БИТВА ПІД ОРШЕЮ (1514) В ПОЛЬСЬКО-ЛИТОВСЬКІЙ ПОЕТИЧНІЙ ТРАДИЦІЇ
Війни українців з московитами тривають уже дев’ять століть. Битва під Оршею 510 літ тому – одна з найбільших, де об’єднана армія чотирьох народів під проводом русина-українця, князя Костянтина Острозького вчинила кривавий розгром московитів (мосхів). Відлуння цієї битви десятиліттями й навіть століттями резонували не тільки в літописах і хроніках, а й поетичних творах, написаних різними мовами.
У панеґірику канцлера Ольбрахта Гаштовта “Похвала короля Сиґізмунда” (1529), який він підніс монархові з нагоди затвердження Першого Литовського статуту, лише мимохіть згадується битва під Оршею. У творі прослава за Оршанську перемогу теж віддана лише королеві [3, p. 25].
Поема “Славна битва з москвою” з “Літопису польського, литовського, жмудьського й усієї Руси” (1582) Мацєя Стрийковського має багато ознак панеґірика, у якому об’єктом зображення стає битва під Оршею, а центральною постаттю цього твору є князь Костянтин Острозький. Із жанрової перспективи поема Мацєя зі Стрикова, літописця Великого князівства Литовського і Руського, балансує на межі героїко-епічної поеми та панеґірика-похвали на честь героя.
Сяргей Кавальов чи не першим у літературознавстві спробував розглянути поетичну творчість Мацєя Стрийковського як цілісність. Стрийковський, працюючи над “Літописом польським, литовським, жмудьським і всієї Руси”, як зауважує С. Кавальов, “сформулював нарешті для себе правила вживання віршової форми у прозаїчному творі й узявся переконати читача у правомірності такого використання поезії [...]” [13, c. 174]. Мацєй Стрийковський виправдовує представлення частини свого “Літопису...” у поетичній формі тим, що “наші вірші, які ми тут помістили в цій історії про деякі славні битви, є не що інше, як лише прославлення достойних мужів і князів, доблесть котрих, гідна вічної пам’яти, правдиво й щиро зображена, нікому нічого не додаючи, ані не забираючи” [21, c. 55]. Він прагне запевнити читача, що поетична форма викладення таких історій не означає, що автор відходить у своїх мистецьких представленнях таких подій від історичної правди, бо “ніхто там не знайде жодної найменшої речі, яка не була б обґрунтована і підтверджена доказами, згідно з особливостями історії” [21, c. 55]. Можна б думати, що Стрийковському йдеться й про жанрову пам’ять панеґірика та епінікіюму в сучасному йому культурному просторі й, одночасно, таке звертання до цієї жанрової пам’яті є свідченням ренесансного світогляду цього автора. Він наголошує, що зображення історії кількох битв віршами він “учинив не з іншим наміром, а тільки для успішного зображення і правдивого викладу подій, не щадячи ні тієї, ні супротивної сторони, але відверто розповідаючи історію по порядку [...]” [21, c. 54].
Знову ж, продовжує С. Кавальов, “треба визнати, що для більшости творів письменника властива багатослівність і тавтології, хаотичність композиції й стилістична строкатість. Тільки у героїчній епіці, у описі рицарських двобоїв і величних битв М. Стрийковський досягнув справжної поетичної майстерности” [13, c. 178].
Свою поему Стрийковський розпочинає традиційним для панеґірика вступом, віддаючи належне “минулим діяннням” і “мужніх лицарів славу”, закликає згадати “смілих мужів та бої криваві” і прославляючи постать стратеґа і переможця в цій битві князя Костянтина, гетьмана, що “свій рід веде стародавній із руських / Великих монархів” [21, c. 899].
