Дякую «Збручу» за люб’язне запрошення опублікувати фрагмент з книжки, в якій роблю спробу викласти бачення перемоги України у війні з Росією, нашої участі у міжнародних відносинах і майбутнього світового ладу.
Задум цієї книги виник давно. З кожним роком він доповнювався новими деталями, вбираючи те, що довелося пережити з часу Революції Гідності і початку війни Росії проти України у 2014 році аж до повномасштабного вторгнення Москви 2022 року.
Центральну фабулу складають Дванадцять подвигів Геракла – античного Героя, який за божественною волею Зевса був покликаний подолати жахливі загрози, що нависли над його землею, перемогти кровожерливих потвор і принести добро людям і світу.
У цій книзі кожен з подвигів має сучасне тлумачення, викладене з українського погляду. Наш першочерговий подвиг – це перемога над Немейським левом, невразливим до жодної зброї звіром, вкритим, мов ядерним щитом, непробивною шкурою. Це алегорія російського імперіалізму. Цим розділом і ділюся з читачами.
Автор
Київ, 15 липня 2023 року
ПОДВИГ ПЕРШИЙ.
НЕМЕЙСЬКИЙ ЛЕВ
І
«Україні варто менше говорити про членство в НАТО, а більше займатися обороноздатністю», – сказав мені Збіґнєв Бжезінський в своєму офісі у Вашингтоні, куди я приїхав після зустрічі з помічницею Державного секретаря Сполучених Штатів Торією Нуланд.
Мені запам’яталися кілька моментів цієї розмови 24 квітня 2014 року. Бжезінському найбільше пасує епітет «гострий» – в нього був гострий погляд, строгий вигляд та енергійний настрій. Він дуже доброзичливо поставився до нашого знайомства. На зустріч я приїхав із запізненням, паралельно інформуючи Київ про переговори з Нуланд. Але Збіґнєв відразу ж зупинив вибачення.
«Колись ви самі пожалкуєте, що обмежили час розмови, але не будемо гаяти його ще більше», – і ми перейшли до головних тем – ситуації в Україні, руху російських сил, нашого бачення і прогнозів.
Думка Бжезінського полягала в тому, що декларації з вимогою членства в Альянсі на цьому конкретному етапі не принесуть Україні багато користі, а створять напругу серед партнерів. Справжньою життєвою необхідністю є оборона. Його рекомендація була одна: оскільки Росія в той чи інший спосіб продовжить наступ і нові загарбання, всі сили треба кинути на військо, озброєння, територіальну оборону і навчання методам міської та партизанської війни. З тезою про обороноздатність ніхто не сперечався. Але мені не сподобався глухий опір темі членства в НАТО, і я вирішив підійти до справи з іншого боку: в дуже складних умовах післяреволюційна Україна розпочала відновлення системи національного захисту, ніхто не гальмує з цим завданням життя і смерті, але на це все одно потрібен час. Водночас Захід, якщо буде мудрий, повинен уже зараз взяти Україну під свою безпекову парасолю, щоб показати Москві безперспективність подальшої агресії та знеохотити ці плани. Захід повинен інтегрувати, а отже врятувати Україну так, як свого часу Польщу.
Бжезінський добре розумів, наскільки небезпечним є наше становище. Можливо, він це розумів краще, ніж ми самі. Його реакція була не просто дружньою, а пасіонарною. У ставленні до України в нього відчувалася і радість, і надія, і тривога, і «гнівання», що щось йде не так, як треба, а того, що він, Збіґ, каже, ніхто правильно не робить.
Бжезінський був нашим великим другом і добре усвідомлював значення України для Європи і світу. Не меншою мірою він розумів, яка стратегічна загроза нависла з боку Росії. Гострий на чуття Бжезінський точно знав, що Немейський лев вже вийшов на полювання і не зупиниться.
ІІ
Перший подвиг Геракла має особливе значення.
Сам подвиг належить до числа найскладніших: йдеться про боротьбу з майже непереможним ворогом, який володіє унікальними засобами нападу і захисту, і чи вдасться його перемогти, залишається невідомим аж до самого кінця оповіді. Це – іспит, чи здатен Герой в принципі виконати покладену місію.
Немейський лев – Λεον Νεμειος / Leon Nemeios – був жахливим і кровожерливим звіром, який спустошував долину Немею. Він нападав на мешканців Арголіди і знищував усе живе навколо. Крім страхітливих ікол і моторошних кігтів, монстр мав невразливу для будь-якої зброї шкуру. Фактично, левові супервластивості – це стратегічні щит і меч, чию силу можна порівняти з непереможним ядерним потенціалом.
Перші два подвиги – над Немейським левом і Лернейською гідрою – відбуваються в центрі Пелопоннесу, тобто в самому серці еллінської ойкумени. Могутні і, здавалося б, непереборні виклики Герой насамперед приймає на рідній землі, і з цих перемог розпочинається його внутрішнє перетворення та одіссея великим світом.
Місія Геракла не є його власним вибором – на цій характерній обставині варто наголосити окремо. Його місія – вимушена, а не добровільна. Ця особливість перегукується з найвідомішими християнськими сюжетами.
З десятків античних джерел – від Гомера, Гесіода, Есхіла, Софокла, Еврипіда до Овідія й Сенеки – ми знаємо про Геракла як про один із найцікавіших образів у світовій культурі з вражаючою кількістю контекстів і тлумачень.
Серед всього різноманіття ліній, які стосуються Геракла, центральну роль мають три топоси. Насамперед це відносини Героя з батьком, а в ширшому значенні – божественно-людська природа його походження, долі і, врешті, смерті з потойбічним вознесінням на Олімп або – існує й інша версія – з драматичним переходом до Аїду. Друга лінія – це ненависть до Героя з боку верховної богині, цариці неба Гери, дружини Зевса, яка не прийняла і не пробачила його зради, зосередивши весь гнів на незаконному смертному синові свого чоловіка. Втім саме її пристрасть стала не лише рушієм всього життя Героя, але увійшла в його ім’я – народжений як Алкід, він набуває імені Геракла, що означає «того, кого прославляє Гера».
Нарешті, третя наскрізна тема – це взаємини з царем Евристеєм.
Чекаючи на народження сина, Зевс необачно повідомив, що в благородному роду Персея народиться хлопчик, який стане прославленим мужем. Гера вирішила завадити цьому і змусила Зевса присягти, що лише той, хто народиться першим, отримає фактично царську гідність. Гера затримала пологи Алкмени, матері Геракла, і прискорила їх у Нікіппи, іншої жінки з Персеєвого роду. Відтак першим народився Евристей – майбутній цар і антипод нашого героя.
Обман Гери розгнівав Зевса, який звелів, що новонароджений Алкід стане не лише героєм, але й богом. До слова, він з’явився на світ разом із смертним братом-близнюком Іфіклом, сином справжнього чоловіка Алкмени. Цей сюжетний елемент також підкреслює протиставлення божественного і смертного в історії про Геракла. Коли Гера підіслала до немовлят велетенських зміїв, Іфікл налякався, а Алкід задушив їх голіруч.
Учителями майбутнього Геракла стають найвидатніші наставники його світу – від кентавра Хірона до Амфітріона, Евріта і Ліна. Від Гермеса він отримує меч, від Афіни – плащ, від Аполлона – лук і стріли, а від Гефеста – золотий панцир.
Тим часом кволий Евристей, який здобув формальну зверхність над Гераклом, росте помисливим, полохливим і водночас мстивим та заздрісним. Майбутній цар Арголіди відіграє неабияку роль в житті Геракла, ставши головним суддею його подвигів. Протиставлення Евристея і Геракла – це, поза сумнівом, один з найдраматичніших сюжетів міфу, до якого обов’язково повернемося в нашій розповіді.
Поруч із згаданими трьома темами (божественно-смертною, ненавистю Гери і переслідуванням з боку Евристея), не менш важливе значення має особиста воля і вибір Геракла.
Ксенофонт переказує розповідь Сократа про хрестоматійний «вибір Геракла», що в Нову добу буде названий Ercole al bivio або Scelta di Ercole. Перед ним з’являються дві красиві жінки, які пропонують обрати між Virtus (Доброчесністю або Чеснотою), важким шляхом, що веде до слави, і Voluptas (Пороком), який виглядає привабливим і легким. Ця дилема органічно вписується в усю складну архітектуру Гераклового образу. Перед нами ще один внутрішній конфлікт драми, який відповідає людському уявленню про долю – в долі, визначеній Божественним провидінням, існує свобода вибору між добром і злом.
