БИТВА ПІД ОРШЕЮ (1514) В УКРАЇНСЬКО-БІЛОРУСЬКІЙ ПОЕТИЧНІЙ ТРАДИЦІЇ
Війни українців з московитами тривають уже дев’ять століть. Битва під Оршею 510 літ тому – одна з найбільших, де об’єднана армія чотирьох народів під проводом русина-українця, князя Костянтина Острозького вчинила кривавий розгром московитів (мосхів). Відлуння цієї битви десятиліттями й навіть століттями резонували не тільки в літописах і хроніках, а й у поетичних творах, написаних різними мовами.
Битва під Оршею 8 вересня 1514 року була однією з перших великих битв, у якій русини-українці й білоруси-литвини у спільній із поляками та литовцями військовій потузі зіткнулися з московитами. Оршанська битва стала “важливою складовою війни 1512–1522 років між двома сусідніми державами. На теренах Східної Европи зіткнулися дві основні сили і дві моделі організації суспільства і держави: з одного боку жорсткий, у певних, кризових, ситуаціях достатньо ефективний централізм Москви, а з іншого – принцип федерального самоуправління великих просторів, який застосовувався у Великому князівстві Литовському [...]” [9, c. 70]. Сєрґєй Соловйов наголошував, що “московські джерела однозгідні з литовськими щодо страшних наслідків Оршанської поразки” [20, c. 239], а Михайло Грушевський називав цю битву “страшною катастрофою московського війська під Оршею” [7, c. 290].
Мацєй Стрийковський, підсумовуючи свій поетичний опис Оршанської битви, зауважував, що “московські в’язні свідчили переконливо, що більш ніж 40 тисяч москви полягло на полі бою й у інших місцях, крім тих, що потонули в Кропивні, тож із 80 тисяч заледве хто втік” [21, c. 902], а “великий московський князь Васілій після такої жорстокої й несподіваної поразки тих гордих і великих військ [...] із малим почтом утік до Москви” [21, c. 903]. Александр Ґваньїні додавав, що “московський князь, наляканий програною битвою, дійшов, вважай, до шалу та безумства. […] На другий день він помчав із малою купкою своїх людей зі Смоленська так швидко, що за день і ніч подолав кількадесят наших миль. Це він вчинив почасти через страх потрапити до рук королівському війську, почасти тому, що хотів випередити звістку про програну битву [...]. А Костянтин, принісши московські прапори королю у Вільно, повісив їх у віленському соборі, також віддав йому полонених, котрих посадили в різні замки. Але московський князь не хотів їх викуповувати, і так сі сиві та значні люди тут померли” [8, c. 367].
Король Сиґізмунд (Жиґимонт) Старий, повідомляючи лівонського маґістра про розгром московитів під Оршею, писав, що “московити з 80 000 втратили 30 000 убитими; у полон було взято: 8 верховних воєвод, 37 другорядних начальників і 1500 дворян [...]” [20, c. 239]. Тоді ж, пишучи до римської курії про Оршанську перемогу, Сиґізмунд сформулював своє бачення московитів: вони – “не християни; вони – жорстокі варвари; вони – азіяти і не є европейцями; вони перебувають у змові з турками й татарами, щоб знищити християнський світ” [30, р. 21].
Йоган Гейзінґа якось зауважив, що “переважна частина відомостей про шляхетні війни, войовані в прекрасному стилі, засновується не стільки на тверезо зважених звістках істориків та літописців, скільки на літературному баченні цих подій їх сучасними та наступними поколіннями, як вони фіксуються в епосі чи в пісні. У всьому цьому є чимало героїко-романтичної вигадки” [4, c. 112]. Битва під Оршею знайшла відображення і в малярстві, й у красному письменстві. Ці твори були важливими факторами формування уявлень сучасників і нащадків про її значення в протистоянні з Великим Московським князівством.
