1.
Ось одне речення, взяте з першого дослідження «Танго»¹, речення, яке «презентує», «ієрархізує», не залишаючи жодних сумнівів щодо того, з чим ми насправді маємо справу: «Світ, позбавлений логіки, здорового глузду, порядку, раціональності – так виглядає квартира Стоміля та його сім’ї. Цілковита плутанина понять і явищ у творі – всюдисуща. Ніщо в «Танго» не є таким, яким би мало бути» [Е. Віґандт²]. В основному ця формула «прочитання» може бути застосована до всієї творчості Славоміра Мрожека. Додаймо до вище сказаного «зв’язок гротескної аури» творів автора «Емігрантів» з Ґомбровичем, Віткацієм, Виспянським і навіть романтиками – і ми укомплектуємо квант цілісного уявлення про Мрожека, щоправда, такого уявлення, яке не переобтяжує інтелектуальний опір більш-менш обдарованого учня середньої школи.
Але коли без жодного «освітньо-інтерпретаційного» відхилення, забувши про рік публікації «Танго» [1964], звести думку про «абсурд» у творі Мрожека до наївного визначення свободи, що присутнє, наприклад, у гаслах бітників, хіпстерів та хіпі кінця 1960-х років; якщо зіставити процитовану тут на початку формулу з виродженням наприкінці дев’яностих центральноєвропейської дійсності (в обох випадках, звісно, йдеться про минуле століття) – вона вже не видається такою смішною і «шаблонною». Спочатку головний «Едик»³ постане досить кумедним, трохи «обкуреним» революціонером з трьома «М»⁴ на вустах; по той бік часу і простору «Едик» виявиться знахабнілим робітником суднобудівного заводу, поступово, хоч і повільно, переймаючи реальні преференції «революціонера». І найсмішніше в цій силогістичній параболі те, що зрештою не «Едик», а Артур⁵ мав здійснити «переворот» у родині Стомілів. Принагідно зауважимо: чомусь справжній Мрожеків Едик більш «романтично» втілюється в образі Панкрація з «Не-божественної комедії» Красінського⁶ (адже Артур не змигнувши оком міг ототожнити себе з графом), аніж «пропонований» різними інтерпретаторами «Едик» versus Кордіан⁷-Артур, Конрад⁸-Артур.
Але в «усталеній» критичній практиці начебто існують постійні узагальнення: «Комізм і абсурд, досягнуті за допомогою численних карикатур, повинні викликати посмішку на обличчі глядача» [Е. Віґандт]. Йдеться й далі про взірцеве «Танго». Однак якби ідея «абсурду» у Славоміра Мрожека супроводжувалася, як spiritus movens⁹ «усмішки», лише «карикатурами», Мрожекові було би ближче до кабаре, до Кокто¹⁰, аніж до форм саркастичної «гримаси» – як хоча б у Семюела Беккета¹¹.
Бо «Едик», якщо погодитися з його універсальною присутністю, – це не тільки досить бридкий і трагічно смішний персонаж із інтелектуально поглибленого фарсу, але вже уособлення драматично деформованого соціального «порядку»; це повсюдно неусвідомлений «не селянин і не пролетар, а якесь соціологічно невизначене створіння на стадії кристалізації, людина "з висхідних верств", на чверть інтелігент (...), саме він в "Танго" є прихильником ідеї поступу заради поступу і формулює його кретинську дефініцію» [E. Веґандт]. І, здається, що далі від 1964 року, то ближче «Едикові» до страшного, ніж смішного поширення його все ще навіть – а можливо передусім – сьогодні «мерзенно-обтяжливої... едиковатості».
В якості розради залишається... теорія. М. Суґєра¹² вбачає в цій «деформації» протагоніста (коротко кажучи, ми можемо вважати ним нашого «Едика» з його сьогоднішньою травмою реальності) джерело дистанції, необхідної для викриття дійових осіб справжнього гротеску: «Штучно (бо драматургом) деформована дійсність і свідомо продукована нісенітниця, принаджені видимістю залізної логіки і механічної послідовності в розвитку сюжету, представляють глядачеві викривальну правду, картину деформованого і варварськи неприйнятного світу. При цьому висміюються люди – винуватці власне гротеску, а сміх створює в аудиторії дистанцію, необхідну для його розпізнавання і розуміння».