Геракл обирає Virtus. Але в його випадку ми не побачимо жодного «житія святих», яке мало би випливати з рішення піти шляхом благочестя. Герой не вписується в рамки доброчесної поведінки, а його бурхливий і неприборканий характер вкупі з велетенською фізичною силою не раз вибухає неконтрольованими насильством і жорстокістю. Караючи Геракла за вчинене зло, Гера надсилає на нього безум, і в шаленстві Геракл вбиває власних дітей. Цей злочин, хоч і спричинений Герою, не має прощення. Він вимагає кари і покути.
Саме з цієї трагічної вихідної позиції розпочинається шлях подвигів, який повинен врятувати Геракла і дати йому можливість виконати верховне призначення. В муках Алкід вирушає в Дельфи, щоб почути присуд оракула. Піфія вперше нарече його Гераклом і відтак накаже йти на службу до Евристея. Існує також версія з протилежною послідовністю подій: Геракл дізнається про вимогу піти в підпорядкування до нікчемного Евристея, впадає у депресію і вбиває своїх дітей. У будь-якому разі він опиняється під владою царя Арголіди.
Ставлення Евристея до Геракла – химерне. Він боїться і водночас захоплюється Героєм. Йому лестить, що в його руках такий могутній інструмент. Першим наказом царя стають лови Немейського лева, і Геракл, прийнявши цю волю, вирушає у місто Клеони…
Герой знаходить лева біля гори Трет, де все живе навкруги було знищене або втекло зі страху перед постійною загрозою смерті. Лігво звіра мало два входи, що дозволяли йому швидко з’являтися і зникати в цих нажаханих околицях. Роберт Грейвс тлумачив два входи печери як символ смерті, а у випадку з Гераклом – як вхід і вихід його переродження зі смертного воїна у безсмертного бога.
Побачивши Немейського монстра, звитяжець випустив у нього стріли, але жодна з них не завдала ані рани, ані шкоди. Розлючений лев кинувся на Геракла. Той вирвав з коренем могутнє дерево, яке росло поруч, і мов довбнею вдарив ним звіра по голові. Палиця оглушила бестію, але сама розлетілася на друзки. Отямившись, лев вирвався до своєї печери. Геракл вирішив закласти камінням один із виходів, а потому ввійшов до левового лігва. У лютій боротьбі зі звіром Герой втрачає не лише власну зброю, але й палець. Протистояння триває і виснажує обох. Непробивна шкура не дозволяє справитися з хижаком, і лише вхопивши його за горло, Геракл поволі стискає руки і дусить людожерця, який бездиханно падає до його ніг. Переможець виволік мертве тіло і за допомогою видертих ікол і пазурів зняв шкуру – відтепер цей трофей назавжди стане його царським плащем і захисним обладунком, а левова голова – невразливим шоломом.
Із вбитим звіром на плечах Герой рушає спочатку до Немеї, де приносить офіру Зевсу і започатковує славетні Немейські ігри, а після цього рушає в Мікени до свого судді – царя Евристея.
Малодушний Евристей лякається самого вигляду Героя і тієї жахливої ноші, яку Геракл кидає до царського трону. Від переляку Евристей ховається у великому бронзовому дзбані – піфосі, вкопаному в землю, звідки через свого помічника Копрея забороняє Гераклу на майбутнє входити в місто і велить показувати трофеї лише за його мурами.
Перший подвиг здійснено.
У нашій історії Немейський лев – це алегорія хижої сутності російського імперіалізму. Звір тероризує всі сусідні землі. В околицях немає жодної спільноти, яка б не потерпала від вбивці. Готуючись до битви, Геракл зупиняється в домі Малорка, чий син теж був убитий левом. Велетенське лігво звіра має численні входи і виходи, які ускладнюють спроби оточити це місце, не кажучи про те, щоб повністю ізолювати його від навколишнього світу. Але найприкметніша особливість, яка пов’язує обох патрачів, – це звиродніле відчуття безкарності.
Пересилюючи могутнього ворога у тривалій і виснажливій боротьбі, Герой сам зазнає втрат у масштабах, яких не буде під час жодного наступного подвигу, – він втрачає частину тіла, а його зброя розлітається на друзки. Перемога дається Гераклу великою ціною. Та її результати матимуть для нього колосальне значення. Її атрибути стануть його власною зброєю.
Як і Немейського лева, російський імперіалізм неможливо знищити звичайними мілітарними засобами. Для того, щоб покласти край агресії і терору, «звіра» можна перемогти лише завдяки тривалому і безупинному тиску консолідованої сили, не даючи йому можливості для перепочинку і відновлення.
ІІІ
Наприкінці грудня 1852 року, майже за рік до Кримської війни, імператор Ніколай І запросив на довірливу бесіду англійського посла Сеймура¹.
Цар вирішив бути відвертим. «Справи Туреччини – вкрай погані. Їй загрожує падіння», – поділився він з послом своїми сокровенними оцінками. «Я хочу говорити з вами як друг і джентльмен… Може статися, що обставини змусять мене зайняти Константинополь, та я готовий взяти зобов’язання не водворятися там як власник; от як тимчасовий хранитель – інша справа».
Не переймаючись сумнівами, натхнений великими планами, імператор розраховував на розуміння і невтручання Британії.
Ніколай свято вірив, що кампанія проти Туреччини відбудеться блискавично. Він виключав можливість об’єднання Англії та Франції, не кажучи про Австрію. Відчуття реальності спотворювала дезінформація його послів у Лондоні, Парижі, Відні та Берліні, які просто боялися казати правду самодержцю. Роками він був переконаний у могутності своїх збройних сил: «Куди вони (турки) дінуться, якщо за 29 днів маршу наші війська займуть Босфор і Дарданелли!»²
Іншими словами, цар був упевнений, що візьме Константинополь «за три дні». В підсумку розпочата ним Кримська війна стала однією з найбільших історичних поразок Росії. Через два століття схожа самовпевнена маячня, але стосовно Києва та України, стане нав’язливим переконанням Путіна. І це не просто випадковий збіг схожих обставин.
Повторення Кримського колапсу Ніколая у ХХІ столітті – закономірна петля російської геополітичної ментальності.
Яка природа російського імперіалізму – отруйної ідеології, яка відіграє роль не просто одного із наративів російського суспільства, а його об’єднавчого чинника? Добре пригадую, як під час Ризької безпекової конференції один із російських спікерів з непідробним задоволенням ділився, що «ми, російські політики, експерти, активісти, можемо різнитися в поглядах на внутрішню політику Росії, але у справі зовнішньої політики наша позиція єдина…»
Джерелами російської агресії називають багато особливих умов походження і розвитку цього народу. В цьому ряду і загрожений ізоляціонізм спільноти, що століттями формувалася під впливом східного деспотизму, і старанно вироблена віра в свою обраність і мучеництво, і відсутність будь-якого успішного досвіду неавторитарного способу управління, і протиставлення себе Заходу з одночасним його наслідуванням, і постійна «боротьба за ресурси», що звелася до постійного розширення території замість її облаштування. Як відомо, з 1552 по 1917 рік Московська держава, а згодом Росія приростала новими землями по 100 000 квадратних кілометрів на рік.
У російському розумінні «боротьба за ресурси» означає «виживання». Ці поняття стали нероздільними й, очевидно, на глибшому рівні і формують у росіян почуття Батьківщини. Саме так це, фактично, тлумачать і російська еліта, і народ. У цій боротьбі росіяни – хоч ніколи й не отримували гідної вигоди і належної користі з власних ресурсів – здатні виявляти чудеса «терпіння».
Головними домінантами геополітичного мислення Москви виступають три могутні центри тяжіння. Перший – це переконаність росіян в унікальності російської долі, яка «проступала у вірі, що мантія Константинополя – “другого Риму” – впала на плечі Росії»³. Другий полюс – хитросплетіння відносин із Заходом, взаємодія з яким не менш важлива, ніж протистояння. Третій центр сили – Великий Схід як, очевидно, найпотужніше джерело поведінкової моделі Росії.
