертовний / здіймаючись в холодне небо / заплітає косу божеству / без голови».
Галерея постатей, яким Герберт присвячує поодинокі, але ретельно «підібрані» тексти, складається з особистостей, пов’язаних передусім з «Паризькою культурою» і так званою демократичною опозицією. (Я. Туровіч, Я. Чапський, К. Єленський, А. Міхнік, Я. Я. Щепанський, Р. Пшибильський, Я. Адамський або З. Запасевич). Однак якщо проаналізувати окремі тексти з присвятами, то майже завжди виявляється, що Герберт мав у тому певний «інтéрес»². Зазвичай полемічний. Іноді сердечний. Найчастіше поет виступав суворим суддею, одягаючи тогу «сумління». Така роль, засадничо невдячна і незручна для підсудних, мусила провокувати суддівську самотність. Ось як, згадуючи період цілком приязних стосунків з поетом, Адам Міхнік суворо, але зі щиросердечною дистанцією описує ту саму позу, яку Герберт прийняв за життя: «Він створив власну мову – мову смиренного героїзму, самоіронічної відваги, романтизму духу, залюбленого в класичний канон краси, в європейську польськість. Це був поет, який зі сповненою рішучості гордістю говорив про Польщу завойовану і принижену, про її сумну гідність, коли не приниженими залишалися тільки сни. (...) Однак йому вдавалося так сплітати лагідні й тендітні слова, що вони ставали твердими як метал...»
Три присвяти є особливими – зокрема до тези про «поета-страдника». Симптоматично, що тільки в цих присвятах з’являються ввічливі квантифікатори «Пані», « Професору». Спочатку ця: «Професору Генрику Ельзенберґу». І вірш «Маркусу Аурелі». Знаючи, наскільки важливою постаттю в інтелектуальному житті Герберта був Г. Ельзенберґ, досить гірко звучать гекзаметри першої строфи: «Добраніч Марку лампу погаси / і книжку закрий Вже над головою / сходить срібний ларум зірок / це небо чужою мовою говорить / це варварський зойк тривоги / якого не знає твоя латина / це страх одвічний темний страх / об крихкий людський берег починає // битись (...)». Ельзенберґ – філософ зі львівським корінням, – мабуть, найбільший торуньський авторитет Герберта, можливо, через те, що був маргіналізований в народній Польщі (поет, зрештою, був злосливим), – концентрував у своєму мисленні чи не все, що могло б утвердити Гербертове «страждання». По-перше – він був героїчним етиком, по-друге – співцем зречення, по-третє – критиком гедонізму. А на запитання професора, чого шукає у філософії, Герберт відповів: «Сильних інтелектуальних емоцій, болісного напруження дійсності й абстракції, ще одного розщеплення, ще одної причини для смутку, більш глибокої, ніж особиста». Чому ж Герберт лише через багато років після смерті Ельзенберґа присвятив йому вірш? Хоча поет і без того унікально «закарбував» професора, бо крім присвяти у «Струні світла», один із віршів відкриває все «Ровіґо», під назвою «Генрику Ельзенберґу на сторіччя від дня народження», де з’являється знаковий пасаж: «Ми жили в часи, які насправді були розповіддю ідіота».
Друга з цих спеціальних присвят має несподівані подвійні додатки ввічливості: «Пані професорці Ізидорі Домбській». І в цьому випадку ми маємо справу з постаттю, якщо не маргіналізованою, то «відкинутою». Знову постать із дуже суворими поглядами. «Філософія мусить бути результатом незалежного і незацікавленого прагнення істини людським розумом» – це один із інтелектуальних канонів Домбської. Можливо, цей, знову ж таки суворий і вимогливий принцип, надихнув Герберта на «мазохістську» впевненість. Однак обставини появи цієї присвяти дозволяють запідозрити поета навіть у розрахунку. Саме в цей час у варшавській «Культурі» на Герберта нападає Артур Сандауер. Ізидора Домбська пристрасно, з відповідним авторитетом, захищає поета. Герберт віддячує їй тим, що присвячує «Силу смаку». Чому саме цей, ключовий для творчості автора «Пана Коґіто», вірш? Згадаймо фінальну строфу: «Це зовсім не вимагало великого характеру, / ми мали трохи необхідної відваги, / але по суті це була справа смаку / Так смаку / який змушує вийти скривитися вицідити сарказм / навіть якщо за це мав би впасти безцінний капітель тіла / голова». Можливо, саме тому – згідно з вимогами пані професорки, сумнівами Сандауера та «розрахунками» ліричного хронометриста.
