А отак

Здається, що за своє коротке життя я зрозумів найголовніше. Про щастя. А власне те, що щастя – найнеобов'язковіше поняття в українській мові. Але воно водночас виключно на мові тримається. Тобто щастя нема поза мовою, поза мовленим. Щастя може бути будь-чим, а будь-що може бути щастям. Але тільки тоді, коли ти спроможешся його собі оповісти. Щастя – це виключно мовна конфігурація, яка існує у певний момент осмисленого формулювання. Це саме те, що «можна передати словами». Поза оповіддю про щастя щастя не існує. Всі радості, смаки, красоти, відчуття не можуть бути тим повним і простим щастям, заки не скажеш сам собі – я щасливий.

Я, наприклад, щасливий, що найголовнішою у сенсі базової формотворчості мого життя стала смерть рідної сестри моєї мами у 1943 році. Це справді стало величною подією мого життя. Вона мене зробила таким, яким є. І це велике щастя.

Вона народилася у Відні, де її батьки зустрілися на повоєнних вищих студіях після майже десятиліття дистанційної через війни, полон, поразки і втечі щирої любові. Якою любленою вона була. З нею все був хтось із батьків. Потім повернення на батьківщину. Була страшенно здібною і весело-притульною водночас. Я виріс, розглядаючи її зошити, нотеси, примітивні і вільні дитячі рисунки, приміряючи пластову сорочку певного куреня. Найповнішим її шляхом стала музика. Куплений для неї австрійський фортеп'ян досі займає суттєву частину доволі великого помешкання, ніби чекаючи на когось, хто зможе повестися з ним поважно, грайливо. Є ще знимки, переважно з Карпат. Сонячні знимки. І ціла пачка – такі тоді були звичаї фотографування – на смертному ложі. У білому вельоні. У тій кімнаті на тому місці, де я тепер ночую, куди під ранок приходить сьогочасна дитина. І ще кілька – коли українська підокупаційна молодь, переважно з тих, що рятувалися у філіалі музичного інституту, несуть її трунву від камениці до міського цвинтаря. Там десь шістсот метрів шляху. Наша бабця, її мама, була лікаркою. Дуже багатьох витягла навіть у ті кризисові роки. А доньку не вберегла. Як бабця себе карала… Хоч насправді йшлося не про клінічні речі, а про війну. Шістнадцятирічна дівчина – чутлива, як добрі музиканти, – бачила закатованих у 1941 році, бачила вантажівки на вулиці під вікнами із мертвими дуже здібними єврейськими колежанками і колегами з музичного інституту, бачила гестапо, яке запрошувало її бути перекладачкою у страшних розслідуваннях.

А мама випадково народилася у 1940. Старша сестра запам'яталася їй як щось світле і досконале. Ще й, вмираючи, вона кликала ту малу. А потім мама пережила страхітливі речі: вона бачила своїх згорьованих батьків, які втратили дитину, вона хотіла якось зарадити, розуміючи – ніщо не буде таким самим. І отак ціле своє дитинство, яке перенеслося на усе життя, вона пробувала жити яко рівноцінна заміна, щасливий випадок полегшення, відчуваючи, що насправді заміна неможлива.

Це химерне переживання мама зуміла передати своїм дітям. У певному сенсі ту сестру я знав малим більше, ніж власну маму. І я щасливий – так, принаймні, можу собі оповісти – що ціла та історія глибоко вкоренилася у моїй свідомості, у всіх моїх конструктах.

І я щасливий, що знаю, що мої дідо і бабця, попри цю втрату певного сенсу, виростили мою маму такою дивною, що я це бачив на кожних батьківських зборах і думав собі дитинно: Боже, як добре, що у мене якраз така мама, а не ті решта мамів однокласників.

Змалку відчував, що мушу щось додаткове прожити і за мамину сестру. І за саму маму, яка про сестру вічно говорила. І в тому було цілковите відчуття щастя. Тому й фортепіано далі займає значний відсоток корисної житлової площі. В очікуванні прийдешнього.