Шевченко-2022

Вшанування Шевченка-2014 мало бути особливим, адже двохсотліття випадає раз на століття, а точніше – раз на два століття. І воно таки стало особливим, обійшовшися без помпезних концертів та академій із їх “великих слов великою силою”; уславивши Кобзаря “без золота, без каменю, без хитрої мови, а голосно та правдиво, як Господа слово”¹. Бо на Майдані, символом і “головним екстремістом” якого він був.

Пам’ятаємо оті постери з мускулястим Тарасом у залізнім жилеті, в береті Ше, у бандані, в кудлатім “шоломі”... Актуальні проєкції класика супроводилися рядками, пророчість яких пізнавалася аж тепер: “...Як Україну злії люде Присплять, лукаві, і в огні Її, окраденою, збудять...”². Через вісім літ, і знов у шевченківські дні, одним великим Майданом стала вся Україна.

Чи нам до Шевченка і його вшанування в час, коли знову, здавалось, не до вшанувань? Нагадалося часто цитоване: “...Тоді за що ми воюємо?”. Цитувати Черчіля було би банально (хоча зараз, нехай і банально, аби зносило макітру кацапові), але вшанування Шевченка — це не лише про данину поваги і пам’яти, а й про інстинкт виживання нації, особливо в лихі часи. Адже саме Шевченко заклав основу нашої модерної ідентичности, першим сказавши за що ми воюємо. І проти кого.

За всієї поваги до його попередників, яких і він шанував і заповідав шанувати (“На вічну пам'ять Котляревському”, “До Основ'яненка” та ін.), за всього їхнього внеску в збереження мови, основин нового письменства тощо, і Котляревський, і Основ'яненко, і навіть дошевченківські романтики залишалися вірнопідданими імперії, “одного батька, царя білого, дітьми”³. “А усьому сьому народові... одна голова, один начальник, один государ наш, імператор Николай Павлович ... Як бог на небесах, так він у нас на землі!”⁴.

Типовий імперський світогляд, що відповідав середньовічним уявленням про монарха як “уособлення Бога на землі” (за Ж. Ле Гоффом) та суспільство, котре в такій системі “уявляється свого роду емпіричним продовженням небесної ієрархії”⁵: Бог-отець — цар-батюшка — й вся очолена ним нисхідна вертикаль. Шевченко десакралізував і висміяв оце омосковлене візантійство у комедії “Сон”.

“Дивлюсь, цар підходить / До старшого... та в пику / Його як затопить!.. / Облизався неборака; / Та меншого в пузо — / Аж загуло!.. А той собі / Ще меншого туза / Межи плечі; той меншого, / А менший малого...”⁶. Хрестоматійно відома “картина генерального мордобитія” (за І. Франком) вкупі з пародійним образом царя-медведика та опенькоподібної “богині”-цариці (“Сон”) коштували Тарасові нелюдського вироку за особистою візою “царя проклятого, лукавого, аспида неситого”, якому першим зважився кинути свій вікопомний виклик, в якому першим узрів корінь зла. Саме тоді було перейдено рубікон межи інфантильним минулим під покровом нерідного імперського батюшки та самостійним, дорослим національним майбутнім, за яке доведеться пролити чимало крови. І вражої, злої, і живої, козацької, чистої, святої. Сучасники одразу відчули вагу того, що відбулося. І їм стало моторошно.

“Тарас Григорович прочитав мені свої недруковані вірші. Мене охопив страх... Тарасова муза прорвала якийсь підземний склеп, уже кілька віків замкнений багатьма замками, запечатаний багатьма печатями, засипаний землею, навмисне зораною і засіяною, щоб приховати від нащадків місце, де знаходиться підземна порожнеча”⁷ — писав М. Костомаров, тим самим ословлюючи й колективне враження усього свого покоління, яке під впливом Шевченка вмить перетворилося з розгублено-розпачливих “дошевченківських романтиків” на трагічно-оптимістичних кирило-мефодіївських братчиків.

Допіру вони поділяли песимістичний сценарій української справи; до того чим займалися (укладання історії, збирання фольклору, колекціонування любої їхньому серцю “запорозької старовини”) ставились, як до музейної експедиції, поспішаючи зафіксувати свідчення останніх із могікан. Для раннього Костомарова Полуботок “був українець останній”, Квітчина “Маруся” “девушкой доживающей Малороссии”, а сам він Ієремією Галкою — птахою смерти, у якої до того ж ім'я найрозпачливішого з пророків... Тепер же, натхнений Тарасовою музою, він разом з побратимами укладає програмовий документ Кирило-Мефодіївського братства “Закон Божий (Книги буття українського народу)” — першу маніфестацію модерного українства, свідомого власної ідентичности.

