Популярний львівський журналіст Юзеф Майєн, працівник єврейської «Chwili» 1930-х років, сидячи в Парижі, згадував не лише кнайпи, а й цікавився, чи «ще живе стара Рузя, єдина кольпортерка (продавчиня газет), яка мала вільний вхід до всіх кнайп, і сліпа Міньця, вулична віртуозка на гармонії». Обох я вже колись описав. Але зараз мені йдеться про вар’ятів-інтелектуалів.
На святоюрських узгір’ях на початку ХХ ст. панував присадкуватий чорнявий фацет з полум'яними очима в баскійському береті і пелерині. Бідолаха звар'ював на пункті французької революції. З'являвся завше в пору розквітлих каштанів.
«Citoyens!» – гукав він, і на цей окрик збігалися всі, хто перебував на відстані кількасот метрів довкола скверу. До гурту долучався також ще один сьвірк – карлик завбільшки з дитину, що їздив на дерев'яному кріселкові на колесах, яким з дивовижною спритністю маневрував. Завше був веселий і розмовний, з капелюхом набакир. На його волання «Місце для каліки!» тлум розступався з приязними усмішками і жартами, а він зі скреготом i вищанням коліс пхав свого возика до першого ряду. Промовець завше його поздоровляв гучним: «Bonjour, mon vieux!» – і смалив свою орацію.
Виголошував він промови винятково французькою. Тож його ніхто не розумів, але його артистичність зачаровувала. Слухали його з роззявленими ротами і схвальними вигуками, коли він добував з себе особливо гарячі вигуки з відповідним прононсом.
«Він горів, потрясав зціпленими кулаками, крутив налитими кров'ю очима, – згадував письменник Ян Парандовський, – витирав піну з вуст краєм пелерини, кидався в різні боки усім тілом, мовби мав з кимсь схопитися за барки, і раптово холонув, нерухомів і, задрапований у пелерину, вдивлявся в невидимого ворога з викличним єхидством – лише на секунду, бо знову пелерина розвивалася, як крила в леті, які його несли у нову бурю з блискавицями слів потужних і незрозумілих. Ця французька злива спадала на голови поштивих міщан і батярів разом з цвітом каштанів і йшов від неї повів якоїсь шаленої весни. А завершував "Марсельєзою". Співав сам, бо хто ж би потрафив йому вторувати? Співав на всю горлянку, досить захриплу після оскаженілої орації».
Не минали його своєю увагою і газетярі, дехто з них тямив французьку і засвідчував, що ті промови не були позбавлені глузду, хоча закликав він до боротьби з буржуазією, готовий був вести на неіснуючі барикади. Це за бабці Австрії не було аж таким нешкідливим, але оскільки та юрба, яка збігалася на нього, не розуміла ні бельмеса, то поліція дивилася на всі ці вибрики крізь пальці.
Співаючи, він починав крокувати через весь сквер у рішучому ритмі, а за ним валила уся юрба, підсміховуючись і галайкаючи. Перед першим зустрічним поліціянтом дивак затримувався і запитував:
– А що, Грицьку, файна пісенька? Га?
А поліціянт з півмісяцем під бородою відказував флегматично:
– Прошу сі розійти!
«Дивний тип зникав у найближчій брамі, хлопці гапилися ще хвилину, длубаючи в носі, врешті поліціянт позіхав і мовби тим позіхом заковтував бурхливий чар, який допіру нас сковував», – завершував письменник свій спогад.
Редактор чудернацької газети «Pomyślnej Poczty», що видавалася у Львові в 1918–1922 роках, мав теж фіялки в голові. «Високий, худий, з заклопотаним обличчям, з цвікером, що гойдався на костистому носі, в маринарці, яку не покинув ще останній ґудзик, але вже його прив’язання до старого лаха не перевищувало міці двох тоненьких ниток», – Ян Парандовський.
Письменник не назвав цього дивака, але, розшукавши газету, вдалося з'ясувати, що звали його Ієронім Нєґош. «Він був редактором, видавцем, автором і розповсюджувачем в одній особі тижневика, що з'являвся раз на місяць або двічі на рік. На шпальтах з таким терпким друком, ніби замість шрифту було вжито цвяхів, а замість чорнила – дьогтю, пропонував жидам називатися палестинцями, закликав світ вживати семирну систему рахунку замість десяткової і дванадцяткової, які протирічать логіці, бо ж є сім днів у тижні і сім планет», – згадував Ян Парандовський.