Наративна стратеґія твору є своєрідним балансуванням між поетичними вкрапленнями, які підтримують піднесену поетичну тонацію (що є взагалі однією із жанрових прикмет панеґірика) і деталізованими описами приготування до битви (“врядування до бою”): Князь Острозький “шістнадцять тисяч своїх праворуч поставив, / Переправившись через Дніпро, шикувались, / Гармати й іншу стрільбу розставивши справно, / Всередині одні, з боків і тилу другі, / Перші – піші, що несли гаківниці довгі. / З щитами кілька рот польських по боках стояло...” [21, c. 899]. Його супротивник, конюший Іван Чєляднін “шикував московське військо, / усіх вісімнадцять тисяч розставляв довго, / Хоче наших оточить, вгледівши, що [їх] мало...” [21, c. 899]. Тут же Стрийковський подає й точну локалізацію литовсько-польсько-білорусько-українського війська: “Стягли спільну міць у великому порядку, / В чотирьох милях за Оршею, де Кропивна / Тече, стали...” [21, c. 899].
Арнольд Томас пише, що до середини шістнадцятого віку “европейська війна дуже відрізнялася від тієї, якою вона була століттям раніше. Рицарі стали офіцерами, а на чолі армії вже не стояли герої – на їх місце були спрямовані ґенерали. Піхота крокувала в ногу й була упорядкована в шеренги й відділення. Фортеці та інженерія їх облог почали залежати від вимог точних геометричних правил. [...] Війну, як передбачалося у середині шістнадцятого століття, можна було організовувати і аналізувати; її можна було зводити до теорії й формул; війну можна було перетворити в науку і викласти у трактатах” [25, p. 19]. Вираженням цього нового, ренесансного типу, воєнних дій стає один із епізодів Оршанської битви: “Князь Костянтин гармати в зарослях розставив / І, щоб Москву на гак смертельний наразити, / Побіг з литовським військом од поляків хитро, / Порозставлявши в засаді ротмістрів піших. / Москвини глупі гадають, що то втеча, / З головного війська за литвою рвонули, / Гонять, а Костянтин убік повертає, / І тут же стріляють приховані гармати. / [...] падають московити, – Такого нищення доти не зазнавали” [21, c. 901]. Власне винайдення стрільного пороху, продовжує А. Томас, змінило війну, а відтак і світ. Це новий технологічний інструмент ведення воєн, яким “Середньовіччя стукає в Новий час”, а “порохова зброя – гармати й переносні гармати – були занадто сильними для споконвічних способів ведення війни, заснованих на конях і списах, замках і катапультах” [25, p. 16].
Ці епізоди у поемі Стрийськовського, у яких показано вирішальну роль гармат і стрільного пороху у розгромі московитів, є яскравим вираженням зіткнення середньовічних уявлень про ведення війни та новітніх її методів – за допомогою нової зброї, яка нищівно ламає чисельну перевагу ворога. Варто додати, що й московити мали зі собою біля 300 гармат, які обслуговували німецькі артилеристи [23, c. 52], але не скористалися ними у такій мірі, як це зумів організувати князь Острозький.
Фраґменти битви в описі Мацєя Стрийковського подібні до великого батального полотна, в якому, поруч із деталізованими зображеннями елементів історії повсякдення, зокрема зброї (“гаківниці довгі”, “гармати й інша стрільба”, “ратища довгі”), чи лупу, який захопили переможці (“І здобич [...] взяли в московитів: шати, вози та коней, / гроші, коней, різну зброю, / А ще обоз з усіляким статком багатим – / Гарматами, стрільбами, хутрами та скарбом [...]. Там грошей срібних повно на кожному возі, / Соболів, куниць, шовкових шат, златоглавів...” [21, c. 902]), звучить кількома мотивами ціла симфонія битви: “...Спереду москва, трублячи в бубни, / прапорці та хоругви розрустивши, / на литву вдарила...” [21, c. 900]; “Здригнулись небо і земля, пагорби од струсу, / Світ потьмарився від піднятої пилюки, / кулі з гармат свистять, падають московити...” [21, c. 901]. У цій симфонії лунають і окремі голоси – заклики полководців: русина-українця князя Костянтина (“...Крикнув сміливо [...] «Гей! Ну, зразу ж, ну, дiти!» [...] «Ану разом за мною сміло наступайте / І мужність славних батьків у собі відчуйте»” [21, c. 900]) та провідника московитів (“Чєляднін марно волав, аби стали справно. / Та бачить, що зле...” [21, c. 900]). На полі бою “чути поранених, що стікаючи кров’ю, / Одні «добий!», другі «даруй життя!» волають” [21, c. 901]. Під час бою “свистять стріли, [чути] брязкіт лат і ручної зброї” [21, c. 900].