Ця перемога інспірувала невідомого ренесансного автора (можливо, Ганса Креля) на велику батальну картину “Битва під Оршею” (1525–1535), яка зберігається у Національному музеї у Варшаві.
Оршанська битва надихнула й невідомого автора на поему-панеґірик, вміщену у Короткому Київському (Волинському) літописі. Ця поема є у ньому окремою частиною й уміщена після опису подій на Волині у 1495–1515 роках.
Сяргей Кавальов називає її “ориґінальним, самостійним твором”, який “є синтезом двох жанрів: воїнської повісті та панеґіричної урочистої прози; при цьому у першій частині твору виразно переважають риси воїнської повісті, а у другій – панеґіричної прози” [12, c. 31, 32].
Як експозицію подано у творі літописне повідомлення про початок смоленської офензиви московитами, яка була порушенням міжнародного права, бо “Васілій Івановіч, великий князь московський, порушивши мир і хресне своє цілування [...] почав посідати деякі міста, отчизну і дідизну великого славного государя Жиґимонта, короля польського та великого князя Литовського і Руського [...]” [1, c. 78]. Тут же перед поетичним вступом, автор, у дусі середньовічної поетики наводить сентенцію “Але немає гірше людині, як посягання на чуже добро: з покірливого і смиренного немилостивим і непокірливим робиться” [1, c. 78]. На противагу московському князеві “великославний король Жиґимонт, / Свою правду тримав йому [Васілію] непорушно / і невідступно у всьому” [1, c. 78]. Марк Ґрінґрас, аналізуючи взаємозв'язок політики та війни у XVI столітті, наголошує, що “для европейських монархів мир був результатом «доброї віри», їхньою амбіцією було забезпечення миру усьому християнському світові, а діяльність для його досягнення трактувалася як така, що еманувала з божественної інспірації. Проблеми миру вирішувалися волею можновладців, а не трактатами, які підписували дипломати” [26, p. 79]. Порушення московським князем Василієм “хресного свого цілування” стає, тим самим, переступом божественної волі, який, за словами святого Павла (“Мні отмщеніє, і Аз воздам” (Рим., 12 : 19)), має бути відомщений. Бо ж, продовжує анонімний автор, “Господь гордим противиться, а смиренним милість і поміч посилає” [1, c. 78].
Поема власне мала продемонструвати, що такий переступ християнських засад призводить до поскоромлення того, хто порушив норми християнського співіснування. Для автора цього твору війна, окрім історіографічного інтересу, є ще й елементом святощів, коли “війну провадять аби добути божественний призвіл про священну вартість” [4, c. 107].
Йоган Гейзінґа зауважує, що “взаємопов’язаність понять рішення й Божества чудово прояснює німецьке слово Gottesurteil («Божий присуд»), хоча первісно ordeal («ордалії») – це просто суд, взагалі будь-який суд. Всяке рішення, добуте в обрядово правильній формі, буде «Божим присудом». І то тільки в другу чергу формальне поняття ордалій – «Божого присуду» – пов’язується із певними виявами чудодійних сил” [4, c. 107]. Апотеозом розуміння війни з московитами як Божого присуду-ордалій є посилання анонімного автора на нібито цитату із Ісайї, який “пророцтвував у останні дні, / провидячи духом святим ” [1, c. 82]:
За примноження злоби людей
і многії їхні неправди
проллється кров їхня, як вода сильна:
хоробрії і смілії від мечів упадуть,
один ратний справедливий
погонить несправедливих сто,
а від ста побіжить тисяча
і плоть їхня буде на з’їжу звірам і птицям,
і кости їхні на оглядини всьому живому [1, c. 82].