Є ще одна особлива, «промовиста» присвята. І вона розкриває душевний стан Збіґнєва Герберта. У «Ровіґо», найщедрішій на присвяти книжці, з’являється постать менш відомого в богемному світі Владислава Вальчикевича. Для Герберта Вальчикевич асоціюється з болісною самотністю 1950-х років. Він сам пише про це у своєму знаменитому «Листі до Станіслава Баранчака»: «Найгіршим у той час було гостре бачення безглуздості всього того життя, цілковитої самотності і раз у раз виникаючого сумніву в тому, що Вони мають рацію. Єдиними моїми друзями у Варшаві були мій господар, мій вірний і досі оплакуваний друг Владислав Вальчикевич – службовець Міністерства зовнішньої торгівлі, а також, передусім, Леопольд Тирманд, який підтримував мене морально і матеріально. Я наслідував його моральну позицію і, чесно кажучи, не знаю, чи пережив би я ті темні часи без нього». Знову ж таки, багато що пояснює назва вірша, присвяченого Вальчикевичу: «Пан Коґіто на задану тему: «Друзі відходять»». Отож, відійшов Тирманд, відійшов Вальчикевич, бо присвята з’явилася, можна сказати, як це зазвичай буває у Герберта, якщо йдеться про найважливіші для нього постаті, – після смерті вшанованого. Вірш має відповідну структуру (тричастинну) і починається самоіронічно: «Пан Коґіто / в молодості вихвалявся / нечуваним багатством / друзів», а закінчується майже траурно: «на тлі цього хору / пан Коґіто / наспівує/ свою арію / прощальну».
6.
Здається, Герберт почувався найбільш упевнено в оточенні мертвих. Найкраще в мармуровій античності. Хоча не обов’язково, адже «мармур» (перверсійно) з’являється у вірші із сучасними алюзіями; у «In memoriam Nagy László» читаємо «Я заздрю мармуровому обличчю Господа (...) шляхетні мають обличчя води і землі». Але він «старим» грекам і римлянам (Аполлону, Афіні, Марку Аврелію, Мідасу, Ніці, Дедалу, Ікару, Клавдію, Прометею, Мінотавру, Ахіллу, Цернуну і т.д. і т.п.), протиставляє, хіба що контрапунктно, сучасних: Бетховена, Айседору Дункан, Спінозу, Ґеорґа Гейма, Віта Штосса, Орвелла, мадемуазель Корде, Єгуду Аміхая та ін. Завершують галерею кілька представників «нейтральних» культур, наприклад, Ехнатон і Нефертіті, оскільки вже легендарного Варавву навряд чи можна кваліфікувати нейтрально. Безумовно, ця культурна арка-паноптикум є не формою екзистенційної втечі, а інтелектуальним вибором, тим більше, що в такій концентрації вона являє собою абсолютний універсум. Але чи не провокативно так показово відкидати християнську спадкоємність? У конвенції «страждання» Йов, зрештою, був би реальним протагоністом. Але навіть серед античних постатей, розкопаних Гербертом, є деякі, які насправді ілюструють цей контекст. Лівій, наприклад, хоч і не був ні «маргіналом», ні «відкинутим», але був аутсайдером. Попри те, що був вихідцем із заможної родини, не займався звичною для римлян політичною діяльністю, не обіймав посад, не засідав у сенаті. Все своє життя Лівій присвятив викладанню риторики та письменництву. Аріона від неминучої смерті дивом врятувала пісня на честь Аполлона. А Дамаст (Прокруст)? Адже сучасний термін «прокрустове ложе» позначає дію, мета якої – змусити когось неприродньо пристосуватися до певної ситуації. І цю межу «пристосування» Герберт ніколи не переступав. За це він заплатив самотністю і «племінним» стражданням.
7.
«Сила смаку» увійшла в нашу мову. Але чи сам Герберт не перейде межі смаку, коли вже в 1990-х роках її можна буде використати як молот проти польських інтелектуалів?» – запитує в одному зі своїх фейлетонів Томаш Яструн. Це питання, вихоплене з джунглів болючої суперечки з Мілошем про Герберта, легко верифікується за допомогою інтелектуально достовірних поетичних фраз Герберта. З цих окремих рядків можна виліпити готовий художній кодекс, що визначає обов’язки кожного творчо «страждаючого» пана Коґіто. Поет відповідає: «ми правду несемо в стиснутих вустах / вона жорстока і надто важка» («З вершини сходів»); «Поет бореться з власною тінню / Поет кричить як птах у пустелі» («Про Трою»); «знамення поезії хибні / все було інакше (...); залишився тільки / порожній цоколь – / слід руки, що шукає форму» («До Аполлона»); «Ця жменька що нас слухає / заслуговує на красу / але й на правду / це значить – погроза / аби були хоробрими / коли настане момент» («Листівка від Адама Загаєвського»); «Поет – охоронець тих хто спить / зачарований ніччю жаху / тремтить і стискає в тремтячих руках / крихітну рурку Євстахія / на якій можна красиво заграти / ранкову побудку для комарів» («Тихий океан III»); «чим був би світ / якби його не наповнювала / невпинна метушня поета / серед птахів і каміння» («Притча»); «в тіні одного гекзаметра лежать / вовк і лань яструб і голуб / і засинає дитина на лев’ячій гриві / немов у колисці» («Арійон»); «небезпечні слова / що випали з цілості / уривки речень сентенцій / початки приспіву / забутого гімну» (***… «Ми засинаємо на словах»); «що буде / коли руки / відпадуть від віршів» («Що буде»); «це не ангел / це просто поет» («Обранці зірок»). І це вже не романтичне «страждання за мільйони». Тут поет страждає в ім’я своє. Самотньо і за себе.