Цей цілий ансамбль звуків і фарб кривавого бою змішується із елементами зорових образів, поєднуючись із демонстрацією психологічних елементів відчуттів учасників кривавої драми: “Крик, гук, тріск, курява, яку підняли коні, / Світ закрила. Литвини хмеліють від щастя, січуть московитів і ратищами колють / Довгими, а кров тече з нутрощів побитих” [21, c. 900], а “Розгублених московитів б’ють, кіньми топчуть...” [21, c. 900].
У такому ракурсі битва під Оршею в описі Мацєя Стрийковського яскраво демонструє подібність війни та сакрального. Ця битва стає своєрідною оргією-святкуванням над ворогом, входженням у сакральний час і простір, цілісну єдність яких можна б назвати сакрохронотопом. Час оргії й святкувань “є також часом жертвопринесення, навіть самим сакральним часом, часом поза часом, який відновлює суспільство […]. Дозволена будь-яка надмірність, бо саме від надмірности, марнотратства, оргій та насильства суспільство очікує собі оновлення”, а явище у якому “виявляється подібна значущість, інтенсивність, відповідний сплеск емоцій і той самий рівень величі – це війна” [14, c. 213]. Адже під час свята та війни “дозволено дії, які іншим разом вважають за найвідвертіші святотатства та найнепрощенніші злочини: тут іноді прописано інцест і рекомендовано вбивство” [14, c. 216]; у цей час “виникають нові норми; тепер славі та престижу сприяють дії, які вчора були заборонені і вважалися огидними, – аби тільки вони були виконані в межах певного етикету, супроводжувались ритуальною практикою, щоб їх освятити або показати в іншому вигляді, з іншого боку, аби вони були здійснені у вирі беззастережного розгулу шалених інстинктів” [14, c. 216].
Кров стає у поемі важливим маркером-символом смерти (“Вдарили в середину загонів московських, / Січуть, колють на смерть, хто тільки попадеться, / Кров тече рікою з побитих московитів” [21, c. 901]), а деякі з батальних сцен межують із макабричним апокаліптичним світовідображенням, своєрідним чином трансформуючи попередню художню мікродеталь (“кров тече рікою”) в пов’язану із нею наступну – “греблю криваву”: “Утікаючи, московити так тонули, / Що воду, перед тим бистру, трупи спинили, / Гребля кривава піднялась там, де батири, / втонули із пишним богатирями” [21, c. 900]. (Ця мікродеталь битви не є гіперболізацією чи вигадкою: австрійський дипломат Зиґмунд Фрайгер фон Герберштайн у “Записках про московитські справи” (“Rerum moscoviticarum commentarii”, 1549) повідомляє, що “Між Оршею і Дубровною [...] є ріка Кропивна. Утікаючи по її небезпечних і крутих берегах, московити потопилися у такій кількості, що течія річки зовсім сповільнилася” [5, c. 19]); Александр Ґваньїні у “Хроніці европейської Сарматії” теж пише, що там “від великої кількості трупів вода зупинила свою течію” [8, c. 158].
Стає очевидним, що “вбивство під час війни є актом із релігійним резонансом. Кажуть, що воно походить від принесення людини в жертву і не має безпосередньої користі. Саме через це людська свідомість відрізняє його від кримінального вбивства. Той самий закон, що вимагає від воїна жертвувати своїм життям, наказує йому принести в жертву супротивника” [14, c. 217]. В описі битви можна віднайти й інші елементи історії повсякдення: не тільки тактику та стратеґію ведення битви, але й мікродеталі, які показують певні способи бою: “...москвинів [...] ратищами звалювали з коней...” [21, c. 900].