Насправді ж ця цитата є центоном, зібраним із старозаповітних пророцтв, зокрема, наприклад, із Ісайї (“Від крику одного полине одна тисяча, від крику п'ятьох дременете ви всі” (Ісайя, 30 : 17)) та Одкровення Івана Богослова (“І бачив я одного янгола, що на сонці стояв; і він гучним голосом кликнув, кажучи до всіх птахів, що серед неба літали: зберіться на велику Божу вечерю, щоб ви їли тіла царів, і тіла тисячників, і тіла сильних, і тіла коней, і тих, хто сидить на них... І все птаство наїлося їхніми трупами...” (Од., 19: 17–18; 21). – Переклади Івана Огієнка). Одночасно цей центон набуває мистецького опрацювання із застосуванням біблійних стилізацій. Автор поеми-панеґірика йде, очевидно, тим шляхом, яким, як пише Бертран Рассел, ішли александрійські юдеї періоду останніх десятиліть Другого храму. Вони “ладні були вчитись у греків”, але “надзвичайно стійко трималися Закону [...]. Вони більш не терпіли пророків, які хотіли сказати щось нове. Ті з них, котрі відчували спонуку писати в стилі пророків, воліли вдавати, ніби їм пощастило розшукати стародавню книгу Даниїла або Соломона, або ще котрогось непогрішного авторитета давнини” [19, c. 274].
Пророцтво, яке автор приписує Ісайї, екстраполюється у діях князя Костянтина Острозького, а макабаричні сцени мертвих тіл московитів, яких розтягують хижі птахи й звірі, стає відлунням тієї ж мікросцени в авторському центоні. Така архітектонічна деталь пророцтва та його відлуння в конкретному історичному сакрохронотопі яскраво виражає середньовічну світоглядну парадиґму невідомого автора: земні події історичного вселенського масштабу є профанним відображенням сакрального простору, його відлунням:
Нині тим пророцтвом надарив Бог
князя Костянтина Івановича,
найвищого гетьмана литовського,
що його справою і управою війська полків,
і його смілого серця і руки сягненням
людей московського [князя] побили,
і тих збитих плоть звірі і птиці їдять,
по землі кости волочачи [1, c. 82].
Таким чином, князь Костянтин Острозький, із благословення короля Сиґізмунда (влада якого є дарована Богом) стає dextera domini (Божою рукою, Божим правом), що карає московитів, які переступили клятву й хресне цілування, а жест “руки сягненням” – вираженням божественної міці й невідворотности покарання відступників.
Король надіслав “навпроти противенця свого” – великого князя московського – великого гетьмана Литовського, князя Костянтина Острозького “зі свого двору вдатними і хоробрими / воями литовськими і руськими (тобто білорусами-литвинами та русинами-українцями – Авт.)” із Великого князівства Литовського і Руського, а їм на поміч прийшли “панове лядські і дворяни вдатні, / рицарі Корони Польської” [1, c. 79].
Поетика й жанрові особливості панеґірика визначають обмеженість опису батальних сцен у описі Оршанської битви у Короткому Київському (Волинському) літописі. Однак цей короткий опис стає особливим семіотико-семантичним ядром твору. Навколо такого центру формуються нараційні конструкції, які є своєрідним орнаментом навколо цього подієвого ядра. Незважаючи на референційність і стислість, у цьому епізоді сконцентровано ідеологічний та символіко-ідейний парафраз твору. Наративно-подієве ядро поеми представляє головні події битви й чин переможців: хоробрі воїни Великого князівства Литовського і Руського та Речі Посполитої “не щадячи самі себе, / на велику множність люду супротивного / сягнули і вдарили, і множество людей війська його / побили і смерті віддали – на вісімдесят тисячів! / А інших живих у полон піймали – / їх же імен тут вписати не вміститься” [1, c. 81]. Ідейно-символічним (вступним) обрамленням цього наративного ядра є констатація головних чеснот середньовічного васала – вірність своєму суверенові й лицарська хоробрість (князь Костянтин “своїх людей смілість показав, / як хоробрий рицар і вірний слуга свого господаря...” (письмівки мої. – Авт.) [1, c. 81]). Як продовження такого обрамлення після ядра-опису битви йде твердження, що тим самим князь “своєю прислугою / господарю своєму великому королю Жиґимонту / радість учинив” [1, c. 81].