Це він називав «небесними рахунками». В газеті пропагували страхування від різних випадків. Найбільше мені сподобалося страхування дівчат від того, щоб не стати старою дівою. Чи не сам редактор збирався зарадити такій біді? Мабуть, з цим перегукувався й заклик до цнотливих дівчат:
«Скинь німецько-палестинські черевики, чупирадла і шмати, одягнися в польський льон, йди в життя з непокритою головою. Будь закритою квіткою, поки ти комусь не сподобаєшся, комусь самотньому, який не бреше, не нудить, а творить реальність. Якщо такий впізнає тебе, розкидай стіни сліпоти перед оточуючими, не дивися на його вади й недоліки, і навіть якщо вас усі засуджують, іди за ним. Квітко! Якщо ти ні перед ким не розкриєшся, окрім нього, то зможете пробудити всю його мужність, аби він зміг підкорити тебе відповідно до твоїх найсміливіших бажань».
Засновник «Pomyślnej Poczty» був колись поштовим урядником, тому її реформа його особливо хвилювала. Тож він домагався, щоб поштові скриньки були перемальовані в зелений колір, а листоноші вбрані в зелені мундири, бо і в скриньці, і в торбі листоноші живе надія.
Та найцікавішою була рубрика «З тамтого світу», де він подавав відомості, які щовечора між дев'ятою і десятою диктував йому... дух Юліуша Словацького, промовляючи крізь певну дірку в стіні його покою. «Дух» навіть вітав газету з ювілеєм і бажав усіляких гараздів, часом підписуючись повним іменем, а часом лише скромно і непретензійно: «Дух».
Недарма саме в цій газеті в 1920-му році публікував свою повість «Крамниця Кошика» Ян Гусковський, про якого я вже колись писав, і який, теж звар'ювавши, стріляв у свого видавця. Сталося це у 1912 році, отже повість свою він писав уже на Кульпаркові, і версія, що він помер у 1913-му, не відповідає дійсності.
Особливим типом сьвірка був суддя у відставці Ізидор Карасінський. Він походив із найповажнішої польської родини, його батько і шваґер займали високі державні посади. Але служити Феміді йому довелося недовго. Був трохи причмелений ще з юності, однак якимось чином зумів закінчити юридичний факультет, маючи чудову пам'ять. Ставши суддею десь під Львовом, дуже скоро збзікував. У якійсь дрібній справі про словесну образу честі відпустив обвинувачених, а всіх свідків засудив до страти через повішення і оголосив це в Ім'я Найсвітлішого Господа. Селяни оніміли, жінки почали голосно плакати. Судовий возний відразу зателефонував до Львова, приїхав голова апеляційного суду Тхужніцький і справу залагодили. А нещасного Ізя з огляду на становище і заслуги батька перевели на пенсію.
Відтоді він до старості жив у Львові з родиною. Його божевілля було нешкідливим. З ним можна було довго розмовляти, було видно, що він якийсь дивакуватий, але не складалося враження, що ненормальний. Лише випадкова згадка якоїсь «небезпечної» теми чи імені викликала в ньому раптову трансформацію. Він раптом заплутувався у своїх думках, молов неймовірні нісенітниці, приписуючи собі таємну участь у різних реальних і вигаданих подіях усього світу. У подібний стан він впадав також, коли випивав. Суперечити йому тоді чи випадково висміяти було небезпечно: він це одразу розумів, як і кожна тямуща людина.
До Оссолінеуму Карасінський вчащав зазвичай на місяць-два, потім робив перерву і знову повертався. Він вивчав різні енциклопедії, цікавився літературою про надприродні трафунки, чудеса природи тощо. Із задоволенням вчитувався в твори, де йшлося про тортури. Розговорити його було нелегко. Але коли експеримент вдавався, він охоче і з запалом оповідав, снуючи неймовірні історії, особливо страшні й моторошні. При цьому посилався на статті та публікації в якихось вигаданих або маловідомих іноземних часописах.
З роками він так і не зміг позбутися комплексу свого вигнання на пенсію, вважаючи, що вчинили з ним жорстоку несправедливість. Звідси походила фантастична історія про розбійницьку банду, очолювану головою апеляційного суду Тхужніцьким, до якої входили учасники та свідки процесу, яких він сам колись засудив до шибениці. Карасінський чудово запам'ятав усі імена. Та банда, «ватажок» якої вів подвійне життя, звісно що була вистежена ним, паном Ізидором, і помстилася таким чином, що змусила його до передчасної відставки, але й досі чигає на його голову. Хоча на ту пору Тхужніцький давно помер.
Описуючи якісь гучні події – наприклад, вбивство сербського короля Олександра Обреновича разом з його дружиною або якусь стихійну, залізничну чи морську катастрофу, – він завжди додавав відповідні метафізичні коментарі, зауважуючи наприкінці пошепки з таємничим блиском в очах: «це моя справа».