Втеча московитів стає в поемі ляйтмотивом, що неодноразово повертається, розбиваючи твір на кілька частин, які структурують перебіг битви: вже у експозиції твору, в якій ідеться про шикування й розставляння обох армій перед боєм, звучить перший акорд цього мотиву: “...Там ширився погром московський” [21, c. 899]. Далі – новий повтор утечі на початку битви, коли війська князя Острозького “збили москвинів, що назад пурхнули срамно” [21, c. 900] й “за москвинами, повіддя пустивши, / Гнали, там насікли їх по полях, як бидла, / А другі до головного війська втікали...” [21, c. 900]. Після того, як московську армію із засідки починає трощити артилерія, “Москвини глупі [...] / Потерпаючи, по полях порозбігались, / Інші втікаючи, в болотах з кіньми грузли” [21, c. 901], Втеча призводить до завершального акорду бою: “До півночі московитів гнали по полях” [21, c. 901].
Ці частини опису битви, структуровані сценами втеч московської армії, огорнуті межами сходу та заходу сонця. Подаючи час початку битви, автор вдається до характерного для ренесансної поетики використання античних образів: “...Коли третя година дня настала / Й Фобос вид показав золотий, сяяв мило...” [21, c. 899]. “...Ніч [...] / Вивела хмурість на світ, а сонце сховалось, / Не хоче дивитись на кров золотим оком” [21, c. 902].
Таке поетичне зображення однієї з ключових подій у протистоянні Великого князівства Литовського і Руського та Великого князівства Московського підтверджує ідею Сяргєя Кавальова, який пише, що “з юності Стрийковський марив про славу Гомера й уважав своєю опікункою музу епічної поезії [...]. Але наприкінці творчого шляху зрозумів, що йому судилося бути Гомером і Геродотом у одній особі: історію зробити поезією [...]” [13, c. 175-176].
Архітектоніка поеми Мацєя зі Стрикова “Славна битва з москвою” й справді подібна до симфонічного твору: від увертюри, яка показує загальне розташування сил і готування до бою, до основної частини, яка цезурується ляйтмотивом утечі московитів і завершується кульмінацією повного їх розгрому, до завершальних тріумфальних акордів прослави князя Острозького і його війська.
Симон Пекалід (Пекальський), народжений біля Кракова, можливо був за походженням “русином”, бо так його називає “Книга промоцій” Краківської академії, де він навчався у 1585 – 1589 роках [24, c. 190]. Його поема “Про Острозьку війну під П’яткою проти низових” (cамовидцем і учасником якої напевно він був у 1593 році) складається, зокрема, й із низки епізодів, які описують минулі битви. Один із епізодів присвячений власне битві під Оршею. Пекалід зауважує самопосвяту мешканців Орші у допомозі армії Костянина Острозького: “Орша своїм довіряла й, поки Келядін (тобто конюший Іван Чєляднін. – Авт.) вів військо – / Тисяч аж вісімдесят – проти сил Костянтина, офіри / Слала свої незначні, щоб своїм бичем їх розгромити” [16, c. 52]. Як і у поемі Мацєя Стрийковського мотив утечі війська московитів структурно розсікає цей епізод про Оршанську битву на дві частини: “Що ж? Закривавлений меч славних воїв пізнав ти, москалю, / Й зараз тікаєш кудись?” [16, c. 52]. Додаймо, що цей страх дуже нагадує давньогрецький dejma panikon (панічний страх), описаний у Гомера, й який безпосередньо пов’язаний із tremendum (страхом, який є безпосередньою ознакою sacrum, сакрального) [28, s. 18-19].