Західна першість завжди викликала складну і суперечливу реакцію Москви. Тойнбі вирізняє її три форми. Першою він вважає народний опір або «самоізоляцію зелотів», типовим виявом якої називає секту старообрядців. Друга форма реакції – «іродіанство» Петра І. Тойнбі робить дуже цікаве спостереження: «ганебний крах російських мілітарних зусиль під час загальної війни 1914–1918 років став очевидним свідченням, що після двохсот із гаком років експерименту Петрова політика вестернізації виявилась не тільки неросійською, а й невдалою: вона не "принесла добра", і за цих обставин через комуністичну революцію знов утвердилось довго згнічуване наполягання на унікальності російської долі». А третя форма – це «російський комунізм – спроба примирити незнищенне чуття російської долі з неминучою потребою рахуватись із технологічними перемогами новітнього західного суспільства»⁴.
Можна було б повірити, як це зробив Тойнбі і багато західних інтелектуалів, що Петрова політика була спробою перетворити Росію на одну із «держав новітнього західного світу». Але таке припущення суперечить самій природі того типу державності, що визрів і набрав сил за час його правління.
Петрова Росія не задумувалася як «локальна держава європейського простору». Петро розглядав Європу тверезо й ужитково. Російський історик Васілій Ключевський наводить дуже промовисту ілюстрацію суті російського ставлення до Заходу, яке, до речі, з неймовірною точністю було відтворене російськими лідерами після 1991 року. «Переказ, – пише він, – зберіг слова, які були сказані Петром з якоїсь нагоди і виражали такий погляд на наші відносини із Західною Європою: “Європа потрібна нам ще на кілька десятків років, а там ми можемо повернутися до неї спиною”»⁵.
Петро переймав механіку Західної Європи, але не її політичну культуру.
Тим часом Катерина Велика зафіксувала геополітичну idee fixe штучно конструйованої Росії, підпорядковуючи головні імперативи «російського світу» творенню Східної імперії, можливо, навіть з центром у Константинополі.
Саме це мається на увазі у відомому заповіті Катерини, де імператриця залишає нащадкам посмертну настанову: «мій намір єсть возвести Костянтина на Престол грецької східної Імперії»⁶. Внук Катерини Костянтин Павлович, навмисно названий на честь Костянтина Великого, – це саме той монарх, який за задумом мав увійти в Константинополь. Але натомість він поступився місцем Ніколаю І.
Звертаючись до Ніколая, у вірші «Пророцтво» Тютчев заповідає цареві впасти перед алтарем у Святій Софії, «в возобновленной Византии» – «пади пред ним, о царь России, – // И встань — как всеславянский царь!»
Федор Достоєвський ставить зазіхання Росії на Константинополь у примат політики: «Це страшне Східне питання – ледве не вся доля наша в майбутньому. В ньому містяться всі наші завдання і, головне, єдиний вихід наш в повноту історії. В ньому й остаточна сутичка наша з Європою, і остаточне єднання з нею, але вже на нових, могутніх і плідних підставах… Одним словом, чим би не завершилися нинішні, так необхідні, можливо, дипломатичні угоди та переговори в Європі, але рано чи пізно, а Константинополь повинен бути нашим, хоч би в майбутньому лише столітті! Це нам, росіянам, завжди треба мати на увазі, всім неухильно»⁷.
І Білий цар, і східна чи «всеслов’янська» імперія, й напівмістична обсесія Півднем, і цілком прагматична боротьба за вільний доступ до морських і торговельних маршрутів – усе це давні триґери російських правителів.
У той чи інший спосіб на їхніх шляхах виникала Україна.
У 1917 році засновник сучасної української географії Степан Рудницький зробив точне спостереження: «Без операційної підстави на Україні Росія не може й думати про Передню (Західну) Азію взагалі. Ось тут і лежить одна з головних причин, чому царська Росія так скажено гнобила українство. Вона хотіла, щоб усі українці перестали бути самостійним народом і зробились такими же "росіянами", як туляки чи калужане. Лиш тоді могла б бути царська Росія цілком безпечна на Україні, на сій фортеці, звідки легко може наступати на теплі моря»⁸.
Як тут не згадати програмний маніфест Путіна про «один народ», який заперечує українську ідентичність і зводить українців у рівень історичного непорозуміння в рамках російського народу.
У 1847 році Ніколай І присудить взяти Тараса Шевченка «під найсуворіший нагляд із забороною писати і малювати». У переносному значенні цей вирок повторюватиме кожен російський правитель без винятку. За сотню років мартиролог складуть десятки мільйонів жертв.
Через 175 років – імператорський розчерк, який, мов таємний шифр, проступає на сторінках багатослівних опусів Путіна, фактично стане motto прямої, повномасштабної і неприхованої геноцидальної війни Росії проти українців.
«Все має йти звідси», – казав Ніколай, показуючи на груди. Немейський лев любив бути сентиментальним.
IV
Росія спрагла за вселенською любов’ю.
З люттю Немейського лева вона розтерзає кожного, хто чинитиме опір.
Як у безодню, російська душа заворожено вдивляється в морок свого існування і шукає в ньому відблиск «зоряного неба» Царства Божого. Російська культура любується цим. Треба вміти «видобувати» красу з наносного варварства російського простолюду, каже Достоєвський. Виправдання, а не рефлексія, не кажучи про покаяння, – характерна ознака її манери.
Загроженість, яка генерує агресію, зведена в культ скривдженість від «невизнання, недооцінки і неповаги», страх втратити «своє» (часто «своє» є раніше присвоєним «чужим») – все це знайомі риси російської ментальності. В умовах невротичного захисту від зовнішнього «ворога» (частіше уявного, ніж реального) цінність особистості та людської свободи закономірно зводиться в Росії до нуля. Але несвободу на землі компенсує її пряма протилежність в уяві – світла мрія і піднесена ідея про «братське об’єднання народів і преображення всього людства»⁹.
«О, народи Європи і не знають, які вони нам дорогі! І в майбутньому, я вірю в це, ми – тобто, звичайно, не ми, а майбутні прийдешні російські люди – зрозуміють всі до одного, що стати справжнім росіянином і буде, власне, означати: прагнути принести примирення в європейські протиріччя вже остаточно…», проголосить Достоєвський 20 червня 1880 року на засіданні Товариства любителів російської словесності. «Так, призначення російської людини єсть безсумнівно всеєвропейське і всесвітнє!»¹⁰ – надихне він присутніх.
«Російська ідея», безперечно, потребує глибокого сучасного міждисциплінарного вивчення. Не гірше, ніж непробивна шкура Немейського звіра, вона служить захисним щитом для російської психіки, рятуючи її від екзистенційного розпачу. Немейському леву нестерпно усвідомлювати себе звичайним убивцею. Це принижує його. Він потребує смислів, які б пояснили і виправдали його інстинкти та апетити. А щоб заманити ще більше потенційних жертв, він одягає багато масок. Немейський лев – майстер перевтілень.
Безумовно, що оцінку російської політичної і культурної психології неможливо і не варто зводити суто до одного значення. Ніколай Бєрдяєв справедливо називає Росію «антиномічною» – анархічною і водночас державно-бюрократичною, космополітичною і шовіністичною – загалом такою, що поєднує цілком протилежні якості: «російський народ найвищою мірою поляризований народ, він є поєднанням протилежностей»¹¹.
Але за всіма «антиноміями» непорушно стоять несучі конструкції.
Марно шукати пояснення дій Путіна та його режиму лише в доктринах його штатних ідеологів. Геополітичну концепцію сучасної Росії неможливо зрозуміти без заглиблення в її традиційні філософсько-культурні наративи, сформовані в різний час і різними авторами. Попри те, що свідомі і мимовільні творці «російської ідеї» часто керувалися різними і навіть протилежними мотивами (реакційними і революційними, великодержавними та антиімперськими), в химерний спосіб вони разом створили єдину ідеологічну базу для «антиномічної», втім незмінно експансіоністської Росії.
У цій «ідеологічній хмарі» багато інгредієнтів. Значна кількість цих елементів позначені такими словами, як «любов», «свобода», «безсмертя». В цьому, зрештою, немає нічого дивного: Немейський лев не лише прагне виправдати свої дії, він хоче відчувати те найважливіше, що й визначає справжню силу людської спільноти, – dignitas, гідність. Немейський лев хоче усвідомлювати, що він на правильній стороні історії та прокладає шлях до ще кращого її майбутнього.
