Композитор, піаніст, музикознавець, доктор мистецтвознавства, лауреат Всеукраїнського конкурсу піаністів ім. М. Лисенка, дипломант Всеукраїнського конкурсу камерних ансамблів, лауреат Премій ім. Л. Ревуцького, ім. М. Лисенка, Б. Лятошинського, член Національної Спілки Композиторів України, Заслужений діяч мистецтв України, професор – це все «список професійних здобутків» Олександра Козаренка. Свій день народження він відзначає у той самий день, що й Україна – свою Незалежність. 24-го серпня.
Цього року – Олександр Козаренко відзначив «найкругліший» ювілей – 50-т! Такі дати спонукають на розмову про ті часи, коли все починалось. Про дитинство і життєвий шлях, про батьків та педагогів, людей, які допомагали та сприяли формуванню творчої особистості та нюанси професії з Олександром Козаренком говорила музикознавець Софія Іванова.
Софія Іванова: – Як так склалося, що ти потрапив у світ музики, адже твої батьки – не музиканти? Батько був інженером, а мама – вчителька початкових класів.
Олександр Козаренко: – За Радянського Союзу (щоби ми не говорили про тамті часи) пріоритети були правильні: треба було вчитися, треба було працювати, не можна було красти. І взагалі, творчі професії, їхнє існування було оповито якоюсь таємницею. Вважалось, що це вищі сфери – не багачі( як зараз), а актори , музиканти, артисти балету. То була вершина суспільства. А по-друге, у Коломиї, де я народився, було тоді так прийнято, що всі діти ходили до музичної школи. Пригадую з дитинства, що як йшов по вулиці, то з кожного вікна чути було, як хтось грав – на скрипці, фортепіано, баяні… У нашому будинку поселились молоді сім’ї, там жили також і деякі викладачі музично-педагогічного училища. Ходили один до одного в гості, у них я бачив піаніно… І третя причина – старша від мене на три роки сестра Віра. Вона товаришувала з донечкам наших сусідів-музикантів. І коли її товаришку віддали до музичної школи, вона також туди попросилася. Але мама відмовила: «Ми не зможемо купити піаніно. Це дуже дорого – 450 рублів. Тато заробляє 80, а я – 50. Яке піаніно?…» «А на скрипочку? Вона ж дешевша?», – спробувала шукати компромісів сестра. І її віддали на скрипочку. Кожної неділі тато ставив її посеред кімнати і казав: «Ти мені тепер заграй, чого ти навчилась за тиждень». Сестра плакала й нарікала: «Чому Сашко не грає, а я мушу?» От так і мене віддали на ті «муки» (сміється). Ще раніше, у садочку наша вчителька з музики мене допускала до інструменту. Я пробував підбирати на ньому пісеньки – спочатку однією, потім двома руками. І коли прийшов час віддавати мене до школи, то зрозуміло було, що піаніно таки треба купити. Але ж грошей не було… І мама вирішила позичити гроші у моєї няні. Та довго думала (бо розуміла, що не скоро батьки зможуть ті гроші віддати), але таки зважилась. І ось одного разу я, повернувшись з садочка, відразу відчув якийсь інший запах. То був запах лаку. Батьки купили піаніно! Нове! Воно стояло посеред кімнати, за ним сидів мій тато і грав. Для мене було дуже дивно, що мій тато вміє грати на піаніно, та ще й двома руками, а ще – мені дуже сподобалось – як мій тато виглядає за піаніно! Ще до навчання у школі я багато підбирав на ньому, і мій тодішній «репертуар» охоплював десь приблизно п’ятдесят пісеньок. Ну, а потім прийшов час іти до школи. До речі, у школі тоді працювали дуже славні викладачі. То було особливе, дуже цікаве середовище. Зокрема – учениця Барвінського Романна Володимирівна Клапоущак. Вона була з дому Гумінілович, тобто, сестра композитора Степана Гумініловича, товариша Ярослава Барнича.
С. І.: – Назагал, дітей не так просто примусити до систематичних занять музикою. А як це відбувалось у Тебе? Так само «з-під палки»?