Пекалід бачить цю втечу й поразку московитів, як цілком заслужену перемогу в чесному бою, в якому шальки терезів хиталися на різні боки. Звертаючись до противника, він нагадує, що “міг ти шалений, зламати тоді також наші шеренги. / Тож чого царська кіннота, піхота жорстока, чого воїн, / в битвах страшенний, і та велюенська когорти хотіли?” [16, c. 52]. Очевидно, що Пекалід творить алюзію до того факту, про який розповідав З. Герберштайн у “Записках про московитські справи”: коли війська князя Острозького щойно переправлялися через Дніпро, воєначальники, які були разом із Челядніним, пропонували розбити противника і скинути його у ріку. Челяднін же був переконаний: “Якщо ми зімнемо цю частину війська, то залишиться друга частина цієї армії, з якою, ймовірно, можуть злучитися інші частини, й таким чином нам загрожуватиме ще більша небезпека. Почекаємо до того часу, допоки не переправиться усе військо, бо наші сили настільки великі, що без сумніву й без великих зусиль ми можемо або зім’яти цю армію, або оточити її й гнати аж до Москви, як худобу. А потім, єдине, що нам залишиться – захопити усю Литву” [5, c. 18].
Сцена втечі московитів через річку у Стрийковського (“yтікаючи, московити [...] тонули” [21, c. 901]) набуває у Пекаліда метафоричного забарвлення: “Польська коли перейшла через річку бурхливу / Молодь шляхетська, тоді ти побачив, / як плавали стяги...” [16, c. 52]. Московські штандари, покинуті при втечі, стають символом повного розгрому й безславного відступу.
Війна, за визначенням Йогана Гейзінґи, має дуже багато прикмет гри, й у середньовічних та ренесансних поемах про ті чи інші битви можна виокремити ті чи інші лудичні чи то агоністичні елементи. Йому вторить Реймон Арон: “Війна – це гра. Вона вимагає водночас хоробрости й розрахунку, ніколи розрахунок не виключає ризику, готовність приймати небезпеку на всіх рівнях по черзі знаходить свій вияв то в обачливій стриманості, то в зухвалій відчайдушності” [2, c. 46]. Й у Стрийковського, й у Пекаліда долю переможців і переможених в Оршанській битві можна розглядати (як і в їх попередників, які були сучасниками події – анонімного автора в Короткому Київському (Волинському) літописі та Анджея Кшицького) як результат «Божого присуду»-ордалій, який реалізується за всіма правилами гри-агону. Війна Великого князівства Литовського і Руського та Московії межі Середньовіччя та Ренесансу несе на собі печать продовження агону, й тут можна добачати уявлення про “війну як функцію культури”, бо вона “провадиться у межах певного кола, члени якого визнаються рівними чи бодай рівноправними” [4, c. 106]. Подібна наративна стратеґія, як наголошує Іван Савєрченка, й у автора поеми у Короткому Київському (Волинському) літописі: “Автор не принижує і не ображає неприятелів, швидше – навпаки, пише про них із повагою, особливо про полонених військових начальників, перераховує їх почесні звання й титули. Таким чином він підкреслює незвичайність, велич князя Острозького, який переміг у січі гідного ворога – завдяки своїй бойовій майстерності, рицарському талантові та мужності” [15, c. 111].
Якщо для Мацєя Стрийковського «Божий присуд» як ідеологічна складова битви з московитами не є першозначною (у нього на перший план виходить мудрість, військовий талант князя Костянтина Острозького, що напевно пов’язане із його уявленнями про розділення історичного та мистецького світовідображення), то у поемі Пекаліда важливими є й уявлення про війну як про агон, і віра в те, що її результат визначається божественним утручанням.
Битва при Орші бачиться Пекалідові як справедливе змагання із достойним противником, якого розбито за всіма лицарськими правилами війни: “...В Марсових битвах звитяжних [...] / Зараз поліг вже москаль, що відомий в широкому світі” [16, c. 52]). Про те ж свідчить його, звернена до московського володаря, фраза: “...Князь сей Острозький навчив вже тебе шанувати монарха / Польського” [16, c. 52].