Перший хитромудрий прийом, характерний для «російської ідеї», – це претензія на універсальність її цілей і позірна відмова від вузьких національних рамок. Вони воюють не для себе, а задля інших – як відомо, російські і радянські пропагандисти досягли неабияких успіхів, приховуючи махровий шовінізм під гаслами загальнолюдської єдності, солідарності та інтернаціоналізму.
У формулюванні Достоєвського «російська ідея» – це максимально універсальна справа: «національна ідея російська – це, врешті-решт, лиш всесвітнє загальнолюдське об’єднання». В щоденнику за квітень 1877 року (серед цілковитої апології війни, де є й такі слова, як «…швидше довгий мир озлоблює людину, а не війна») він пише: «Ми перші оголосимо світу, що не через придушення особистостей іноплемінних нам національностей ми хочемо досягти власного успіху, а навпаки бачимо його лише у вільнішому і самостійнішому розвитку всіх інших націй і в братерській єдності з ними…»¹²
А ось ще одна красномовна цитата з «Підлітка» Достоєвського: «…Ось вже майже століття, як Росія живе рішуче не для себе, а для однієї лише Європи! А їм? О, їм судилися страшні муки, перш ніж дійти Царства Божого»¹³. Як перегукуються ці слова з відомими погрозами Путіна про пекельний фінал для «ворогів» Росії.
Загалом у Достоєвського знайдемо переважну більшість тез, які жваво використовують і російські пропагандисти, і пересічні росіяни – від «життя задля інших» до «чужості» і «бездуховності» Америки і Заходу тощо. В його текстах – справжній глосарій базових російських понять: їхніх надій, самонавіювань і відвертого обману.
«Ми назавжди затиснемо вас в нерозривних братерських обіймах і порятуємо, навіть якщо ви цього не хочете», – приблизно так можна було б викласти основне послання «російської ідеї». А чимало її наступних максим – це, по суті, карнавал масок, які із задоволенням використовує апарат агресії з однією метою – для кращого приховування своїх реальних інтересів.
«Ми, росіяни, – унікальна спільнота, яка не належить ані Європі, ані Азії. Як посередники, ми примиримо Схід і Захід» – характерна ідеологема, до якої не раз звертаються апологети «російського світу». Часто вони спираються на своїх релігійних філософів, зокрема й тих, яких у свій час успішно переслідували або нищили. Захист консервативних цінностей, боротьба з Антихристом і благородні інвективи про те, що «повинна зробити Росія для християнського світу»¹⁴ (філософ Владімір Соловйов), прийшли до вподоби політичним інженерам «російського світу». Тим паче, що смисл інвектив випатрано – саме так, як і прийнято в лігві Немейського лева. Вихолощувати значення слів і цинічно прикривати «возвышающим обманом» низькі істини – це фірмовий стиль цього звіра.
Центральним питанням «російської ідеї» є, безперечно, ставлення до смерті та кінця світу. «Російський народ за метафізичною своєю природою і за своїм покликанням в світі є народом кінця»¹⁵, – каже Ніколай Бєрдяєв. Це дуже важлива особливість російського світогляду. Російська культура і, як наслідок, її політика були і залишаються просякнутими есхатологічними настроями. В час війни Росії проти України це проявилося дуже виразно.
У російській традиції окремо проходить думка про сприйняття Апокаліпсису не як остаточного суду, а «попередження для людства». По-перше, це не фатум, бо його можна уникнути. По-друге, за межею Апокаліпсису немає кінцевого фіналу, а натомість є перехід у «світ новий, світ інший» (знову Бєрдяєв). Такий особливий російський філософ, як Ніколай Федоров, називає Страшний суд «лише погрозою для “младенствующего человечества”»¹⁶. І, врешті, лише за гранню «постапокаліптичного світу» свого справжнього смислу набуває історія. До речі, ця остання теза, при бажанні, може виправдати будь-який етичний релятивізм: хто ж судитиме «історію» зараз, якщо її смисл з’ясується лише за останньою межею?
Чому важлива згадка про таке тлумачення Апокаліпсису? Насамперед тому, що в російській інтелектуальній традиції обігрування теми «кінця світу» (до речі, не лише божественного, але й рукотворного) належить до практикованих тем або переліку звичного, виглядає цілком припустимим, а «останній рубіж» – не цілком страхітливим. Наважуся припустити, що погроза світу «ядерною зброєю» – це своєрідна перверзія на тему думок Федорова, Соловйова, Сєрґєя Булгакова чи інших філософів, яка зухвало наближає до реальності світовий фінал, за яким «одні – в рай, а інші – в пекло». В запалених умах межа між політичним шантажем і реальною припустимістю апокаліптичного сценарію може бути вельми умовною. Немейський лев любить такі девіації.
Російська думка зосереджена на «вселенських проєктах». Часом це дає поштовх для дуже екстравагантних пошуків, як, наприклад, ідеї «Спільної справи» Ніколая Федорова про воскресіння мертвих: філософ в буквальному сенсі мріяв про відродження померлих і про появу надлюдства – «і не в містичному, а матеріальному смислі воскресіння і безсмертя»¹⁷. Попри всю макабричність таких ідей, вони мали вплив у Росії: і Достоєвський, і Толстой, і Соловйов захоплювалися Федоровим, а «надія на воскресіння», як стверджують дослідники доби, в майбутньому навіть враховувалася під час бальзамування тіла Леніна.
У Федорова можна знайти й інші ідеї, які мали розголос на теренах Російської імперії. Він обстоював потребу людського втручання в природу для її «регуляції» і захоплювався космогонічними планами, включно «з розселенням воскреслих» в космосі. Фактично, на прикладах Федорова та його послідовників (і, безумовно, не лише цієї школи думки, але й інших напрямів) бачимо той тип візіонерства, яке дає взірець екстраординарних мрій. Такий підхід, безумовно, вплинув на світогляд наступних російських поколінь та їхніх майбутніх експериментів.
Загалом «російська мрія» почувається значно комфортніше у просторі недосяжних сфер, аніж у «низинах» приземлених суспільних потреб. І тут цікавим прикладом є ставлення того ж Федорова до свободи. Його бачення інтерпретують таким чином: «свобода не буває ані об’єктивною, ані суб’єктивною, вона – проективна, це справа майбутнього»¹⁸. Відкласти свободу на завтра – це дуже прикметний зворот думки…
Прагнення вселенського об’єднання чи примирення Заходу і Сходу, творення «нового світу» чи здобуття безсмертя, воскресіння мертвих чи регуляція природи, поширення по світу комуністичних ідей чи возвеличення «русского мира» – кожна з цих та інших над-ідей (різних за значенням і впливом) свідчить про особливу природу російського мислення. Над ним панує самостверджена віра в унікальне призначення. Ми маємо справу з месіанською свідомістю, яка була і залишається головним замовником політики в Росії та її ключовим навігатором у відносинах зі світом.
Переймаючи великі ідеї, Немейський лев прагне розширити межі свого буття і простору. Він хоче вирватися зі свого лігва, яким би великим воно не було, і впливати на творення всього світу навколо. Він вимагає визнати за собою особливе право першості на творення світового ладу й обурюється праведним гнівом, якщо такого визнання немає.
Як пише Бєрдяєв, «російська месіанська свідомість, як і російський есхатологізм, була двоякою. В російському месіанізмі, так притаманному російському народові, чиста месіанська ідея Царства Божого, царства правди, була затуманена ідеєю імперіалістичною, волею до могутності. Ми це бачили вже у ставленні до ідеології Москви – Третього Риму. І в російському комунізмі, в який перейшла російська месіанська ідея в безрелігійній і антирелігійній формі, відбулося те саме спотворення російського пошуку царства правди волею до могутності»¹⁹. Ідея «російського світу» у ХХІ столітті стала закономірним продовженням цього збочення. Єство Немейського лева – незмінне…
У російських філософів можна знайти чимало слів про надію, що Росія колись та й стане «корисним співробітником в сім’ї народів» (Ніколай Лосський). Але наш досвід не йме віри цим словам. Значно переконливіше звучить блискуча в своїй відвертості репліка Васілія Розанова про ставлення до моралі: «Я ще не такий негідник, щоб думати про мораль. Мільйон років пройшло, аж душа моя була випущена погуляти на білий світ; і раптом я б їй сказав: ти, душенько, не забувайся і гуляй "по моралі". Ні, я їй скажу: гуляй, душенько, гуляй, славненька, гуляй, добренька, гуляй, як сама знаєш. А ввечері підеш до Бога»²⁰.