О.К.: – Мене ніхто не заганяв, навпаки. Десь приблизно у класі сьомому я вперше спробував, не відходячи від інструменту, займатись підряд вісім годин. І коли тато, виходячи на роботу, бачив, що я займаюсь вже, а повертаючись з роботи, бачив, що я ще займаюсь, він мене… бив. Бив, бо переживав, що зруйную собі здоров’я.
С.І.: – Після закінчення музичної школи ти поступив до Львівського муз. Училища. на фортепіано. А коли з’явились перші власні композиції?
О.К.: – Ще у 12 років, на шкільному концерті я виконав дві свої композиції. Це були, правду кажучи, не зовсім «мої» композиції. Бо перша – то була фантазія на пісню «Широка страна моя родная» з фільму «Волга. Волга». А друга – фантазія на тему «Верховино, світку ти наш». Я не знав тоді, що це тема Михайла Вербицького, що потім її Лисенко опрацював, але вона часто звучала в концертах і мені дуже подобалась. Ці дві фантазії прозвучали у концерті з великим успіхом. Тоді я зрозумів, що можу і сам щось написати, але систематичною творчістю почав займатись в училищі. У нас в училищі дотепер працює Михайло Михайлович Лемішко, який багато років викладає факультатив з композиції. Чим він мене вразив? Він ніколи нічого не нав’язував. Більше того - ті заняття були, наче суботній клуб. Михайло Михайлович дуже делікатно підказував, показував, він був дуже комфортний у спілкуванні. Тому до нього просто «біглося». І він так зумів направити, що наприкінці навчання в училищі я вже дав повний авторський концерт. У програмі були і фортепіанні варіації, і великий вокальний цикл, і рондо для скрипки та фортепіано, і цикл фортепіанних Писанок, які я дотепер граю. Також Пролог для двох фортепіано, який ми заграли із моїм співкурсником Андрієм Тішковим, який також займався композицією.
С.І.: – Тоді у Львові ти довго не затримався. Після закінчення училища вирішив поступати до столичної консерваторії. Вже на композицію?
О.К.: – Ні, також на фортепіано. Але вже на першому курсі записався на факультатив з композиції до Мирослава Михайловича Скорика. І проходив до нього до четвертого курсу. Окрім того, я ходив на усі заняття разом з теоретиками та композиторами. Я здавав з ними усі іспити, у тому числі і композицію. На четвертому курсі я вирішив перейти з фортепіанного факультету на композиторський, але мені не дозволили. Тому спочатку я отримав диплом піаніста, а через рік – композитора. У консерваторії мені дуже щастило на цікавих людей. Я мав дуже цікаве середовище спілкування. Це були значно старші за мене люди, професура, але вони мене «пустили у свою хату» і в буквальному, і в переносному сенсі. Я маю на увазі вже покійного свого професора Воробйова, який забрав мене жити до себе. У його помешканні я особисто познайомився із Тетяною Ніколаєвою, Дмитром Башкіровим, з польським диригентом Сатановським. Всеволод Михайлович Воробйов ввів мене у дім Лятошинських. Протягом навчання я також спілкувався із Софією Майданською та її мамою. У них завжди можна було зустріти цікавих людей. Дім Софії Майданської був таким епіцентром інтелектуального київського українства: поети, письменники, художники. З Майданською я вперше відвідав майстерню художника Марчука. Аспірантуру я також закінчував двічі, спочатку як композитор, а через півроку – як музикознавець.
В аспірантурі у мене були усі підстави залишитись у Києві назавжди. Якраз тоді на телебаченні створювались нові канали. І знову ж таки через Софію Майданську мене запросили на канал УТ-2 робити таку авторську програму «Музика як слово». Годинна програма, раз на місяць – це розкіш! Мати годинну музичну програму, з державним фінансуванням, з випуском відеофільмів, з подорожами знімальної групи по цілій Україні, з повною свободою тематики. Й гонорари були високими. Пам’ятаю, я мав зарплату 24 мільйони! Мусив ходити за зарплатою з маленьким чемоданчиком (сміється). Тобто, всі підстави були для того, аби залишитись у Києві… Не знаю, що сталося. Постановив собі, що як тільки захищаю дисертацію, то наступного дня сідаю у поїзд і вертаюсь додому. Місяць перед захистом я мав концерт у Львові (то були Лисенкові дні), а наступного дня зустрів Марію Тарасівну Крушельницьку (тодішнього ректора Львівської консерваторії – прим С.І.), яка мене спитала: «А чи не хотіли би ви працювати у Львівській консерваторії?» Як можна такій дамі відмовити?! І які б у мене не були плани, я їй сказав: «Добре, звичайно». І ось я приїхав до Львова. Ще за часів мого навчання в училищі у мене залишились не найкращі спогади про Львів – він був таким сірим, він був таким занедбаним…. І я собі тоді навіть сказав: я ніколи не буду жити у цьому місті. Але ніколи не можна зарікатись, бо ніхто ніколи не знає, як життя повернеться. Звичайно, що зараз Львів зовсім інший. Він щодень стає настільки вигідним, приємним і надзвичайно чарівливим, що я зараз поволеньки починаю пускати його у своє серце. А воно – починає пускати мене до себе. Хоча скажу відверто, що я себе львів’янином ніколи не буду відчувати, я себе відчуваю все ж таки коломиянином.