Чи не є, таким чином, людське існування саме собою абсурдним? Хіба людина – не першопричина абсурду? А мова хіба не використовується для маніпулювання людьми? Чим, зрештою, блискуче послуговується кожен перший зустрічний «Едик». Скажемо пафосно: конвенціоналізація його («едиківської») мови – це ознака кризи індивідуальної ідентичності. «Едик» під фразою, мовним кліше приховує неавтентичність, тобто безсилля, раціоналізує дурість, виправдовує брехню. В цьому контексті всі ми якщо не є, то принаймні буваємо деколи «Едиками».
2.
У своїй книзі «Ґодо i його тінь»¹³ Антоні Лібера¹⁴ опублікував дві фотографії Славоміра Мрожека з Беккетом – чи то Беккета зі Славоміром Мрожеком; фотографія із зустрічі в Штутґарті 1977 року. Фактично, це одна фотографія з двома позами Мрожека. Беккет залишається незворушним. Мрожек в одній позі з відкритою долонею, в іншій долоня (права) – закрита. Беккет, здається, лише трохи опустив голову. Але в обох позах на цій одній фотографії у двох кадрах Мрожек емоційно посміхається. Посмішка Мрожека навіть симптоматична. Начебто «відверта», але досить саркастична. Начебто «спонтанна» – і водночас дещо зухвала, контрольована.
Якщо зіставити незалежні розповіді про цю зустріч (насправді зустрічей Мрожека з Беккетом було дві) обох учасників, можливо, до нас дійде істина, наскільки виправданою є гримаса на обличчі Мрожека, яка може виявитися метафорично жахливим сміхом автора, мабуть, одного з найточніших, але й найболючіших діагнозів кондиції нашої «сучасності».
Їхня перша зустріч відбулася ще 1969 року, одразу після того, як Мрожек засудив інтервенцію в Чехословаччині та попросив притулку на Заході. Багато інтерпретаторів творчості Мрожека і Беккета стверджували, що вони мали щось спільне, що між ними була схожість – і завдяки цьому вони матимуть про що поговорити. Одне їх, безумовно, поєднувало: в дійсності вони рідко посміхалися (sic!). А ось як Мрожек описує цю зустріч для Libera: «Ми сиділи близько двох годин, потягуючи ірландське віскі і майже не озиваючись. Зрештою, про що ми могли говорити?» Про другу зустріч у Штутґарті 1977 року Мрожек розповів: «Вдруге я зустрівся з ним випадково (...) на кіностудії в Штутґарті, під час зйомок "Купідона". Але це було поверхнево, буквально кілька слів, у проході, на коридорі». На запитання про ці зустрічі Беккет згадав лише останню – «поверхневу», за словами Мрожека: «Ми зустрілися колись (...) в Штутґарті. Винятково приємний чоловік. Мовчазний, відсторонений. У нас був чудовий контакт», – поділився Беккет своїми враженнями про Мрожека.