У цих словах – квінтесенція реального російського світогляду і його переконаного права жити за повелінням своєї «душеньки» (з надривною приреченістю піти за карою «ввечері» до Бога). Ані мораль, ані правила, ані будь-яка інша сила не здатні зупинити «душеньку», яка вирішила погуляти. У виконанні Путіна в ХХІ столітті ця думка прозвучить як його відома реакція на вимогу дотримуватися цивілізованих міжнародних правил: «які-такі правила ви нам, великій державі, нав’язуєте?»
Але головним кодом «російської ідеї» продовжує залишатися тріада, сформульована ніколаєвським міністром освіти Серґєєм Уваровим, – православ’я, самодержавність, народність. Її смисл ґрунтується на майже релігійному переконанні в особливій російській статі. Це дещо більше, ніж звичайний історичний штамп.
«Самодержавність витікає з православ’я», вважає один з теоретиків «російського світу» Арсеній Гулига. «Цар – помазаник Божий. Він носій не лише найвищої влади, але й найвищої благодаті. Побачити його – катарсис»²¹.
Відчути катарсис від зустрічі з царем! Що в підсумку може сказати більше про природу російського світовідчуття?
«Російська ідея» ніколи не мала на меті стати внеском чи інтегральною часткою світових роздумів про життя і майбутнє. Намір її інженерів – оформити альтернативну реальність. Небажання Росії прийняти спільні цінності і правила як старого, так і нового часу має глибші причини, ніж, скажімо, спротив проти чогось чужого, що складає конкуренцію за вплив і могутність. Це викликано первісним страхом втратити те, що вважається «благодаттю», – самозаспокійливим відчуттям «очищення» у зрозумілій ієрархії стосунків і правил – жорсткій і жорстокій, але рідній. Це – страх позбутися звичного антидепресанта, який примиряє потворність своєї реальності з недосяжністю Царства Божого…
Один із небагатьох справжніх російських провидців Пьотр Чаадаєв писав: «Ми не належимо до жодної з великих родин людського роду; ми не належимо ані до Заходу, ані до Сходу, і в нас немає традицій ні того, ні іншого… Ми належимо до націй, які немов не входять до складу людства, а існують лише для того, щоб дати світу якийсь важливий урок»²²…
Імператор Ніколай І розправився з Чаадаєвим. Він наказав визнати його божевільним.
Немейський лев завжди усвідомлював свою жорстокість. Він виправдовував її вродженою «антиномією» характеру і злостивістю світу.
Як іронічно казав Мераб Мамардашвілі, одним із законів російського життя є «поползновение добра, но – завтра и всем скопом, вместе». Бо «який сенс одному бути добрим сьогодні, якщо всі навколо злі»?
V
25 січня 1904 року на кафедру Британського Королівського географічного товариства піднявся відомий доповідач – директор нещодавно створеної Лондонської школи економіки.
«Початок двадцятого століття можна вважати кінцем великої історичної епохи», – скаже він про добу світових географічних відкриттів. «Мені здається, що в цьому десятилітті ми вперше з певною завершеністю можемо спробувати прокласти зв’язок між широкими географічними та історичними узагальненнями»²³.
Промовця звали сер Гальфорд Джон Макіндер. Його виступ стане однією з перших появ на світовій інтелектуальній сцені такого поняття, як геополітика.
Що стверджував сер Макіндер? По-перше, він висловив припущення, що в післяколумбову епоху людство опиниться в замкнутій системі глобального масштабу. «Будь-який вибух суспільних сил… відгукнеться голосною луною на протилежній стороні земної кулі… Можливо, бодай часткове усвідомлення цього факту допоможе перемикнути увагу державних діячів в усіх частинах світу з територіальної експансії на відносну спільність».
По-друге, він запропонував розглядати історію людства як частину життя світового організму. «Ініціативу виявляє людина, не природа, але саме природа більшою мірою здійснює регулювання». І, нарешті, третє – він поглянув на Європу та європейську історію як на явища, залежні від Азії та її історії, оскільки «європейська цивілізація є значною мірою результатом столітньої боротьби проти азійських навал».
Описуючи найважливіші тенденції світового історичного процесу, Макіндер поставив сакраментальне запитання, яке стане інтелектуальною приманкою для багатьох практиків і теоретиків, – «чи не бачимо в цих тенденціях щось постійне в географічному сенсі?» Такою константою – «осьовим регіоном у світовій політиці» – він назве «широкий район Євро-Азії, недоступний для морських суден, але в давнину відкритий для кочівників на конях, – той простір, який от уже незабаром буде вкритий мережею залізниць», а «осьовою державою» – тогочасну Росію.
Безумовно, справжній баланс політичної могутності, пояснював Макіндер, визначають не лише географічні, економічні та соціальні умови, а й відносна чисельність, мужність, оснащеність й організованість «конкуруючих народів». Проте значення «осьового регіону» та «осьової держави», на його думку, завжди зберігає своє особливе значення.
«Якби китайці за допомогою Японії розгромили Російську імперію», завершив він свою доповідь інтригуючою тезою, то «вони б додали до ресурсів великого континенту океанічний простір, здобувши перевагу, якої досі не досяг російський господар цього осьового регіону».
Макіндер став одним із перших, хто запропонував новий спосіб аналізу взаємодії держав на світовій арені. Він аргументовано продемонстрував, наскільки істотним є вплив географії на причини і закономірності масштабних історичних процесів (це спостереження не можна назвати новим, але Макіндер освіжив та поглибив його). І найважливіше – він підвів до думки, що вміле використання географічних можливостей здатне, з одного боку, прокласти шлях до світової могутності, а з іншого – стати на перешкоді ворогу чи конкуренту. Операційна складова цього мислення стане одним з проклять ХХ століття – і не лише його…
Геополітику називають інтелектуальною отрутою. Причина очевидна – вона криється в умовності її понять, спірності тверджень і драматичності наслідків, до яких призвело втілення в життя концепцій, сформульованих під «геополітичною вивіскою». Вперше термін «геополітика» в значенні окремої дисципліни запропонував у 1899 році шведський вчений Рудольф Челлен, який розглядав держави як організми, що прагнуть розвитку і розширення. Спокуса знайти пояснення і виправдання державній політиці через географічні обставини та їхні уявні імплікації, що виглядало цілком закономірно в руслі інтелектуальних пошуків другої половини XIX століття, включно з відповідями на трансцендентні питання, захопила дуже багатьох людей – і творців-державців, і шукачів істини, і відвертих пройдисвітів і злочинців. Ця хвиля не оминула навіть такого видатного німецького філософа, як Мартін Гайдеґґер, який у 1935 році писав про німців: «Нас затисли обценьками. Знаходячись в центрі, наш народ зазнає найсуворішого тиску. Наш народ має найбільше сусідів і, відповідно, найбільше загроз. Водночас це – одна з найбільш метафізичних націй»²⁴.
Теза Макіндера про Росію як про «осьову державу» не могла не відгукнутися в російських умах. Ця знахідка впала на дуже поживний ґрунт і спровокувала чимало спекуляцій, які не давали спокою російському середовищу впродовж всього ХХ століття. Остаточно збоченого вигляду «геополітичні концепти» набули у виконанні нинішніх російських «борців» за велич. Одержимість «геополітикою» заповнило в Росії порожнечу ідеології та сучасної національної ідеї. Але навіть в цьому їхні одкровення стали лиш вторинним наслідуванням.
Історично російську політичну школу розділяли на три умовні табори – західників, слов’янофілів та євразійців. У нинішній Росії такого поділу не існує: західників зведено до маргінальної групи, більшість з якої втекла за межі країни, а основну, видиму силу становлять ті, хто відображає головну течію – євразійство.
У 1904 році Макіндер сказав, що «Росія заміняє Монгольську імперію».
У 1925 році російський етнограф і лінгвіст Ніколай Трубєцкой висловиться точніше: «історична Росія – це спадкоємниця держави Чингісхана»²⁵. За його словами, «між Київською Руссю і тією Росією, яку ми тепер вважаємо своєю Батьківщиною, спільним є слово "Русь", але географічний і господарсько-політичний зміст цієї назви цілковито відрізняється»²⁶.
