Широкозаді цибулини, одягнені в п’ятнадцять спідниць,
набухали соком, а з їхніх голів проростали
буйні сади стебел.
І, наче волохата гусінь, виповзав –
з пожовтілого зубка часнику –
несміливий блідо-зелений ґнотик.
Висаджені на грядках,
вони, підважувані незримими силами,
спиналися навшпиньки за ніч на кілька
– невидимих для ока –
міліметрів.
Кільчилася бараболя, зелен-рута
церувала, подерте за зиму,
сукно обори.
З’являлися джмелі, басисті, зі своїми тубами.
Поцупили – скурві сини – там, де погано лежить:
і флейти, і кларнети, і саксофони
з оркестрової ями,
бо що то за музика
з їхнього гудіння?
Проростали кpізь отвори флейт –
пирій і лопухи,
крізь шийку кларнета –
паростки тютюну
а крізь хобот саксофона –
цибулині сади та часничні гаї.
Так починалася весна.
Тепер – осінь.
Тепер – цибуля із супермаркету.
Часник – в штучній сітці, як в’язень.
Я – з кількома парами окулярів,
книжками, перестудою і кашлем.
Сиджу на жовтневій веранді:
–наслухаю наближення авта (може, це старша дочка в гості?)
–скреготить металева скринька (певно, вже поштар навідався?)
–ґелґотять здалеку гуси (перебивають гул літаків)
–прислухаюся: а де ж ті веселі джмелі? (нема – хіба ти не знаєш
що готуються зимувати?)
знаю знаю,
якби у мене була музична пам’ять як у Пярта,
то носив би ту музику
за пазухою, як річку.
а так: скрегіт металу, гул літаків,
вереск автомобільних гальм.
А що ти хотів?
Це ж – осінь.
Фото: Stephen Fartuszok
12.10.2024