Кілька днів тому Український католицький університет провів семінар, де йшлося про бачення повоєнного майбутнього і, найважливіше, – тих головних завдань, які потребують першочергової уваги інтелектуальних середовищ. Я скористався цією нагодою, щоб поділитися кількома своїми тезами. Вони аж ніяк не вичерпують предмет, а суто відображають пріоритети, які, на мою думку, варті особливого ставлення.
Бажання розпізнати риси повоєнного часу – цілком природне. Проблема в тому, що на відміну від аналогів, коли війни такого глибокого характеру впливали на світоустрій, майбутнє того, чим завершиться війна Росії проти України, залишатиметься невідомим ще довго. Ми не знаходимося ані в Тегерані 1943 року, ані в Ялті 1945-го, якщо взагалі можна проводити паралелі з Другою світовою війною.
Теперішні розмови про те, якою має бути українська перемога, переважно заводять нас у глухий кут – десь між мріями та депресією. Як на самому початку повномасштабного вторгнення, так і тепер я дотримуюся думки, що нашим головним досягненням на цьому історичному етапі має стати збереження суверенітету та повноцінна інтеграція держави до НАТО і ЄС.
Ми не можемо передбачити майбутнє, але можемо визначити, яких рис, засобів і спроможностей нам бракує. Можливо, саме такий підхід допоможе нам вижити і досягти оптимальної перемоги на цьому історичному етапі.
Найважливіше, що нам необхідно, – це вміння розподіляти сили на тривалі дистанції. Цю тезу я не втомлююся повторювати впродовж багатьох років. Для України вона має життєво важливе значення. Йдеться про справжню культуру витривалості, яка повинна стати наскрізною для всього суспільства – від президента до пересічного громадянина. Це, зокрема, передбачає культ стриманості: раціональність суджень, критичність мислення, приборкання панічних настроїв, заощадливість у витратах і поведінці. Треба усвідомлювати, що може настати час, коли ми зможемо спиратися лише на власні сили, і до цього теж треба бути готовими.
На мою думку, три базові кластери проблем заслуговують на пріоритетну увагу політичного, академічного й експертного середовищ.
Перший кластер – це, зрозуміло, оборона і порятунок державності. Незалежно від форми досягнення цієї мети, будь-яке тимчасове повоєнне облаштування передбачатиме новий формат політичних і суспільних відносин всередині країни. Наша нова «велика стратегія» повинна враховувати постійний характер зовнішньої мілітарної загрози. Це означатиме максимальне зростання оборонних потреб і фактору Збройних Сил в житті держави. Фактично, ми прямуємо до формування нової форми «військової демократії», і від нас залежать її риси.
Життя в умовах постійної зовнішньої загрози означає, що головні національні процеси мають бути підпорядковані основному завданню – екзистенційному виживанню нації і держави. Відтак від інтелектуального, академічного та громадського середовищ залежатиме те, яким чином встановити правильний баланс між стратегічним завданням виживання і не менш важливим питанням захисту людських прав і свобод. В цьому полягатиме один з найважливіших етичних викликів нашого майбутнього, і встановлення цивілізованого балансу визначить не лише характер нашої майбутньої системи, але й життєздатність і конкурентоздатність самої держави.
Якщо наше майбутнє у військовій демократії, то її принципи залежатимуть від нашої етики. Це вимагає проактивної нарації інтелектуального середовища, якщо дозволите. Не менш важливим завданням в цьому ряду стане плекання, тобто виховання і розвиток інтелектуального проводу національних Збройних Сил, що повинен стати інтегральною частиною євроатлантичної школи думки.
Другий кластер – це системна боротьба на знищення ідеології російського імперіалізму, незалежно від буквального завершення етапу активних бойових дій. Тут фундаментальним принципом виступає підрив потенціалу Росії на будь-які агресивні дії проти України та інших сусідніх держав.
Це, зокрема, означає реалізацію цілісної політики на виконання таких завдань: 1) зміни політичного режиму в Росії; 2) підтримки національно-визвольних рухів на її території; 3) підриву російського впливу в державах, що сьогодні перебувають під неоголошеною російською окупацією або знаходяться у васальній залежності від неї. Зрештою, те саме стосується протидії Росії по всій планеті – і на Заході, і на «Глобальному Півдні».
Нам конче потрібні спеціалісти, що зможуть зробити внесок у глибоке вивчення особливостей розвитку сучасної Росії, підтримку національно-визвольних рухів на її території та в рамках зони російського впливу, а також в поширення цінностей свободи і демократії на всій території на схід від України.
Нам потрібно бити ворога на його території. Не лише збройно. Оскільки російський імперіалізм становить загрозу людству, ми повинні використовувати всі без винятку засоби для перемоги над ним і для покарання всіх злочинців, які вчинили агресію проти України та інших держав і народів.
Третій кластер проблем стосується глобального протистояння коаліцій демократичних та автократичних держав.
Війна Росії проти України яскраво висвітлила всю катастрофічну неспроможність сучасних міжнародних інституцій адекватно реагувати на такого плану війни та конфлікти.
Устрій, який є еклектичним поєднанням залишків світобудови, сконструйованої після Другої світової війни й осучасненої після розвалу Радянського Союзу, зазнав краху. Найвиразнішим прикладом цього колапсу виступає Організація Об’єднаних Націй, чия безпомічність у протидії російській агресії є не менш вражаючою, ніж сучасна химерність складу її Ради Безпеки (зокрема незаконне членство Росії).
Втім, попри всю неспроможність ООН, альтернативи такій універсальній організації не існує. Якщо коли-небудь дійде до реформи ООН, то її першочергові елементи повинні включати розширення складу Ради Безпеки та ефективне обмеження на застосування такого інструменту, як право вето. Нашими головними завданнями на порядку денному повинні, відтак, залишатися дві проблеми: зміцнення міжнародних механізмів для стримування і подолання будь-якої форми злочину агресії та неминуче притягнення Росії до відповідальності за агресію проти України.
Треба готуватися до глобальної трансформації балансу сил. Слід очікувати зростання ролі регіональних або вибіркових міжнародних об’єднань. Ми прямуємо до нової системи міжнародних блоків. Отже, попереду два варіанти розвитку подій, кожен з яких залежатиме від моделі завершення війни Росії проти України: глобальний конфлікт вищого порядку або «тимчасова» деескалація глобального протистояння і пошук шляхів для ремонту сучасної міжнародної системи. Перемога України дає можливість відтермінувати глобальну катастрофу і знайти шлях до деескалації.
Стабільне майбутнє людства залежатиме від того, хто переможе – демократії чи автократії. Це і є головне запитання нашого часу.
На цій дорозі Україні будуть потрібні реалісти. Україні будуть потрібні антиімперіалісти. Але найбільше Україні будуть потрібні пасіонарні сили, переконані у силі демократичних цінностей та їхній універсальності для всього людства.
Данило Лубківський – директор Київського безпекового форуму, колишній заступник міністра закордонних справ України.
03.06.2024