Безпосередній вплив на перебіг і результат Оршанської битви мали, на переконання поета, й божественні сили (при цьому, під впливом античної воєнної риторики, цей вплив набуває ренесансної реалізації «багатобожжя»), бо під час війни, як констатує Роже Каюа, “стан духу є насправді релігійним. […] Війна постає як час сакрального, як період об’явлення божественного” [14, c. 223]:
...Від гніву богів утікає
Військо розбите!.. [16, c. 52].
Окрім короля Польщі, “монарха сарматського” [16, c. 52], перемога якого над московитами декларується як воля небес і божественного втручання (“Зброї суддя – це сам Бог... [...] / Війни ведуть через нього царі і бої переможні” [16, c. 52], Симон Пекалід алюзійно наголошує й на ордалічному вирішенні помсти за багаторічний полон у московитів князя Острозького: “Він це зробив, що супроти ворожих знамен так успішно / Виступив наш Костянтин і звитяжні вернув з Москви стяги...” [16, c. 52].
У художньому представленні битви під Оршею 1514 року в авторів XVI століття “війна підноситься до рівня святої справи, стає загальним випробуванням сил і з’ясуванням судьби; сказати коротко, вона стає частиною того комплексу понять, де в нерозривній єдності знаходиться справедливість, доля і честь” [4, c. 113].
І за поетикою представлення битви під Оршею 1514 року у поемі анонімного автора у Короткому Київському (Волинському) літописі та “Привітанні з перемогою” Анджея Кшицького, й у “Літописі...” Мацєя Стрийковського та поемі “Про Острозьку війну під П’яткою проти низових” Симона Пекаліда, й за змістовими і наративними стратеґіями цих творів достатньо яскраво проявляється панорамна картина переходу від середньовічних методів у веденні війни й озброєння до ренесансного їх наповнення, трансформації воєнної риторики, до зміни поетики наративних стратеґій у представленні перебігу війни, з’ясування їх причин та представлення історичного, політичного й економічного контекстів, механізмів розгортання бойових дій, виявлення тактики та стратеґічних цілей.
1.Анонім. Битва під Оршею 1515 року / Переклав В. Шевчук // Марсове поле. Книга перша: Героїчна поезія на Україні Х – першої половини XVII століть / Упорядкування В. Шевчука. Київ: Молодь, 1988.
2. Реймон Арон. Мир і війна між націями / Пер. з франц. В. Шовкуна, З. Борисюк, Г. Філiпчук. Київ: Юніверс, 2000.
3. Васіль Варонін. «Пахвала караля Жыгімонта» Войцеха (Альбрэхта) Гаштаўта і выданне Першага статута Вялікага Княства Літоўскага // Pirmasis Lietuvos Statutas ir epocha / Sudare I. Valikonitė ir L. Steponovičienė. Vilnius: Vilniaus universiteto leidykla, 2005. рp. 21-33.
4. Йоган Гейзінґа. Homo Ludens / Переклав із англ. О. Мокровольський. Київ: Основи, 1994.
5. Сигизмундъ Герберштейнъ. Записки о московитскихъ дѣлахъ. Санкт-Петербургъ, 1908.
6. Гісторыя беларускай літаратуры ХІ – ХІХ стагоддзяў: У двух тамах. Том 1: Даўняя літаратура ХІ – XVIII cтагоддзя першая палова XVI ст.) / Рэд. В. Чaмяpыцкi. Мінск: Беларуская навука, 2006.
7. Михайло Грушевський. Історія України-Руси. Том IV. Київ: Наукова думка, 1993.
8. Олександр Ґваньїні. Хроніка європейської Сарматії / Упорядкування та переклад з польської о. Ю. Мицика. Київ: Видавничий дім "Києво-Могилянська академія", 2007.
9. Олег Дзярнович. Оршанська битва 1514 року і Констянтин Острозький // Князі Острозькі. Київ: Балтія-Друк, 2014. c. 70-82.
