Світляки

(спогад)

Небо серпня – глибінь неміряна,

А зорі в ній, зорі ж які!..

До семи наших зір – сузір’ями

Брели ми... в роях світляків.

Заметіллю зірок задимлені,

Серед макро- й мікросвітів,

Ми дивилися вниз, задивлені

В високе мовчання світил...

Навсібіч, до без меж минулого,

Свої крила Всесвіт простер.

«Чому ми, – у думці майнуло нам, –

Саме тут і саме тепер?..»

_____________________________ 

Спогад про ледь не 20-річної давності мандрівку зоряним небом, що почалася в астрономічній обсерваторії в Брюховичах. Провадив нас, із лазерним променем у руці, невтомний – від зорі й до зорі – трудівник на ниві астрофізики Богдан Новосядлий.

Тоді-то згадали ми Геракліта: «Шлях угору і вниз – одне»; за ним і Сенеку: «Чому мене кинуто саме в цю точку часу?»; тут же – й Паскаля: «Чому – саме в цю точку часу і простору?»; а далі – й Михайла Старицького: «Ніч яка, Господи, місячна, зоряна...» – глибокий захват, озвучений таким же суголосним тій небесній красі співом Анатолія Солов’яненка.

Божественної Люни, довкола якої меркнуть танечні хори зірок, тієї ночі, звісно, не було. Десь вона заховалася, присипляючи, щоб відтак поцілувати, свого улюбленця – красуня Ендіміона... Тієї, такої вже далекої, у спогаді ж – такої близької всіяної зорями серпневої ночі...

Богдан Новосядлий