С. І.: – І так, мабуть, має бути: рідним залишається те місто, у якому ми народилися. Але сьогодні не шкодуєш, що переїхав до Львова?
О.К.: – Зараз – ні. Але в перші роки жив, як на вокзалі – і в прямому, і в переносному сенсі: спершу у карантинному блоці гуртожитку консерваторії, потім – по хатах своїх друзів. Але ніколи цим не переймався, бо я знав, що не буду постійно жити у Львові, повернуся до Києва. Але так склалося, що вже двадцять років живу тут. Тож я пильно приглядаюся до Львова, а він – до мене (сміється).
С. І.: – Олександр Козаренко – музикознавець, піаніст та композитор. Як музикознавець, знаю, ведеш активну діяльність. Пишеш роботи, виступаєш на конференціях, в Україні і не тільки. Як виконавець, приділяєш особливу увагу камерному музикуванню. Знаний ваш прекрасний творчий дует із народною артисткою України Лідією Шутко. Як ви «знайшлися»?
О.К.: – У Львові був фестиваль «Музика українського зарубіжжя». Якось так склалося, що всі відмовились виконувати сонату Джона Корільяно. Тільки Лідія Шутко взялася вивчити цю складнющу сонату. Вона знайшла мене в класі (хто їй порадив, не знаю) і питає: «А чи ви би не виконали зі мною цю сонату?» Боже! Народна артистка України, на яку я все життя дивися «знизу догори», сама мені пропонує! Ну як можна відмовити такій дамі? Власне з цієї сонати Джона Корільяно розпочалася наша співпраця. Цього року якраз 20 літ, як ми граємо разом. Мені завжди приємно існувати в полі генія, тому що люди, які так щедро обдаровані, вони якось і тебе піднімають в своєму спілкуванні. І ось коли ми почали з Лідією Остапівною грати й інші твори, то згодом склалися повноцінні програми камерної музики. Для мене це були найщасливіші моменти існування: оцей процес підготовки і вже безпосередньо концертного виконання. В процесі підготовки ми тільки розставляємо якісь загальні орієнтири, а вже безпосередньо творчість починається на сцені.
С. І.: – Із твого, тепер вже дуже великого, репертуару який композитор є для тебе «найзручнішим» (це не стосується технічної сторони). Маю на увазі – найближчим по духу?
О.К.: – Не можу сказати, що у мене є якийсь «найближчий» композитор, тому що, з одного боку, я люблю всю гарну музику. У мене немає стилістичного несприйняття чогось, що є гарне. Якщо ж конкретно, то скажу, що не люблю так званих ново-віденців. Не люблю Хіндеміта, не люблю оцієї новочасної німецької музики, вона мені здається нецікавою. Але, наприклад, цього року у Мюнхені я почув симфонію Хіндеміта «Художник Матіас» у виконанні Зубіна Мети і мюнхенської філармонії, і тепер підозрюю, що після цього він зараз стане моїм улюбленим композитором. Щодо мого виконавства, мушу сказати, що у мене від природи дуже незручний піаністичний апарат. Тобто я мушу постійно пристосовуватись до стилю кожного композитора, але якщо я вже адаптував когось для себе, то він вже стає «моїм». Я радий, що за ці роки мені вдалося зробити монографічні програми фортепіанної музики Миколи Лисенка, Бориса Лятошинського, «25 миттєвостей української фортепіанної музики», дуже люблю програму з трьох бахівських концертів з оркестром, а також ті монографічні програми, які ми граємо з Лідією Остапівною Шутко: Українська скрипкова соната, музика Д. Шостаковича. Тож якщо подивитись, то стилістика – найрізноманітніша, але мушу констатувати, що я піаніст обмеженого репертуару, проте – хорошого репертуару.