Трубєцкому належить дуже показовий есей, який називається «Погляд на російську історію не із Заходу, а Сходу». І хоча його міркування представляють лиш один із напрямів думки в Росії, вони дають чимало поживи для роздумів про те, якою є природа російської державності та куди вона «стихійно рухається». На прикладі його тексту маємо один із найкрасномовніших зразків «євразійства» як концепції і доктрини.
Послідовники цього бачення розглядають Євразію як особливу частину світу, яка відрізняється від Європи та Азії, зокрема «відсутністю виходу до відкритого моря і розірваної берегової лінії, яка так характерна, з одного боку, для Західної і Середньої Європи, а з іншого – для Східної і Південної Азії». Трубєцкой стверджує, що «державне об’єднання Євразії було з самого початку історичною необхідністю», а той народ, який володіє системою її степів, «стає господарем всієї Євразії»²⁷.
Наступний постулат полягає в тому, що «російська держава інстинктивно прагнула і прагне відновити цю порушену єдність» і виступає «спадкоємцем, наступником і продовжувачем історичної справи Чингісхана»²⁸.
Для Московії «татарська державна ідея» була неприйнятною, але техніка монгольської державності, пише Трубєцкой, принесла й засвоєння духу цієї державності. «Це була велика ідея… Російська національна думка звернулася до візантійських державних ідей і традицій і в них знайшла матеріал, придатний для оправославлення й обрусіння державності монгольської… Ідеї Чингісхана знову ожили, але вже в цілком новій, невпізнаваній формі, отримавши християнсько-візантійське обґрунтування… Так відбулося чудо перетворення монгольської державної ідеї на державну ідею православно-російську²⁹».
В основі такої державності стояла релігійно-побутова єдність Московії та східних народів. Цементуюче значення мали й кілька додаткових «скреп». «На чолі держави ця ідеологія поставила царя, якого уявляли втіленням національної волі; …цар мислився як той, хто приймає моральну відповідальність перед Богом за гріхи нації, а тому царювання сприймалося як своєрідний моральний подвиг»³⁰ (як тут не згадати про «катарсис» при зустрічі з царем!). Але понад це існувала ще одна важлива особливість, яка об’єднала спадкоємців «монгольської державності», – виразна антиєвропейська налаштованість: «весь дух Європи і європейської цивілізації сприймається росіянами як дух єретичний, гріховний, антихристиянський і сатанинський»³¹.
Як підсумовував Трубєцкой, «ненависть до європеїзму і прагнення відмежуватися від нього, безумовно, стихійно існує і зараз в найрізноманітніших верствах населення Росії-Євразії… Рано чи пізно воно (зміниться) більш усвідомленим, послідовним і радикальним відторгненням не лише окремих виявів, але й самої суті, самого духу європейської цивілізації. І через відторгнення цього чужого духу Росія-Євразія набуде свого власного, справжнього обличчя»³².
Її справжнє обличчя ми бачимо в повній ясності сьогодні, під час війни Росії проти України. Природа її агресії значно глибша, ніж воля окремого політичного режиму. У словах Трубєцкого, написаних сто років тому, звучить не просто спостереження одного з багатьох переконаних «євразійців», а ілюстрація, наскільки виправданим, зрозумілим і навіть бажаним для російського «глибинного» народу є протистояння з європейською Україною і Заходом. Водночас його слова змушують тверезо оцінити майбутнє: самостійний розпад російської імперської державності є можливою, однак аж ніяк не самоочевидною перспективою…
«Ми любим плоть — її засмагу, й смак.
І плоті млосний, смертний запах...
Чи ж винні ми, як хрусне ваш кістяк
В тяжких і ніжних наших лапах?»³³
…Породжений степом, Немейський лев хижо дивиться на Захід. Його лють і страх вибухають з новою силою. Він відчуває наближення Геракла.
VI
«Якоюсь мірою вона розуміється на Росії», – після деякої паузи сказав Генрі Кіссинджер. Він говорив про радника Президента Буша з національної безпеки Кондоліззу Райс. Запис про цю репліку я зробив осіннього дня 2003 року в офісі Kissinger Associates на 350 Парк Авеню в Нью-Йорку. Там відбувалася зустріч метра американської дипломатії з Анатолієм Зленком, якому я склав компанію як дипломат Постпредства України при ООН.
Можливо, десь в архіві МЗС можна знайти детальні подробиці цієї розмови, та зараз пам’ять відтворює лише загальні риси. Колишній Держсекретар США сидів у глибокому фотелі, оточеному високими стосами його книжок, перекладеними різними мовами. Він говорив поволі і вже тоді здавався мені древнім старцем – оракулом, який може поділитися сокровенним знанням про міжнародні відносини. Про Україну Кіссинджер розмірковував поважно і неквапливо: його слова про нашу важливість для Сполучених Штатів чи європейської безпеки можна було б сприйняти за кліше, якби не тінь тривоги, яку він не міг приховати, згадуючи настрої і процеси в Росії.
Фраза «she knows something about Russia» прозвучала багатозначно. Ще багатозначніше вона звучить у ретроспективі. А взагалі був тоді хто-небудь серед світових лідерів та дипломатів, хто міг насправді щось розуміти про Росію? Чи був який-небудь притомний спосіб приборкати криваві плани Росії, які, очевидно, плекалися і плелися вже тоді? Чи була альтернатива тактиці примирення з норовом Москви? І хто тепер, після всього побаченого і пережитого, справедливо оцінить політику Америки і Заходу стосовно Росії й України? І найважливіше: хто матиме достатню сміливість і глибину поглядів, щоб зробити висновки?
Серед головних авторів радянсько-російської політики США, які у ХХ столітті мали далекосяжний вплив на політиків, дипломатів та експертів, особливе місце належить трьом постатям (втім, без применшення ваги інших визначних імен минулого і нашого часу).
Це Джордж Кеннан, Генрі Кіссинджер і Збіґнєв Бжезінський.
Видатний американський дипломат Джордж Кеннан увійшов в історію як автор знаменитої «Довгої телеграми», надісланої ним з Посольства США в Москві Державному департаменту в лютому 1946 року. В цьому документі він виклав оцінки і рекомендації, які стосувалися принципів політики щодо Радянського Союзу.
Багато точних суджень, написаних в «Телеграмі», як виявилося, досі зберігають актуальність і практичну цінність. «Проблема, як впоратися з цією силою, є, безсумнівно, найбільшим завданням, з яким коли-небудь стикалася наша дипломатія»³⁴, – пише Кеннан.
Дві тези з його документа заслуговують на спеціальну згадку. Насамперед він розкриває ключову рису радянської влади: вона «несприйнятлива до логіки розуму і дуже чутлива до логіки сили. З цієї причини вона може легко відступити – і здебільшого відступає – в кожній точці, де стикається з сильним опором». На роки вперед це спостереження стане концептуальним орієнтиром для багатьох американських адміністрацій.
Значення другої сентенції теж важко переоцінити: «Найбільша небезпека, яка може спіткати нас при розв’язанні цієї проблеми радянського комунізму, полягає в тому, що ми дозволимо собі уподібнитися тим, з ким маємо справу». Будь-яка ефективна політика стримування і протидії агресивному й авторитарному ворогу повинна спиратися на глибоке усвідомлення своєї тотожності та відмінності. Залишитися собою і не стати таким самим, як ворог, – суть цього твердження, і для перемоги над радянським противником воно відіграло не менш вагому роль, ніж військова сила і політичний тиск.
Ці обидва судження впливатимуть на тактику і стратегію Сполучених Штатів у відносинах з Кремлем впродовж десятиліть. Квінтесенцією поглядів Кеннана стане стаття, опублікована анонімно в липні 1947 року в часописі “Foreign Affairs” під назвою «Джерела радянської політики», де автор скаже:
«Цілком ясно, що основним елементом будь-якої політики Сполучених Штатів стосовно Радянського Союзу має стати довгострокове, терпляче, але тверде і пильне стримування російських експансіоністських поривів…»³⁵ Радянський Союз слід сприймати як противника, підкреслить він, а політику жорсткого стримування треба втілювати «в кожній точці, де з’являються ознаки замаху на інтереси мирного і стабільного світу».