Очевидним є розв’язання у цьому наративному ядрі поеми-панеґірика одного із фундаментальних протиріч Середньовіччя, оскільки, як зауважує Сюзан Рейнольдс, для середньовічного соціюму головним джерелом конфліктів “був факт, що його культура (Середньовіччя. – Авт.), з одного боку, була віддзеркаленням тих переконань, що існували в ньому, які стосувалися суспільної ієрархії та прикмет послуху й покори, а з іншого боку виражалася в ньому віра в переможну силу звичаю, іманентна справедливість, взаємний характер зобов’язань, що існували в ньому та колективна оцінка поведінки іншої людини” [31, s. 74].
Реалізація Божого плану перемоги в битві є наслідком дотримання послуху й покори в ієрархічній системі: влада короля (яку він отримує з веління Божого), мудра і справедлива через свою божественність, еманує на його васалів, а васали реалізують її в чинах, які отримують сакральну леґітимізацію.
Щодо поразки великого московського князя та його армії, то йдеться про покарання відступника від свого слова як іманентну справедливість, яка власне еманує з божественного провидіння. Інструментом цього провидіння стають вірні своєму сюзеренові васали, які “всі разом, взявши Бога в поміч / і озброєні бувши господаря свого Жиґимонта наукою” рушили “проти многа-множества людей великого князя московського” [1, c. 79]. Та ж поведінкова формула стосується і князя Острозького, який “Божою поміччю за наказом і наукою господаря свого Жиґимонта / справив [...] слушно військо [...]” [1, c. 80]. Як зауважує С. Кавальов, такий “мотив покарання, помсти дуже характерний для героїчної поезії; він є пружиною дій і вчинків головних героїв, особливим засобом розвитку сюжету у багатьох епічних творах різних часів і народів” [12, c. 47].
Іван Саверченка відзначає особливу деталь у образі великого гетьмана Литовського Костянтина Острозького: “Автор представляє князя як богобоязливого християнина, який перед битвою навідував храм, ставав на коліна і просив Бога про допомогу. Але, одночасно, перед читачем постає образ неймовірно жорстокого і підступного гетьмана, який заради перемоги готовий піти на незліченні й навіть невиправдані людські жертви” [15, c. 111]. Цю жорстокість Іван Саверченка добачає у поспішній переправі у повному озброєнні через Дніпро, яка, можливо, була пов’язана із смертю окремих вояків, які втопилися: “Переднім людям пливти повелів, / А останні вже, як по броду перейшли. / І так спішно на великім полі оршанському / супроти москвичів озброїлися” [1, c. 79]. Жорстокість полководця у ставленні навіть до своїх вояків (й зокрема Кoстянтина Острозького) дуже часто була невід’ємним атрибутом в умовах війн Античности, Середньовіччя й до Нового часу. Однак, як видається, у цьому випадку йдеться про інші контекстуальні реалії.
Насправді ж, пише Пьотр Друждж, “зорієнтувавшись у розміщенні військ противника, які стояли на іншому березі ріки на краю високого схилу, [...] гетьман вирішив не переправлятися через Дніпро безпосередньо перед військом Челядніна. Він потрапив би під нищівний обстріл московитських лучників [...]. Острозький провів тільки демонстративні дії, щоб зосередити увагу війська московитів власне на цім місці. Сам же він із основними силами перемістився уверх по ріці”, де вночі із 7 на 8 березня була проведена переправа через Дніпро через мости, збудовані на порожніх бочках. “Мости слугували найперш для перекидування піхоти й артилерії, а кінне військо переходило Дніпро через броди самостійно” [10, c. 194–195].