Те саме стосувалося оповідок про жахіття і моторошні випадки. Він завжди був головною пружиною тих подій, завжди це була «його рука». Але констатувати цей факт дозволяв лише собі, і нікому не вільно було втручатися в це його право.
Якогось року пан Ізьо довго не з’являлася в читальні, це почало дивувати працівників. Аж поки одного разу після роботи Людвік Бернацький, Станіслав Василевський і Станіслав Лемпіцький, ідучи вечеряти, не зустріли його на розі Цитадельної.
Він ішов, як завжди, невпевненими кроками, схиливши голову набік, з примруженими очима і дивною гримасою на вустах, розмірковуючи про свої справи.
Бернацький того дня був у чудовому настрої.
– Моє шанування панові судді! – звернувся він до Карасінського. – А шо то пан уже так віддавна обминає нашу читальню?
Ізьо підозріло окинув короткозорими очима усіх трьох, а упізнавши їх, чемно привітався.
– О, то панове з Оссолінеуму? Правда? Вибачте, не відразу впізнав. Але я тепер туди не ходжу... Бо там починає ся робити підла буда.
«Ми отетеріли, – загадував Лемпіцький, – не знаючи, обурюватися чи сміятися. Тим часом Бернацький докладав неймовірних зусиль волі, щоб не розреготатися.
– Але, пане суддя, чим ми заслужили такий ваш суворий присуд? – запитав він скрадливо й іронічно.
– Я знаю, – виправдовувався пан Ізидор, – що ви всі троє були завжди ґречні (ми з Василевським уклонилися), але там нагорі чергує повний нікчема й осел, який перешкоджає мені отримувати деякі книжки. Тому я не приходжу. А того дурня найближчими днями опишу в газеті!
Ми не знали, кого він мав на увазі, але сміялися вже цілком відверто, а Бернацький запевнив суддю, що "той дурень буде суворо покараний і навіть відсторонений від чергувань, поки суддя не припинить бойкотувати Оссолінеум".
Ізьо трохи заспокоївся і почав розповідати американську історію, яку нібито вичитав у минулому номері "Florisdorfer Blátter". Отже, якісь невідомі але могутні зловмисники поперевертали всі важливі хребти і гірські вершини Кордельєрів "догори дриґом", тобто вершинами донизу, а підніжжями догори.
– Можете собі уявити, у що вилилася така витівка! – завершив він, загадково посміхаючись, і став змальовувати надзвичайні наслідки цього диявольського вибрику.
Але тут Василевський, поспішаючи на вечерю і бажаючи скоротити розмову, зі сміхом запитав:
– А то все, звісно, були панські фіґлі! Правда?
Це виглядало як насмішка, небезпечна спроба показати, що Ізя вважають сьвірком. Він миттєво перетворився на дикого кота. Якийсь спазм люті скривив його обличчя. На мить здавалося, що він кинеться на Василевського. Маленькі примружені очка стріляли блискавицями, а розлючений суддя зі стиснутими кулаками повільно наближався до капосника. Якби у нього під рукою був ніж, він би його вдарив».
Даремно Лемпіцький з Бернацьким намагалися пана Ізя заспокоїти, поки Василевський дискретно відступив набік. Врешті Карасінський оволодів собою і, заникуючись незрозумілими прокльонами, пішов своєю дорогою, не попрощавшись. Після цього він ще кілька місяців не заходив до Оссолінеуму.
Описавши карлика на візочку, згадав ще одного карлика, який у 1970-х приходив до бібліотеки літератури іноземними мовами на Мулярській. Я там бував доволі часто і здибав його не раз. Він не міг сягнути горішніх полиць і просив когось помогти добути потрібну книжку. На мій подив, то були польські книжки, винятково філософські. Хоча карлик розмовляв з відчутним східняцьким акцентом. Якось я вийшов з бібліотеки разом із ним і запитав, над чим він працює, бо ж так активно займатися філософією без жодної мети здавалося без сенсу.
– Я працюю над собою, – відповів він цілковито недружнім тоном, хоча прислужився я йому багато разів.
Він дріботів короткими кроками поруч зі мною, сягаючи мені до грудей. Тобто це не був ліліпут з тих, які виступають у цирку. Я хотів довідатися щось про нього більше, але розмова не клеїлася. Ні, він не був сьвірком, але таки диваком, бо вся його поведінка не була врівноважена, він був ображений на оточуючих його людей і сприймав кожен контакт із викликом. Не тільки щодо мене, але й щодо інших. Його прохання подати книжку було вимогливим, а коли хтось не міг второпати, про яку саме книжку мова, він нервував і сіпався.
А потім у 1980-х зник. Я навіть поцікавився в бібліотекарки, чи він ще приходить, але ні, більше не приходив…
31.07.2024