Описуючи у книжці «Світовий лад» облаштування європейських відносин після перемоги над Наполеоном, Генрі Кіссинджер, колишній Державний секретар США і ексрадник Президента з національної безпеки, пояснив логіку тогочасних західних переговорників з російським царем Александром І таким чином: «(їхнє завдання було) включити Росію в міжнародний порядок і при цьому не загинути в її обіймах»³⁶. Цей принцип перегукується з підходами, що вже в наш час не раз просував сам Кіссинджер.
Концептуальною ідеєю, яка займає центральне місце в геополітичній філософії Кіссинджера, є теза про ефективний баланс між легітимністю і силою у міжнародних відносинах. Жодна система договорів не здатна забезпечити стабільність без засобів сили, а жодні засоби сили не можуть гарантувати довгостроковий мир без легітимного визнання і домовленості. Саме з такого балансу виникає ефективна рівновага, що складає основу для довгострокового міжнародного ладу.
Пострадянська Росія у сприйнятті Кіссинджера ніколи не була тотожною Радянському Союзу, втім завжди розглядалася як один із ключових міжнародних гравців, чиї «інтереси» не слід ігнорувати. Його погляди добре ілюструють такі слова: «Росія – це величезна країна, яка переживає велику внутрішню травму, пов’язану з тим, щоб визначити, хто вона. Її військовим замахам треба протистояти. Але Росії потрібно відчувати, що вона залишається важливою. Ми, напевно, переможемо в новій холодній війні, але державні діячі повинні розуміти межі того, що становить інтерес. Американським інтересам не відповідає щось на кшталт Югославії після Тіто, розшматованій конфліктом від Санкт- Петербурга до Владивостока»37.
Питання членства України в НАТО – це найпоказовіший приклад того, як Кіссинджер розуміє баланс сил у відносинах з Росією. Тривалий час він називав вступ України в Альянс недопустимою помилкою – мовляв, така геополітична зміна спровокує Москву на агресивні дії, натомість нейтральний статус України допоможе втримати equilibrium. Логіка, яка ґрунтувалася на минулих закономірностях міжнародних процесів, підказувала йому, що задля загального спокою треба пожертвувати деякими суверенними правами України, як це, наприклад, відбулося колись із Бельгією, Австрією чи Фінляндією.
Однак після того, як Росія вчинила неспровокований акт повномасштабної агресії і таким чином порушила міжнародну рівновагу (нарешті відкрито продемонструвавши, що її справжньою метою є геноцид українців і знищення української державності як такої, а не гра у зовнішньополітичні маневри), Кіссинджер визнав, що набуття Україною членства в НАТО – це єдиний спосіб не лише захистити її суверенітет і безпеку, але й закласти основу для нового балансу сил і тривалого миру в Європі³⁸.
Росію треба стримувати, але не заганяти в глухий кут – цю тезу можна вважати одним із знаменників позиції Кеннана і Кіссинджера. В рамках такого підходу є чимало варіацій, більше або менше толерантних до поведінки Москви, втім фундаментально його прихильники виходять з того, що сприймають за геополітичні реалії: навіть якщо не йдеться про «особливу стать» Росії, то принаймні (нехай не завжди ословлено) про її право на особливі інтереси (можливо, і всупереч суверенним правам сусідів). Відтак питання України, як бачимо, є лакмусовим папірцем не лише для російської, але й американської політичної думки.
Позиція Збіґнєва Бжезінського вирізняється в цьому сенсі характерною йому гостротою. Він теж чітко діагностує екзистенційний розпач Росії після розпаду Радянського Союзу, відродження незалежної України та появи інших суверенних держав по периметру російських кордонів. Не інакше, як саме розпачем він називає стан російської політичної еліти і загалом суспільства, яке не зуміло дати відповідь на запитання, що потрясло їх в 1991 році: а що, власне, є Росія?
Втім Бжезінський не лише діагностує, але й розтинає і препарує цей гнійник. Він спростовує міф про непереможність Росії і наводить широкий реєстр її поразок. До цього списку належать і Кримська війна 1853–1856 років, і російсько-японська війна 1905 року, і Перша світова війна, і російсько-польська війна 1919–1920 років, Афганська війна 1979–1989 років тощо. Він прямолінійно говорить про внутрішню слабкість Росії та її нездатність справитися з численними безпековими викликами.
І, зрештою, він тверезо оцінює прорахунки Заходу у відносинах з Москвою. На його думку, ще на початку 1990-х років Америці варто було прийняти концепцію про розширення НАТО і зробити Росії «пропозицію, від якої неможливо відмовитися». «Єдина реальна геостратегічна можливість Росії – можливість, яка може дати Росії реалістичну міжнародну роль і збільшити до максимуму нагоди для перетворень і суспільного оновлення, – це Європа» ³⁹, резюмує Бжезінський у «Великій шахівниці».
І Кеннан, і Кіссинджер, і Бжезінський представляють важливі етапи та повороти складної і багатовимірної політики Сполучених Штатів стосовно Росії. Кеннан залишив у спадок загальне бачення концепції стримування Москви, Кіссинджер – модель діалогу, який підпорядковується ідеї балансу сил та регіональної рівноваги, а Бжезінський – бачення дій, як вирішити завдання миру і справедливого ладу в Євразії.
Можливо, чимало з їхніх порад могли б мати рятівне значення для Росії. Але Немейський лев ніколи не потребував порад.
Він потребував лише часу, щоб набратися сил…
«Я хочу врятувати вас», – каже світові Немейський лев, навчений Достоєвським.
«Я хочу примиритися з вами», – цитує він чиїсь слова із закривавлених аркушів, вирваних із філософських зошитів.
«Я хочу всесвітнього братерства і любові», – повторює він, пригортаючи землею рештки понівечених тіл.
Лиш зрідка, в час особливої напруги, з його нутра виривається правда.
«Час повертатися додому, до самих себе⁴⁰, – написав нещодавно один з найвідоміших адептів рашизму Серґєй Караґанов, – конфронтація з Заходом на Україні, як би вона не завершилася, не повинна відволікати нас від стратегічного внутрішнього руху – духовного, культурного, економічного, політичного, військово-політичного – до Уралу, Сибіру, Великого Океану… Але для того, щоб майбутнє здійснилося, треба подолати опір сил минулого – Заходу. Якщо цього не зробити, майже напевне почнеться повномасштабна і, ймовірно, остання для людства Світова війна. Грубо кажучи, треба, щоб Захід просто "відвалив" і не заважав Росії і світу йти вперед».
Без жодного фальшивого маскування, прямо і відверто Караґанов ділиться одкровенням, що вважає появу ядерної зброї наслідком втручання Бога. Якщо вимоги Росії не будуть задоволені, то Заходу треба дати зрозуміти, що Москва застосує цю зброю, радить він.
«Ми поховаємо вас», – цими словами, власне, й завершується історичний розвиток «російської ідеї».
У цих словах – її смисл і вінець.
VII
Битва з Немейським левом буде важкою і виснажливою.
Звір поранить і покалічить Геракла. Герой втратить зброю і залишиться проти ворога голіруч. Ціна, яку він заплатить за цю перемогу, не порівняється з жодним іншим подвигом.
Фізичні рани назавжди нагадуватимуть про себе болем. Але станеться й дещо інше: торжество над тим, що вважалося непереможним, змінить Геракла. Можливо, найважливіший сенс подолання значно сильнішого противника полягатиме в тому, що Герой, попри всі випробування і втрати, нарешті повірить у власні сили. Він «преобразиться», а отже, переможе минулий фатум. З цього розпочнеться його місія.
Лев був невразливий до звичайної зброї. Його шкуру не міг пробити жоден спис чи меч. Відтак Геракл обрав особливу тактику, щоб вбити звіра. Насамперед він змусив монстра сховатися у лігві. Після цього Геракл обмежив противнику шляхи для відступу, перекривши інші доступи до печери. І наприкінці, увійшовши на територію звіра, він задушив його в сталевих обіймах.
Якщо прийняти образ Немейського лева за алегорію російського імперіалізму, то закономірним буде висновок, що збройна перемога над російським агресором на нашій землі є визначальною метою, однак не остаточною. Понад усе монстра треба вигнати геть. Але хіба можуть бути ілюзії, що потому вбивця вгамується або зникне? Марно сподіватися на його раптову смерть, внутрішнє перевтілення чи мимовільний обвал лігва. Набагато вірогідніше виглядатиме чергова спроба реваншу.