У чому ж полягав цей «чудовий контакт»? І друге питання – питання Мрожека: «Про що ми мали говорити?» Збереглася, однак, ця саркастично (з обох боків) поставлена світлина. А також сміх автора «Танго». Але виражений з часом у відповідній літературній формі. Антоні Лібера докладно пояснював «страшний сміх Мрожека» безпосередньо самому Беккету; послухаймо цей фрагмент розмови майже повністю, адже, по суті, одне речення відповіді автора «Кінця» – це, найімовірніше, суть цього «чудового контакту» чи вербалізації «страшності» сміху Мрожека. «Мрожек – перший письменник у польській літературі, – зазначає Лібера, – який відкрито апелював до "En attendant Godot"¹⁵, або, точніше, до розголосу, якого ця п’єса дуже швидко набула в Польщі. У своєму гротескному романі "Втеча на південь", написаному, ймовірно, через три роки після польської прем’єри п’єси, він пожартував з цього приводу: одного разу в якомусь маленькому провінційному містечку з’являється оголошення, що Ґодо нарешті прибув і зустрінеться з мешканцями. Це нагадує гоголівського "Ревізора". Адже в загадковому імені всі бачать скоріше провісника нещастя, ніж якесь благо. По суті, це була сатира на комунізм, який навчив людей читати все навпаки і боятися будь-яких обіцянок, але також і на самих поляків, підкреслюючи їхню схильність до пурхання в небесах і виняткову наївність. Це було дуже влучно. Так чи інакше, не виключено, що успіх "Ґодо" в Польщі пов’язаний саме з цими рисами, адже незалежно від того, як п’єсу розуміли в універсальному вимірі, вона також сприймалася як розповідь про польську долю. Бо поляки впродовж століть постійно чогось чекали: незалежності, дива, яке б відвернуло лиху долю, одним словом, – кращих часів. І далі продовжують даремно чекати». – Так, я щось чув про це. У мене поляки асоціюються з образом паломника. Вони постійно кудись мандрують, – відповів Беккет.
І саме тому сміх чи навіть усмішка Мрожека є... страшною, бо «банальність паломництва» (як би хибно її не трактували) є над Віслою незмінною обов’язковістю; для одних – нещастям, для інших – «Божим даром».
3.
«Мене звати Славомір Мрожек, але внаслідок обставин, які склалися в моєму житті чотири роки тому, моє нове ім’я буде набагато коротшим: Бальтазар¹⁶», – писав Мрожек у 2006 році. Отже: цими словами, цим реченням розпочинає свою «Автобіографію». Хочеться сказати «в своєму стилі»: якось таємниче і самоіронічно; або бурлескно, з абревіатурою його, такого впізнаваного, імені та прізвища. Втім, якщо тут і з’явиться сміх, то спочатку він буде гірким, але – як це властиво Мрожеку – десь в універсальному фіналі виявиться цілком оптимістичним.
Однак перш ніж перейти до пояснення цієї «гіркоти», «оптимізму» – і, насамперед, до наближення «наслідків обставин», подамо вагому цитату з передмови Антоні Лібера до «Бальтазара. Автобіографії» Славоміра Мрожека: «У цій книзі Бальтазар, він же Славомір Мрожек, підбиває підсумки свого життя ("рахує") і оцінює себе ("зважує"). Оскільки він не має ніякого королівства і не має чим ділитися, він ділиться тим, що має, а саме – своєю мудрістю. І ця мудрість говорить: те, що нас зцілює, – це пам’ять і мова. Це єдине королівство людини».
Отже, вже Бальтазар продовжує перший абзац своєї біографії: «15 травня 2002 року я пережив інсульт, що призвів до афазії. Афазія – це часткова або повна втрата здатності розмовляти, спричинена пошкодженням певних структур мозку». Продовження гірке, увінчане посмішкою «зцілення». Для Мрожека написання «автобіографії» стало єдиною вагомою терапією, яка, за іронією долі, була нічим іншим, як логічним продовженням його звички писати. Можна цинічно «висарказмити», як один із персонажів самого Автора, що це гарне виправдання, ця афазія, для того, аби не полінуватися підбити підсумки власного життя «за життя» – кажучи не дуже делікатно. До речі, Мрожек, він же Бальтазар, висловлює цю збочену думку в розділі під симптоматичною назвою «Старість»: «Коли людина молода, вона намагається випередити світ. Потім – ледве йде з ним в ногу, поки, нарешті, світ не починає її випереджати». І на що слід звернути особливу увагу – Антоні Лібера, посилаючись на одну з мудростей Славоміра Мрожека, каже, що пам’ять і мова «зцілюють нас». Звернімо увагу: не йдеться про «порятунок»! А раз немає розмови про «порятунок», значить немає і загрози. Є лише «щось», що нас дезінтегрує. Як наслідок, залишається надія (отой гіркий сміх), що пам’ять саме через мовлення (письмо) зцілить нас. Трохи не в стилі Славоміра Мрожека, для якого пам’ять – це, зрештою, не «ресентимент» чи, ще гірше, «точка відліку», а щось цілком метафізичне. Як у його (Мрожека) власному жартівливому малюнку, де, як завжди, одноока постать дитини запитує: «Тату, а що таке метафізичний театр?» – на що такий же одноокий батько відповідає: «Це те, що складається з одних лише точок тяжіння». В «Автобіографії», не без зусиль, знаходимо речення про стани власної душі. «Моєю характерною рисою, – пише Мрожек, – є те, що я дуже переймаюся станами своєї душі, але тільки на мить. Я просто не маю часу переживати їх занадто довго».