10. Пётр Друждж. Бітва пад Оршай 1514 года / Пераклаў з пол. А. Янушкевіч. Мінск, 2014.
11. Історія української літератури: В 12-ти томах. Том 1: Давня література (Х – перша половина XVI ст.) / Ред. Ю. Пелешенко, М. Сулима. Київ: Наукова думка, 2014.
12. Сяргей Кавалёў. Героіка-эпічная паэзія Беларусі і Літвы канца XVI ст. Мінск: Універсітэцкае, 1993. 102 с.
13. Сяргей Кавалёў. Шматмоўная паэзія Вялікага Княства Літоўскага эпохі Рэнесансу. Мінск: Кнігазбор, 2010.
14. Роже Каюа. Людина та сакральне / Переклав із франц. А. Усик. Київ: Ваклер, 2003.
15. Пахвала князю Канстанціну Астрожскаму / Пераклаў І. Саверчанка // Старажытная беларуская літаратура (ХІІ – ХVII ст.). Мінск: Кнігазбор, 2010. c. 110-113.
16. Симон Пекалід. Про Острозьку війну під П’яткою проти низових // Українські гуманісти епохи Відродження: У 2-х частинах. Частина 2. Київ, 1995. c. 40-77.
17. Юрій Пелешенко. Розвиток української ораторської та агіографічної прози кінця XIV – початку XVI ст. Київ: Наукова думка, 1990.
18. Псковские летописи. Выпуск 2 / Ред. А. Насонов. Москва, 1955.
19. Бертран Рассел. Історія західної філософії. Київ: Основи, 1995.
20. М. С. Соловьев М. Сочинения: В 18-ти книгах. Книга ІІІ. Тома 5-6. Москва, 1989.
21. Мацей Стрийковський. Літопис польський, литовський, жмудьський і всієї Руси / Переклад Р. Івасіва. Львів, 2011.
22. Ю. Тиховскій. Так называемая «Краткая киевская летопись». “Кіевская Старина”. 1893. Томъ XLII. № 7-9. с. 363-374.
23. Василій Ульяновський. “Славний для всіх часів чоловік”: князь Костянтин Іванович Острозький. Острог, 2009.
24. Валерій Шевчук. Муза Роксоланська: Українська література XVII − XVIII століть: У 2 книгах. Книга 1: Ренесанс. Раннє Бароко. Київ: Либідь, 2004.
25. Tomas Arnold. The Renaissans at War. London: Cassel @ Co, 2001.
26. Mark Greengrass. Politics and Warfare // The Oxford Shorter History of Sixteenth-Century Europe / Ed. by Euan Cameron. Oxford: Oxford University Press, 2006. pp. 58-88.
27. Andrzej Krzycki. Gratulacja zwycięstwa imieniem królowej Barbary // Najstarsza poezja polsko-łacińska (do połowy XVI wieku). Wrocław, 1953. s. 81-87.
28. Rudolf Otto. Świętość. Elementy irracjonalne w pojęciu bóstwa i ich stosunek do elementów racjonalnych. Warszawa: Wydawnictwo KR, 1999.
29. Marian Plezia. Wstęp // Najstarsza poezja polsko-łacińska (do połowy XVI wieku). Wrocław, 1953. s. III-XCII.
30. Marshall T. Poe. People Born to Slavery: Russia in Early Modern European Ethnography, 1476 – 1748. Ithaca and London: Cornell University Press, 2000.
31. Susan Reynolds. Lenna i wasale. Reinterpretacja średniowiecznych źródeł. Kęty, 2011.
Першопублікація: Набитович Ігор. “Закривавлений меч славних воїв пізнав ти, москалю...”: битва під Оршею (1514) в українсько-білоруській та польсько-литовській поетичній традиції // Мандруючи світами і віками. Збірник на пошану Юрія Пелешенка / Ред. І. Набитович. Київ, 2016. с. 114-129.
15.09.2024