Як видається, рядки невідомого автора поеми в Київському Короткому літописі (“Переднім людям пливти (князь Острозький. – Авт.) повелів, / А останні вже, як по броду перейшли”) слід розуміти як опис переправи не перед військом Челядніна, а тієї, що відбувалася вище по течії Дніпра: кінним воякам доводилося переправлятися вбрід і вплав, а піше військо переходило й перетягувало гармати “як по броду” через мости на бочках (власне такий спосіб переправи зображений на одному із фраґментів картини “Битва під Оршею”).
Слушною є заувага Юрія Пелешенка про те, що “факт створення похвальних слів видатним особам сучасности, зосібна князям Вітовтові й Констянтинові Острозькому без намірів їх канонізації, свідчить про певну зміну пріоритетів у середньовічній «картині світу» українського і білоруського суспільства XV – початку XVI ст. Це виявилося ще у ледь помітному зміщенні акцентів у межах історичного часу із сакрального в бік профанного. Історичний час поволі секуляризується і певною мірою стає частиною біографії героїв похвал” [11, c. 671]. Подібну трансформацію ідей висловлюють і Вячєслав Чемярицький і Сяргєй Гаранін: “Похвали князям, особливо К. Острозькому, є наслідком самостійної цікавости до життя видатних осіб. Сама історія, події громадського буття ніби стають часткою біографії князів, і історичний час отримує особливу наповненість. Щоправда, ця цікавість поєднання з абстраґуванням й ідеалізацією і має, сказати б, «кількісний» характер і реалізується тільки у офіційно-ґеральдичній формі, цілком залежить від феодального етикету, однак вона свідчить про поступову зміну пріоритетів у громадській свідомості й виявленні людини, про зростання значення світських мотивів у літературі й зміцнення особистісного начала у творчості” [6, c. 217].
Князь Костянтин Острозький, як пише Василь Ульяновський, “завжди постає в образі героя в латах. Не випадково літописці, хроністи та сучасні князеві представники італійської культури Відродження (папські леґати) постійно порівнюють Острозького з античними героями та визначними воєначальниками” [23, c. 7].
Ще Ю. Тиховський зауважив, що закінчення поеми-панеґірика нагадує ритмічну будову “Слова про похід Ігоря” і дум [22, c. 279]. Можна зауважити, що автор Псковського третього літопису, намагаючись прикрасити й опоетизувати поразку московитів під Оршею, теж запозичає особливості поетики і творить алюзії до “Слова про похід Ігоря”: “Було побоїще велике під Оршею московитам. / Й закричали, й заголосили жони-оршанки / на труби московитські, / й чути було стукіт і грім великий між псков’янами і Литвою; / і ударили бояри і князі московські / з дивовижними молодцями, синами московитськими, / на сильну рать литовську, / і тріснули списи московські, / і гримлять мечі булатні об шоломи литовські / на полі оршанському” [18, c. 260].
Разом із тим і цей літописець-московит теж розумів Оршанську битву як ордалії, в яких московити отримали розгромний «Божий присуд»: “Була непідмога Божа москвичам (письмівка моя. – Авт.) і полонила Литва погана великих воєвод Івана й Міхаїла та інших князів” [18, c. 260].
Юрієві Пелешенкові вдалося віднайти у поемі-панеґірику в Короткому Київському (Волинському) літописі й паралелі (у словах, де автор бідкається, що не може підібрати слів, щоб прославити свого персонажа) до “Слова похвального отцям Констанцького собору” Григорія Цамблака [17, c. 86–87] та паралелі завершальних слів твору (“Як нині побив силу велику московськую, аби хай так побивав сильную рать татарськую, проливаючи кров їх бусурменськую” [1, c. 372]) до Цамблакового ж “Житія Стефана Дечанського”, де автор пропонує через свого героя йти війною “на варвари [...] Христовим людям” [17, c. 87]. Таким чином, підсумовує Юрій Пелешенко, поема про перемогу під Оршею свідчить, що її автор добре знав як своїх попередників у слов’янському письменстві, так і перекладну літературу. Звичайно, “не можна впевнено твердити, що письменник запозичив вказані моменти із творів Григорія Цамблака, але очевидним є певна спільність у ставленні до традицій у літературі та світосприйманні цих двох авторів” [17, c. 87]. Загалом, як видається, така традиціоналістська орієнтація на творчість авторів високого Середньовіччя є ще одним свідченням закорінення невідомого автора поеми-панеґірика у середньовічний культурно-політичний та стилістичний простір.