Тому, інтерпретуючи сміх Мрожека або сміх у Мрожека, краще довіряти словам його персонажів, ніж самому Автору, який із творчого «мовчання», із заселення цих «невизначених місць», використовуючи «позазмістові функції мови», висміював увесь світ, не оминаючи в цьому висміюванні навіть самого себе. А оскільки всі ми «буваємо Едиками», то, мабуть, це сталося і з самим Автором.
І знову ж таки, як розрада (чи, може, повне занурення) залишаються чи не «останні» слова незабутнього Стоміля в «Танго»: «Здавалося, що саме міжособистісне керує нами і за це особистісне мститься, вбиваючи нас. Але я бачу, що це лише Едик».
Переклад з польської мови – Світлани Бреславської
Есей з майбутнього збірника Чеслава Маркевича «Європольща».
Чеслав Маркевич
Відомий польський поет, прозаїк, есеїст і літературний критик. Радіожурналіст радіо «Захід». Уродженець Зеленої Ґури. Випускник факультету польської філології. Публікувався, зокрема, у таких виданнях, як: «Poezja», «Literatura», «Odra», «Nowy Wyraz», «Borussia», «Integracje», «Nowy Medyk», «Nadodrze», «Topos», [fo:pa], «Wakat», «Ślad», «Red», «Śląsk», «Wyspa», «Fraza», «Portret», «Arterie», «Bliza», «Дзвін». Важливі антології: «Поет – як дитина», «Спалений рай».
Опублікував збірки поезій: «Modlitwa oszukanych» (Варшава, 1977), «Moja wina» (Варшава, 1998), «Ale i tak» (Зелена Ґура, 2007), «Majuskuły» (Краків, 2009), «80. urodziny Marilyn Monroe» (Холм, 2011), «Wierszeje» (Лодзь, 2018), «Tropy» (Торунь, 2020), «Prowincje mojego imperium. Zaimki świata» (Варшава, 2022), «Тропи» (пер. з пол. С.Бреславської/ Брустури: Дискурсус, 2024). Автор збірника оповідань: «Made in life» (Зелена Ґура, 1995); романів: «Przezroczysty» (Вроцлав, 2002), «Niewinne Miasto» (Познань, 2003), «Zemsta Fabiana» (Зелена Ґура, 2004), «Przeklęta Europa» (Варшава, 2023); збірника літературно-критичних статей «Rozpoznany moment osobności» (Зелена Ґура, 2000). Багаторазовий переможець літературних конкурсів. Лауреат Любуського літературного лавра (1995, 2020). Номінант на премію «Любуський літературний лавр» (2009, 2011, 2023). Номінант на премію ім. А. К. Васькевича (2022). Член правління Великопольського відділення Спілки польських письменників (SPP).
________________________
¹ «Танго» – п’єса польського письменника і драматурга Славоміра Мрожека, написана 1964 року і перекладена майже на всі європейські мови, сюжет якої розповідає історію про конфлікт поколінь у сучасній громаді та вплив на нього таких концепцій, як конформність, анархія, ентропія, формалізм. П'єса спонукає знайти відповіді на питання, чи залишається місце для інтелігенції у такій громаді.
