Стабільність. Позиція

«УТОЧНЮЙТЕ ЗНАЧЕННЯ СЛІВ...» (15)

«У дно, у суть, у корінь речі, в лоно, надро слова...»

(Богдан Ігор Антонич)

«Уточнюйте значення слів – і ви позбавите світ половини його помилок» (Декарт, вслід за стоїками)... Номінал монети, її вартість, з обігом затирається, а значення слова, його «внутрішня форма», образ, із часом – не прочитується, та не тому, що затирається (слово ж не матеріальне), а наче на дно западає.

Тож не лише у книгу, а й у слово можна «пірнати» й «виносити» його форму (лат. «forma» – краса) або те, що навіює ця форма. Вона й веде нас цікавими стежками – до глибшого розуміння і відчування слова... Тож не лише чути, а й бачити слово – важливо...

С Т А Б І Л Ь Н І С Т Ь. П О З И Ц І Я

Перше, що спадає на думку й постає перед очима – це шостий вірш із першої «Книги Буття»: «І сказав Бог: "Нехай станеться твердь..." (лат. "firmamentum", грец. "steréoma" – твердь, основа, опора)...»; четвертий вірш із першої «Екклезіястової книги»: «Покоління відходить, й покоління приходить, а земля віковічно стоїть!» (4); сьомий вірш із 26 «Книги Йова»: «Він над порожнечею північ простяг, на нічому Він землю повісив» (лат. «appendit», грец. «kremazon»).

Врешті, Овідієві «Метаморфози»: «Ще не повисла земля ("nec pendébat…"), ще в повітрі легкім її власний / Не врівноважив тягар...» І далі: «Землю ж, яка притягнула до себе вагоміші частки, / Власний урівноважив тягар...»; перед тим була вона ще нестійкою (instabilis)…

Інша річ – сила (вага), що «позбавлена глузду, безбожна» (consili expers), як про це Горацій, переносячи космогонічні концепції на сфери суспільних укладів: таку сліпу, лиш на собі зав’язану потугу, ніщо не врівноважить, «боги не дадуть їй зросту», от вона й обвалюється під своїм же тягарем (molle ruit sua) – наче про недавні історичні реалії (згадаймо «Союз нерушимый...»), наче саме про них говорить віщий співець в одній зі своїх «Римських од» (ІІІ, 4, 65).

Та повернімось до Овідія. Отож після «безладного звалища, бездіяльної ваги, де, поєднане будь-як, / зібране з різних кінців, клубочилось речей всіх насіння», після Хаосу – врівноваженість, лад, стабільність...

Наспіли нові часи... Юрій Дрогобич: «Хай там яка далечінь від ока – й до обширів неба, / Та для людського ума – відстані наче й нема»... Микола Коперник... В об’єктиві сучасних телескопів, ледь помітними цяточками, – незчисленні велетенські галактики, що розлітаються... Стабільність – у русі: «Ніщо не є таким сталим, як потік у своєму плині» (Геракліт) – крайнощі наче й тут сходяться (тримаючись такого погляду на речі, з усмішкою можемо сприйняти й відомий, запозичений у Вергілія, образ: «стою – мов скеля непорушний...»)

У тій ілюзорній стабільності губиться думка, перед якою тікають найвіддаленіші, ген аж до «горизонту подій» обрії Всесвіту. Й шукає вона, думка, «в якій уся гідність людини», точки опори, й знаходить її вже в безтілесному (що ж бо обмежене тіло в безмежності?), хіба що серцем відчутному, доторку часточки – до Творця Величної незбагненної Цілості: «Мов планета блудна я лечу / В таємничу безодню, / І один чую дотик іще – дивну руку Господню»...

Дотик, майже дотик, одна лише мить до того рятівного, творчого дотику: Бог (на небі, в леті) простягає правицю Адамові, як це зобразив Мікеланджело на фресці Сикстинської капели в Римі («Мойсей» писаний після поїздки Івана Франка до Риму)... «Планета блудна»... «таємнича безодня» – і спасенний дотик Господньої руки... Єдине, що може дати людині відчуття опори в тому неосяжному всесвітньому леті чи розльоті...

До речі, епітетом «блудна» автор «Мойсея» наче пояснює значення грецького іменника «planes» (планета), що від «planao», блукаю (насправді ж серед упорядкованого Космосу блукає в пошуках стабільності – людина; можливо ж під «блудною планетою» поет розуміє тут метеорне тіло взагалі – падаючу зорю; втім, нині відомі й планети, які оправдовують свою назву: вони блукають між зорями).

*

Отож після Хаосу – врівноваженість, лад, стабільність... Добре вивірений годинник Вічності, де всі «коліщатка» в належних їм рухах. Та це, зауважмо ще раз, у великому Космосі, а не в малому, яким є людина, яким є світ, у якому вона живе, яким його будує, а частіше – руйнує. Світ, де (вже вкотре доречно повторити метафору М. Зерова) «зрана до ночі гуде колесо темних турбот». Де, хоч як дослухаймось до ритмів людського життя (Архілох), – чуємо надрив, аритмію, дедалі стрімкіші оберти того колеса, з під якого не так легко вихопитися.

Чуємо те, від чого застерігала Античність і її перший реальний поет, Гесіод, у своїй поемі «Роботи і дні» (улюблений твір І. Франка) – від безладу і сліпої жадоби збагачення: «Не зазіхай на чуже, а міркуй, прошу, заклинаю, / Як тобі працею рук якогось майна доробитись». Ті, що «зазіхають», – знайшли свій «лад», свою «стабільність» у житті: «А багатіти для них – то все одно, що не жити». За такої «позиції» годі сподіватись на порядок, про який автор поеми: «Порядок – ось що найкраще / Для умирущих людей, а найгірше – то непорядок»... Наче відлуння Гесіодових слів у нашому господарюванні (до колективізації): «Порядний господар». Господар, який страждав саме за порядок, порядність, за національну (тобто народну) позицію.

Отож, щоб не піддатись тій аритмії, не потрапити під те гулке колесо – потрібна позиція. Надто – в бою. Про неї – цей же перший великий європейський лірик, воїн і поет – Архілох: «Не люблю провідця війська, що ставним удавсь і крок / Ставить пружно, крутить кучер, заріст, знай, підрівнює. / Хай нерівні в нього ноги, хай приземистий, але – / Хай в бою стоїть несхитно, в грудях серце – рівно б’є». Це – про позицію в прямому розумінні слова (лат. «pónere» – закладати підвалини, твердо ставити крок; у бою – наче вгризатись у землю); про врівноважений між двома крайнощами (надмірною втіхою при успіху і занепадом при невдачі) стійкий дух, що «тіло рве до бою».

Та й у житті, якщо «жити – то мов у війську служити», якщо життя – теж боротьба (vívere est militare), необхідна позиція, щось таке, що в тій аритмічній світовій хитавиці, в тій нестабільності допомагає людині, якій дано вибір, не тільки встояти, а й ступати твердо, керуючись обраною позицією: «Ми просто йшли; у нас нема / Зерна неправди за собою»... Втім, і при обраній позиції, у бою, іноді доводиться відступати. Саме відступати, а не втікати, акцентували б схильні до уточнення слів стоїки: хіба ж не відступає враз із тятивою стріла, набираючись сили для разючішого удару?..