Ще одна поема, створення якої надихнула Оршанська битва 1514 року, – це “Привітання з перемогою” (“Ad Divum Sigismundum Poloniae regem et Magnum Ducem Lithuaniae semper invictum post partam de Moskis victoriam Andree Krziczki inclite coniugis sue Cancelarii carmen”) Анджея Кшицького (1482–1537). Вона написана у формі листа від королеви Барбари Заполь’ї до її чоловіка, короля Сиґізмунда І Старого. Твір був опублікований у Кракові у 1515 році. Поема має жанрові прикмети епінікіюму – хвалебної пісні на честь перемоги. Анджей із Кшиць був серед тих поетів, які “провели значну частину свого життя на службі при [королівському] дворі й тому чаcтина їх творчости пов’язана із двором” [29, s. LVIII]. Він навчався в університеті в Болоньї в Італії, був краківським каноніком і секретарем королеви Барбари, а після її смерти й секретарем наступної королеви – Бони (Сфорци). Незадовго перед смертю Анджея із Кшиць було номіновано архиєпископом Ґнєзна [29, s. LXXV].
У цій хвалебній поемі наративна стратеґія виведена назовні подієвого простору Оршанської битви й у художній формі демонструє рецепцію елітою Речі Посполитої та Великого князівства Литовського і Руського перемоги над московитами: “Вже про це все люд по містах править”: і “як Костянтин [Острозький], як Януш [Свірчевський] (провідник польських військ. – Авт.) вступили до бою”, й як королівське військо “увінчало голови [лаврами слави] / тратуючи загони [московитів] кінськими підковами”; “Де стояли піші, де королівська свита, а де волиняни [...]”; “Як розбито ворога, як великих князів / і великих вождів заковано в пута”, й які захоплено “вимпели” і “взято обози” [27, s. 85–86].
У поемі Анджея Кшицького задекларовано й певні елементи перебігу битви. Зокрема тут передано кілька цікавих мікродеталей психологічного стану вояків перед боєм (зауважених, очевидно, кимось із самовидців): литовсько-руські війська поспішали на поле битви “і кінними загонами, й фаланґами піхоти” й
Уся ся процесія, як передають іздалека,
Нетерпляче тремтіла, що початок бою зволікається [27, s. 85].
Зокрема автор згадує й важку переправу через Дніпро (яка відображена й у Короткому Київському (Волинському) літописі):
Бо ж неприятель мав для себе
Кращі позиції й сил удесятеро більше.
Дружина, поквапна на бойові чини
У [повному] озброєнні швидку річку переплила... [27, s. 85].
І ще одну дуже промовисту мікродеталь війни, яка, поруч зі славою, несе зі собою смерть і нещастя, зауважує поет: на полі бою “скривавлена земля перетворилася на болото” [27, s. 86].
Король Сиґізмунд, якого “Марс [...] покликав у чужую сторононьку” [27, s. 81], виступив “проти ворога, який надії покладає / на кількість [вояків], хитрість і зраду” [27, s. 84]. І тому повна перемога у битві, як і у літописного анонімного автора у Короткому Київському (Волинському) літописі, розглядається як ордалії, якими покарано московитів і продемонстровано ласку Божу й праведність справи народів, які стали з ними до бою:
Сей сусідній край* упокорений,
Край, що позбувся всієї своєї оборони.
Ворог наш, фальшивий, недаремно блідне:
Хотів одерти із мужів країни сусідів,
Але сам тепер утік і покірно
Зухвалець кару за віроломство платить [27, s. 86].
