Ми знали, що це щось страшне – то слово диби. Бо дзядьо часто мугикав пісеньку про джиґуна, якому врешті і на руки, і на ноги диби накладати. Щоправда, на руки – диби, на ноги – дибиці. Ми вже були підлітками і окрім канікулярного гірського читання, лісу, суниць, ожин, ріки, луків і ножів, господарських робіт, вечірніх карт і гойданок потребували чогось іншого.
Всіляке інше переважно вигадував тато, коли приїжджав на неділі. Минулого року був поменшений справжній більярд. А того року він сказав, що зробить нам диби. Страшне слово. Ще й джиґуна забили у диби, бо – оце тобі, джиґуне, файні молодиці. Невже тато знає про наші хлоп'ячі вподобання?
У дзядзя на стриху завжди були припасені всілякі добротні патики. І високі вигладжені тички, і грубі стовбці, і міцні довгі лати. Тато стягнув дві однакові не дуже грубі лати – такі, щоб можна було обхопити рукою. Врізав з дошки два трикутники і надійно прибив цвяхами ці приступці до лат. Такі нестрашні вдалися диби. Ми все ще не здогадувалися, що маємо з ними робити. Трохи вони нагадували лицарські списи для турнірів. Такий ми недавно бачили у Олеському замку.
Тато взяв патики у обидві руки, підійшов до сходів ґанку, впер кінці на землю, а сам відштовхнувся і опинився десь високо над нами на тих ходулях. Тоді зробив кілька вправних кроків, зіскочив згори і передав нам патики. Ходіть собі, вчіться ходити, будете мати, що робити.
Диби справді змінили моє життя. Не лише вони, і не аж так радикально, але принципово. Виявилося, що усвідомлення свого перебування у житті безпосередньо залежить від механіки переміщення по світі. Новий рівень ходи – у цьому випадку дибання – дарує відкриття неочікуваних властивостей самого себе. Зміна рівноваги, динаміки, перенесення опори і рухливості з одних фрагментів тіла на інші перекроює мозок. Мені тоді було так само цікаво і сенсовно, як у перший рік дитинства. Якесь змертвихвстання. Не кажучи вже про те, що бачення світу з висоти на два метри більшої робить той світ свіжим і безперешкодно відкритим до пізнання.
Головне, що власні обмеження раптом і назавжди починаєш усвідомлювати розширенням, а не звуженням, додаванням, а не відніманням, відкриттям, а не втратою. Мабуть, тато власне цього хотів, збивши нам диби.
Невдовзі ми вже могли на них крокувати, чибиряти, чимчикувати, дріботіти. Могли танцювати вальса, переступати через рівчаки і загородки, іти під гору і вниз, стояти на одній нозі-дибі. Триматися лише одною рукою, а другою зривати яблука. Могли іти по сипкому і слизькому, по твердому і м'якому. Могли ходити задом і боком. Могли іти, не дивлячись під ноги. Навіть могли якийсь час повертати у потрібному місці, рахуючи виміряні кроки із закритими очима.
Все це тривало пів літа, але здавалося, що так було майже завжди і буде майже вічно. Наступними роками натомість вистачало кількох коротких сеансів за сезон. А останніх кількадесят років я не ставав на свої диби жодного разу. Дивно, але і своїм дітям ми тих ходуль не підсунули. Видно, то було все ж щось з того ґатунку, що творить відчуття унікальності загалом банального людського життя.
Важливо також, що мені не перестає іноді снитися, що я дибаю. А однією з мотивацій, щоби далі жити, є притамована непевністю охота приїхати якось туди, знайти на стриху диби і з'ясувати, що тіло все пам'ятає. Зможу станцювати на прощання.
29.08.2024