С.І.: – А тепер поговоримо про Олександра Козаренка – композитора. Знаю, що не позначаєш свої композиції опусами. Чи можеш порахувати свої твори?
О.К.: – Кількості точно не знаю, можна спробувати порахувати. Але я знаю твір, з якого почався мій «композиторський відлік». Це «Дві Писанки для фортепіано»,1982-й рік. Я їх дотепер виконую. А потім я дописав ще три, але як на мене – то ті три трошки гірші від тих двох перших.
С.І.: – Ти пишеш інструментальну і хорову музику. І що тобі краще пишеться – музика, зміст якої можеш донести до слухача ще й засобами слова, чи музика абсолютна, тобто інструментальна?
О.К.: – Не маю потреби у словесному поштовху, через це, напевне, у мене дуже мало вокальних творів. Відносно ж хорової музики, то, навчаючись у консерваторії, я ніколи не думав, що буду писати хорову музику. Трактував себе суто як інструментального композитора. Але так сталося, що коли приїхав до Львова, то почав співпрацювати з капелою Трембіта. І з цієї співпраці постали всі мої ораторійні полотна: страсті, Кафолічна Літургія, Український Реквієм… Оця домена слова – вона для мене важлива хіба в назві твору. Тому що вся моя музика програмна. І ці програми закладені саме у назвах. Часто бувало, що від назви твору народжувався, власне, твір. Наприклад, Konzertstück. Ось це звучання німецької мови відразу мене «спроектувало» на цю бахівську добу. Чи Concerto Ruteno – це є дуже виразний образ, музичний символ Галичини.
С.І.: – Великий пласт у твоїй творчості займає музика для театру.
О.К.: – Пишу для нього вже 25 років. Почав ще в Коломиї, у 1989-му. Це була вистава «Кам’яних хрест» за Стефаником. З легкої руки рідної Коломиї, так би мовити, писав музику для вистав у Ніжині, Дрогобичі, Одесі, Києві, Львові. Як не крути, вже є до ста вистав з моєю музикою. Кожна з цих театральних робіт є для мене дуже цінною. Окрім того, що я є програмний композитор, то я ще вважаю себе театральним композитором. І театральні критики теж вважають, що навіть моя нетеатральна музика є дуже театральною. Напевне, через ефектність форми.
С.І.: – Творчі плани є?
О.К.: – Дуже хочу написати книжку. Від «Феномену української національної музичної мови» минуло 12 літ… Нова книжка вже «є», просто я мушу її написати. Ще я дуже хочу написати велику повноцінну оперу, відчуваю, що вже «дозрів». Хочу вивчити кілька гарних фортепіанних творів і зробити одну-дві монографічні фортепіанні програми. Чи це буде музика А. Кос-Анатольського, чи це буде музика Нестора Нижанківського, якого я страшно люблю. Для мене Кос-Анатольський – це духовний син Нижанківського у другій половині ХХ-го століття. Тому, може, варто зробити спільну програму: Нижанківський і Кос-Анатольський разом, тоді буде дуже видно, що Кос-Анатольський «доспівував» оту незабутню за красою сецесійну музику, яку почав творити Нижанківській.
С.І.: – Що є найціннішим для тебе у творчому процесі?
О.К.: – Момент, коли ти завершуєш твір, або коли ти раптом розумієш, який він має бути. А коли ти відчуваєш, що твоєю рукою Хтось веде… Це страшно солодко. Це такий душевний комфорт і це така реалізація всіх ресурсів людського організму, повна реалізація усіх найвищих сутностей людини! Навіть не знаю, з чим це можна порівняти… Той, хто це хоча б раз пережив (а це переживають всі творчі люди: актори, художники, письменники, музиканти), той вже ніколи не відмовиться від свого фаху. Тому що зазнав отих найбільших в житті секундних радощів, заради яких будеш роками тяжко працювати…
26.08.2013