_________________
*Московія. – Авт.
Щодо технік версифікації, то цей поет, зауважує Маріян Плєзя, “допускає інколи ритмічні й римовані вірші середньовічного типу (майже виключно строфу Stabat), що є характерне для сильних ще у нього середньовічних традицій, але найчастіше застосовує класичний метр, передусім елегійний дистих [...] (тут можливим є вплив його ренесансної університетської освіти. – Авт.)” [29, s. LXXІХ]. Загалом же поема Анджея Кшицього світоглядно, ідіостилістичними деталями занурена у ренесансне світовідчування й поетику Відродження.
Хоча й поеми у Короткому Київському (Волинському) літописі, й Анджея із Кшиць написані, очевидно, майже одночасно, однак світоглядно вони лежать у межах двох різних епох (перша занурена у Середньовіччя, друга – спрямована у Відродження), засвідчуючи водночас, що в той період Білорусь та Русь-Україна, Польща та Литва, як єдиний політичний простір, не були однорідним культурним простором, який виявляв межовість між Середньовіччям та Ренесансом. Одночасно у цих творах можна зауважити два різні центри наративного тяжіння в представлені головного героя Оршанської битви: у випадку літописного варіянту – це князь Костянтин Острозький (король Сиґізмунд є лише тим сувереном, який патронує цій битві). (У поемах Мацєя Стрийковського та Симона Пекаліда (перший був духово міцно прив’язаний до Великого князівства Литовського і Руського; другий перебував на службі у князів Острозьких) – така ж наративна перспектива представлення переможця у битві при Орші). У поемі Анджея Кшицького (якого можна б назвати придворним поетом, що “трактує свою творчість як один із засобів на кар’єрній дорозі, але не ставиться до сього надто серйозно” [29, s. LXXVІІ]) саме король Сиґізмунд стає центральною наративною постаттю, йому припадають усі лаври перемоги (постать Костянтина Острозького тут тільки підрядна).
___________________________
1. Анонім. Битва під Оршею 1515 року / Переклав В. Шевчук // Марсове поле. Книга перша: Героїчна поезія на Україні Х – першої половини XVII століть / Упорядкування В. Шевчука. Київ: Молодь, 1988.
2. Реймон Арон. Мир і війна між націями / Пер. з франц. В. Шовкуна, З. Борисюк, Г. Філiпчук. Київ: Юніверс, 2000.
3. Васіль Варонін. «Пахвала караля Жыгімонта» Войцеха (Альбрэхта) Гаштаўта і выданне Першага статута Вялікага Княства Літоўскага // Pirmasis Lietuvos Statutas ir epocha / Sudare I. Valikonitė ir L. Steponovičienė. Vilnius: Vilniaus universiteto leidykla, 2005. рp. 21-33.
4. Йоган Гейзінґа. Homo Ludens / Переклав із англ. О. Мокровольський. Київ: Основи, 1994.
5. Сигизмундъ Герберштейнъ. Записки о московитскихъ дѣлахъ. Санкт-Петербургъ, 1908.
6. Гісторыя беларускай літаратуры ХІ – ХІХ стагоддзяў: У двух тамах. Том 1: Даўняя літаратура ХІ – XVIII cтагоддзя першая палова XVI ст.) / Рэд. В. Чaмяpыцкi. Мінск: Беларуская навука, 2006.
7. Михайло Грушевський. Історія України-Руси. Том IV. Київ: Наукова думка, 1993.
8. Олександр Ґваньїні. Хроніка європейської Сарматії / Упорядкування та переклад з польської о. Ю. Мицика. Київ: Видавничий дім "Києво-Могилянська академія", 2007.
9. Олег Дзярнович. Оршанська битва 1514 року і Констянтин Острозький // Князі Острозькі. Київ: Балтія-Друк, 2014. c. 70-82.