Наскрізним концептом цього історіософського твору є нищівна критика монархічно-імперського суспільного устрою, який братчики вважали поганським, язичницьким, таким, що на місце правдивого Бога ставить ідола — царя, самодержця, узурпатора Божої влади. Найпоказовішим і найактуальнішим прикладом-носієм тут суть московити, із якими Україна поєдналася, необачно гадаючи, що має справу з православними єдиновірцями. “Але скоро побачила Україна, що попалась у неволю, бо вона по своєй простоті не пізнала, що там був цар московський, а цар московський усе рівно було, що ідол і мучитель”. Ба, не лише цар: “І одурів народ московський і попав у ідолопоклонство, бо царя своєго нарік богом, і усе, що цар скаже, те уважав за добре, так що цар Іван в Новгороді душив та топив по десятку тисяч народу, а літописці, розказуючи те, звали його христолюбивим”⁸.

...Пошукуючи мотивацію злочинних дій Путіна, історики говорять про імперські амбіції; політологи — про кагебістськість та ефесбешність; психологи — про ображене самолюбство, комплекс пітерського гопника, ущербне дитинство, тривалу карантинну ізоляцію; а просто нормальні люди — про маразм, параною, неадекватність, варварство, ідіотизм... Так, усе це до теми, але це — лише складові багатошарової “пандрьошки”⁹, у самім осередді якої — старе і недобре ідолянство, язичництво.

Кирило-мефодіївці рефренно акцентують саме на ньому, і їхній акцент комусь може видатись парадоксальним. Адже свій горезвісний “русскій мір” Росія збиває докупи власне “православними” “скрєпами”, донині позуючи на культуртрегерську місію “християнської імперії”, “народу-богоносця” (за Ф. Достоєвським)... Шевченко і братчики демаскували той симулякр.

Московію вони бачили не “християнською імперією”, а сучасною версією язичницького Риму; себе ж відчували неофітами — спадкоємцями справи тих, які свого часу кинули виклик „спідленому римському царству”¹⁰. (Після заслання Шевченко повернеться у творче життя поемою “Неофіти”, осмислюючи сенс того, за що “карався, мучився, але не каявся”).

Вони вважали, що їхнє братство — поновлення традиції українських братств ХVІ-ХVІІ ст., які, своєю чергою, взорувалися на братства неофітів, були „такі, як були у перших християн”¹¹. Українські братства (Львівське, Київське, Луцьке), а особливо найбільше й найпотужніше з них Запорозьке («козацтво єсть то істеє братство») визначили цивілізаційний формат України яко території, де люди прагнули жити по-братерськи, як брати во Христі, властиво, в Законі Божому; не визнаючи над собою „ні сіятельства, ні превосходительства”, окрім Бога, й, відповідно, культивуючи у суспільнім житті органічну, природну народократію: віча, козацькі ради, виборність/ звітність гетьмана, кошового, військових і цивільних старшин. „Урядник і правитель повинні подлегать закону і сонмищу [народному зібранню — Р. Ч.], бо і Христос повеліває судиться перед сонмищем, і так як урядник і правитель перші, то вони повинні буть слугами і недостоїть їм робити те, що здумається, а те, що постановлене”. „... І старшини вибирались на раді і повинні були слуговати всім по слову Христовому”¹².

Йшлось про євангельську легітимацію того, що нині прийнято називати європейськими цінностями і що вже тоді, напередодні “весни народів”, було загальноєвропейським трендом. Ідея народу та національної держави проти монархічного абсолютизму та ідеї імперії; ідея демократичного суспільного устрою проти авторитарно-кастової ієрархії; “голос народу — голос Божий” проти сатрапа, “фельдфебеля-царя”, “неудобозабываемого Николая Тормоза”, який сприймавсь аж ніяк не “уособленням Бога на землі”, а хіба уособленням власної, тупої й недалекої, самодержавної сваволі. Він перетворив Росію на велику мілітарно-поліцейську казарму “жандарма Європи”, розчавлюючи імперським чоботом перші паростки весняного воскресіння майбутніх національних держав. Однак історичний процес вже не можна було зупинити, бо він керувався не поганським, а християнським дороговказом — не законом джунглів (хто сильніший, той і правий), а Законом Божим: блаженні гнані за правду... “...Ганьбою криється не так раб, як той, хто обертає в рабство, не так гноблений, як гнобитель, що позбавляє свободи...” (за Я. Колларом¹³).

Намагаючись розвернути навспак історію, повернутися до формату царської імперії двохсотлітньої давнини, Путін вдається до засобів поганського нехриста, якому невтямки, що насиллям зможе досягнути хіба ефекту, діяметрально зворотнього, аніж те, на що сподівався. Поготів насиллям до України із її багатосотлітньою традицією боротьби “за святую правду-волю”, з її глибинно-ментальною відразою до рабства і тиранії, з її Шевченківським серцем, з її Майданом!

“Встане Україна. І розвіє тьму неволі. Світ правди засвітить”¹⁴...“І встане Україна з своєї могили, і знову озветься ... Тоді скажуть всі язики, показуючи рукою на те місто, де на карті буде намальована Україна: “От камень, єго же не брегоша зиждущиї, той бисть во главу”¹⁵. Хіба не це відбувається зараз?

Завершую Кобзаревого ранку, а в мережі один за одним — нові постери, де він знову при ділі; де він знову на нашому боці, як раніш, як завжди. Отож, все буде добре.