Герберт не вступав у поетичні суперечки, принаймні в ліриці. Справи «залагоджував» універсальними присвятами. Відкрився, знову ж таки не без болю і гіркоти, мабуть, лише Ришарду Криницькому. Бо як інакше читати «До Ришарда Криницького – лист»: «Дуже мало залишиться, Ришарде, справді дуже мало / від поезії цієї божевільної доби (...) немає жодної фрази, вартої запам’ятовування, а мова – як пісок (...) ми надто легко повірили, що краса не рятує (...) на худі плечі звалили громадські справи (...) посилаю тобі вночі ці совині загадки / теплі обійми / уклін моєї тіні».
А публіцистичну об’єктивацію поета, цей «молот на польських інтелектуалів» (можливо, «перенесення» Герберта-публіциста до, наприклад, «Газети Польської»), автор «Напису» дебронзує доцільність іншим фрагментом «До Ришарда Криницького – лист»: «так мало радості – дочки богів у наших віршах Ришарде / замало світлих сутінків дзеркал вінків захоплення / нічого лише темні псалмодії тваринячих зойків / урни з попелом у спаленім саду».
І найголовніше: Герберт – Мілош. У вірші «Чеславу Мілошу» Герберт уже в першій частині проводить тонко завуальовану, але значну «паралель рівності»: «Над затокою Сан-Франциско – зоряне сяйво / вранці туман що ділить світ на дві частини / і не знаєш яка з них краща, важливіша а яка гірша / навіть пошепки подумати не можна що обидві однакові». Лише стільки і аж стільки. Хоча інші, як-от – Томаш Яструн, роблять конкретний вибір. Яструн: «Віддаю перевагу "Полоненому розуму" Мілоша і його спробі зрозуміти це явище, пояснити його чорною вірою, ідеологічним цинізмом, замінниками релігії... ніж Герберту, як суворому судді». Але вже за мить він додає: «Зараз справді важливі лише його вірші та есеї. Вони вчать тому, що є найважливішим».
Але роль «судді», яку Герберт приписує собі чи обирає сам, завжди буде окуплена стражданнями Пана Коґіто. І саме тому Катажина Герберт так увінчує останню гіркоту поета: «Він опинився у світі, до якого, зрештою, ніколи не належав. Вже не панував над тим. (...) Чую, як бідний, хворобливий, хрипкий, надривний голос Збишка виголошує дуже несправедливі судження про людей, яких він багато років любив і з якими розсварився наприкінці свого життя».
Переклад з польської мови – Світлани Бреславської.
Чеслав Маркевич
Відомий польський поет, прозаїк, есеїст і літературний критик. Радіожурналіст радіо «Захід». Уродженець Зеленої Ґури. Випускник факультету польської філології. Публікувався, зокрема, у таких виданнях, як: «Poezja», «Literatura», «Odra», «Nowy Wyraz», «Borussia», «Integracje», «Nowy Medyk», «Nadodrze», «Topos», [fo:pa], «Wakat», «Ślad», «Red», «Śląsk», «Wyspa», «Fraza», «Portret», «Arterie», «Bliza», «Дзвін». Важливі антології: «Поет – як дитина», «Спалений рай».
Опублікував збірки поезій: «Modlitwa oszukanych» (Варшава, 1977), «Moja wina» (Варшава, 1998), «Ale i tak» (Зелена Ґура, 2007), «Majuskuły» (Краків, 2009), «80. urodziny Marilyn Monroe» (Холм, 2011), «Wierszeje» (Лодзь, 2018), «Tropy» (Торунь, 2020), «Prowincje mojego imperium. Zaimki świata» (Варшава, 2022), «Тропи» (пер. з пол. С.Бреславської/ Брустури: Дискурсус, 2024). Автор збірника оповідань: «Made in life» (Зелена Ґура, 1995); романів: «Przezroczysty» (Вроцлав, 2002), «Niewinne Miasto» (Познань, 2003), «Zemsta Fabiana» (Зелена Ґура, 2004), «Przeklęta Europa» (Варшава, 2023); збірника літературно-критичних статей «Rozpoznany moment osobności» (Зелена Ґура, 2000). Багаторазовий переможець літературних конкурсів. Лауреат Любуського літературного лавра (1995, 2020). Номінант на премію «Любуський літературний лавр» (2009, 2011, 2023). Номінант на премію ім. А. К. Васькевича (2022). Член правління Великопольського відділення Спілки польських письменників (SPP).
________________
¹ «Tygodnik Powszechny» – католицький тижневик на суспільно-культурну та політичну тематику, видається з 1945 року, заснований кардиналом Адамом Стефаном Сапєгою.
² В діалектному сенсі – корисливу зацікавленість (прим. пер.).
18.10.2024