10. Пётр Друждж. Бітва пад Оршай 1514 года / Пераклаў з пол. А. Янушкевіч. Мінск, 2014.
11. Історія української літератури: В 12-ти томах. Том 1: Давня література (Х – перша половина XVI ст.) / Ред. Ю. Пелешенко, М. Сулима. Київ: Наукова думка, 2014.
12. Сяргей Кавалёў. Героіка-эпічная паэзія Беларусі і Літвы канца XVI ст. Мінск: Універсітэцкае, 1993. 102 с.
13. Сяргей Кавалёў. Шматмоўная паэзія Вялікага Княства Літоўскага эпохі Рэнесансу. Мінск: Кнігазбор, 2010.
14. Роже Каюа. Людина та сакральне / Переклав із франц. А. Усик. Київ: Ваклер, 2003.
15. Пахвала князю Канстанціну Астрожскаму / Пераклаў І. Саверчанка // Старажытная беларуская літаратура (ХІІ – ХVII ст.). Мінск: Кнігазбор, 2010. c. 110–113.
16. Симон Пекалід. Про Острозьку війну під П’яткою проти низових // Українські гуманісти епохи Відродження: У 2-х частинах. Частина 2. Київ, 1995. c. 40–77.
17. Юрій Пелешенко. Розвиток української ораторської та агіографічної прози кінця XIV – початку XVI ст. Київ: Наукова думка, 1990.
18. Псковские летописи. Выпуск 2 / Ред. А. Насонов. Москва, 1955.
19. Бертран Рассел. Історія західної філософії. Київ: Основи, 1995.
20. М. С. Соловьев М. Сочинения: В 18-ти книгах. Книга ІІІ. Тома 5–6. Москва, 1989.
21. Мацей Стрийковський. Літопис польський, литовський, жмудьський і всієї Руси / Переклад Р. Івасіва. Львів, 2011.
22. Ю. Тиховскій. Так называемая «Краткая киевская летопись». “Кіевская Старина”. 1893. Томъ XLII. № 7–9. с. 363–374.
23. Василій Ульяновський. “Славний для всіх часів чоловік”: князь Костянтин Іванович Острозький. Острог, 2009.
24. Валерій Шевчук. Муза Роксоланська: Українська література XVII − XVIII століть: У 2 книгах. Книга 1: Ренесанс. Раннє Бароко. Київ: Либідь, 2004.
25. Tomas Arnold. The Renaissans at War. London: Cassel @ Co, 2001.
26. Mark Greengrass. Politics and Warfare // The Oxford Shorter History of Sixteenth-Century Europe / Ed. by Euan Cameron. Oxford: Oxford University Press, 2006. pp. 58–88.
27. Andrzej Krzycki. Gratulacja zwycięstwa imieniem królowej Barbary // Najstarsza poezja polsko-łacińska (do połowy XVI wieku). Wrocław, 1953. s. 81-87.
28. Rudolf Otto. Świętość. Elementy irracjonalne w pojęciu bóstwa i ich stosunek do elementów racjonalnych. Warszawa: Wydawnictwo KR, 1999.
29. Marian Plezia. Wstęp // Najstarsza poezja polsko-łacińska (do połowy XVI wieku). Wrocław, 1953. s. III-XCII.
30. Marshall T. Poe. People Born to Slavery: Russia in Early Modern European Ethnography, 1476–1748. Ithaca and London: Cornell University Press, 2000.
31. Susan Reynolds. Lenna i wasale. Reinterpretacja średniowiecznych źródeł. Kęty, 2011.
Першопублікація: Набитович Ігор. “Закривавлений меч славних воїв пізнав ти, москалю...”: битва під Оршею (1514) в українсько-білоруській та польсько-литовській поетичній традиції // Мандруючи світами і віками. Збірник на пошану Юрія Пелешенка / Ред. І. Набитович. Київ, 2016. с. 114–129.
07.09.2024