² Ева Віґандт (1939–2019) – польська історик літератури, дослідниця літератури ХХ століття.
³ Едик – один з головних персонажів п’єси С.Мрожека «Танго», символ перемоги примітивної масової культури над інтелігентністю.
⁴ тобто Маркс, Мао, Маркузе – гасло, створене новими лівими в 1960-х роках. Натхненником гасла був Герберт Маркузе – теоретик марксизму, який у 1930-х роках був співавтором т.зв. Франкфуртської школи, спрямованої на створення критичної теорії щодо соціальних суперечностей сучасного капіталізму. Коли італійські студенти закрили Римський університет у березні 1968 року, родзинкою був банер із трьома М: Маркс, Мао та Маркузе (прим. пер.).
⁵ Артур – один з головних персонажів п’єси С.Мрожека «Танго», вбитий Едиком – символізує інтелігентність.
⁶ «Не-божественна комедія» (пол. Nie-Boska komedia) – романтична драма Зиґмунта Красінського, написана в 1833 році, опублікована 1835 року в Парижі. Це найвідоміший твір Красінського і вважається одним з найважливіших творів польської літератури епохи романтизму.
⁷ Кордіан – головний герой однойменної драми Юліуша Словацького, який, пройшовши шлях духовної еволюції, усвідомлює свою місію – врятувати Польщу від царського гніту. «Кордіан» (1834) є одним із найвидатніших творів польського романтизму та драматургії. Вважається одним із найкращих творів Ю. Словацького.
⁸ Ім’я головного героя епічної поеми Адама Міцкевича «Конрад Валленрод, історична повість з литовського та прусського життя» (1825–1828), який задля порятунку рідної Литви очолює військо тевтонців і шляхом зради приводить його до поразки.
⁹ spiritus movens (латин.) – рухомий/рухливий дух.
¹⁰ Жан Кокто́ (1889–1963) – французький режисер, письменник, актор, художник, кінорежисер, діяч мистецтва, відома фігура інтернаціонального авангарду першої половини XX ст.
¹¹ Семюел Барклі Беккет (1906–1989) – ірландський письменник-екзистенціаліст, драматург, автор оповідань, театральний режисер, поет і літературний перекладач, лауреат Нобелівської премії. Його літературні та театральні роботи відрізняються похмурими, безособовими та трагікомічними життєвими переживаннями, часто поєднаними з чорною комедією та нісенітницею.
¹² Малґожата Суґєра – доктор філософії, гуманітарій, професорка і завідувачка кафедри перформансу на факультеті полоністики Ягеллонського університету, письменниця, перекладачка, театрознавець.
¹³ Antoni Libera. Godot i jego cień. Państwowy Instytut Wydawniczy, Warszawa 2019.
¹⁴ Антоні Лібін-Лібера – польський письменник, перекладач, театральний режисер, літературний критик, знавець творчості Семюела Беккета. Кавалер Ордену Білого Орла.
¹⁵ «Чекаючи на Ґодо́» (фр. En attendant Godot, англ. Waiting for Godot) – п'єса-абсурд Семюела Беккета, написана французькою мовою. В ній два головні персонажі – Володимир і Естраґон – безконечно й даремно чекають когось на ім'я Ґодо. Відсутність Ґодо, так само як і неясність багатьох інших аспектів сюжету, призвели до появи різних інтерпретацій від часу прем'єри. В Україні п’єса «Чекаючи на Ґодо» була поставлена Театром Леся Курбаса (прем’єра відбулася в 2006 році).
¹⁶ Бальтазар – згідно з західноєвропейською традицією, ім'я одного з трьох новозавітних волхвів, що прийшли у Віфлеєм віддати поклін новонародженому Ісусу Христу; також ім’я вавилонського царя, при якому Вавилон упав під натиском персів; а також ім’я пророка Даниїла, яке він отримав у вавилонському полоні.
29.11.2024