То що ж означає перемога?
Її головне історичне значення полягатиме в руйнації ідеології російського імперіалізму як основного джерела агресії проти України і світу. Шовіністична «російська ідея», яка походить від агресивного ставлення Росії до інших народів, – не декорація експансіоністських намірів і планів, а їхній двигун. Прописну для нас істину, що рашизм становить смертельну загрозу для людства і стоїть поруч з такими людиноненависницькими концепціями, як расизм, нацизм і фашизм, треба не лише доводити світові зараз, але й продовжувати роз’яснювати надалі. Щоб перемогти рашизм, потрібні тривалі колективні і системні, справді Гераклові зусилля, чия ціль – виявлення, пригнічення, знешкодження і, врешті, справедливе покарання цього зла. Це означає, що вирішальна битва з Немейським левом триватиме й після закінчення війни.
Кара повинна настати. Цей принцип є безумовним пріоритетом. Незворотне і неминуче притягнення до відповідальності російських воєнних злочинців – організаторів агресії, її безпосередніх виконавців, політичних, дипломатичних та інформаційних поплічників – має стати для української держави справою найвищого національного значення. Пошук і покарання вбивць мусить перетворитися на непорушне завдання для будь-якої влади в Україні аж до повного його виконання. Жодного строку давності немає. Творення правосуддя і справедливості – могутнє джерело, яке дає Гераклові найбільшої сили.
Культура несе відповідальність за політику. Ця максима теж є знаряддям Геракла. Вона означає, що покарання безпосередніх організаторів і виконавців злочинної війни Росії проти України є необхідною, але недостатньою умовою для придушення і знищення рашизму як нашого головного ворога. Не йдеться про тотальну і вічну боротьбу з російською культурою – така справа позбавлена сенсу. Варто тверезо усвідомлювати, що навіть і така форма протесту, як «canceling» контактів з представниками культури, що сформувала агресора, теж не є панацеєю чи безвідмовним засобом протидії – цей метод не є універсальним чи невичерпним.
У відносинах з російською культурою та її суспільством треба виробляти нову зрілу модель поведінки. Її складові – це етична перевага над всепроникним злом в російському суспільстві й адекватність ставлення до «російськості». Цей феномен треба позбавити особливого місця в нашій власній свідомості. Нам треба внормувати це явище в нашому житті. Політика дерусифікації полягає не тільки в буквальному розриві з «російським світом», але й детоксикації від стереотипів його сприйняття.
На ворога потрібно чинити масштабний тиск. На рівні держави треба сформувати стратегію довгострокового тиску на середовище, яке несе пряму та опосередковану відповідальність за звірства Немейського лева. Саме так, як військовий контрнаступ пробиває слабину серед замінованих полів, траншей чи фортифікаційних «зубів дракона», нагромаджених ворогом, треба шукати і знаходити доступні шляхи і шпарини до замурованих душ «Немейського лігва» – принаймні тих, які, можливо, ще не остаточно мертві. Етичний тиск і культурний вплив в цьому сенсі будуть для нас не менш важливими, ніж наступ мілітарний.
Треба об’єднувати сили. Геракл несе найбільший тягар битви зі злом, але він не одинак. Його перемоги були б неможливі без фізичної і моральної підтримки багатьох причетних, як от Малорк з Клеона, що дав Герою притулок, чи його близькі і далекі сусіди – заможні можновладці і звичайні містяни та селяни. Творення надійних союзів і повага до них, чітка підпорядкованість спільній меті і водночас наповнення її етичним змістом – це обов’язкова умова Гераклових перемог.
Образ Геракла – багатовимірний. На цих сторінках він означає не лише пряму паралель з Україною, але й часто стосується всього кола наших союзників чи спільних вартостей. Для колективного Геракла, який бореться з Немейським левом, цінність та актуальність зберігатимуть два постулати, сформульовані Джорджом Кеннаном: по-перше, ворога треба зупиняти всюди, де він спробує зробити замах на вільний світ, і, по-друге, в боротьбі з противником, який є антитезою свободі, не можна перетворитися на такого, як він.
Треба залишитися собою. Для перемоги над Немейським левом вирішальне значення матимуть усвідомлення національної, політичної і культурної тотожності, внутрішня етична сила, яка передбачає глибоку, не вдавану повагу до свободи і людського життя і права, і швидкість та повсюдність реакції на ворожі дії. Дотримання цієї навігації і відчуття моральної зверхності над злом допоможуть Гераклові навіть у момент найбільшої небезпеки чи уявної безпросвітності.
Немейського лева треба задушити на його території, – каже легенда.
Щоб перемогти звіра, треба переходити на його територію. Марно ворожити і вгадувати, чи розвалиться Росія чи ні, чи збережеться її устрій чи набуде інших форм. Залежні від багатьох факторів, історичні обставини можуть розвиватися цілком непередбачувано. Натомість зрозуміло, що головним і незмінним практичним принципом будь-якої політики стосовно агресора має залишатися системне послаблення його мілітарних, економічних, фінансових, політичних і міжнародних позицій. Все, що підриває можливості ворога, має застосуватися.
Перехід на чужу територію в політичному вимірі означає діалог із тими силами, які здатні складати активну опозицію панівному режиму. Розрізненість і кволість деморалізованої російської опозиції не дозволяє покладати на таку роботу надмірні надії. Втім було б легковажною і шкідливою помилкою оминати цей трек або свідомо відмовлятися від нього. Геракл не вагався використовувати всі можливості, щоб обмежити звіра або створити йому додаткові труднощі.
Треба підтримати рух до незалежності окупованих Росією народів. Центральну роль в битві на чужій території потенційно можуть відіграти неросійські народи, які готові скористатися своїм невід’ємним міжнародним правом на самовизначення. Щоб мобілізувати ці сили, замало розрізнених дій з локальними середовищами. Усвідомлюючи, наскільки складним є процес формування реальної незалежності та суверенної політичної спроможності, Україна мала б всерйоз підійти до співпраці з такими народами і створити умови для розвитку та виховання їхніх політичних, управлінських та інтелектуальних еліт. Така діяльність здатна значно розширити можливості прямого й опосередкованого впливу на Росію.
Треба боротися за свободу інших. Окремим напрямом повинна стати реалізація стратегії звільнення Білорусі, анексованої Росією. Без вільної Білорусі процес формування єдиного простору Європи ніколи не буде завершеним. Білоруська революція 2020-х років належить до найбільш драматичних змагань за свободу в світовій історії. Звільнення Білорусі та її розвиток як правової, демократичної, національної держави є справою історичної справедливості. Таке бачення мусить завжди бути частиною нашої зовнішньополітичної доктрини. А підтримка Білорусі та її народу повинна незмінно належати до числа найважливіших завдань національної безпеки.
Треба формувати власне бачення світового майбутнього. Фіаско Росії матиме вагомий і далекосяжний вплив на міжнародні відносини та світовий лад. Попри різноманітність можливих сценаріїв, нам треба ясно усвідомлювати свої стратегічні інтереси. До їхнього неповного переліку належить звільнення всіх тимчасово окупованих територій, інтеграція в західну систему колективної безпеки, максимальне послаблення мілітарного потенціалу Росії, компенсації за злочини і руйнування, завдані агресором, встановлення міжнародного контролю над його ядерними силами, сприяння цивілізованій і мирній трансформації Росії, а в разі її розпаду – європейський контроль за територіально близькою частиною цієї імперії.
Міжнародне ослаблення Росії відкриє унікальну історичну можливість для трансформації всієї системи глобальних інституцій. Особливого значення набуде реформа Організації Об’єднаних Націй та її Ради Безпеки як єдиного світового органу, уповноваженого підтримувати міжнародний мир і порядок. Позбавлення Росії незаконно набутого місця постійного члена Ради Безпеки, розширення складу цієї інституції, трансформація права «вето» – ці питання неминуче стануть на планетарний порядок денний. Україна повинна закріпити належну їй позицію та місце в цих процесах.
Ключову роль в перемозі над Немейським левом відіграла власна сила Геракла.
Головні висновки за підсумками війни Росії проти України ми повинні зробити самі. Після війни вже не може бути країни компромісів з ідентичністю, безпекою, демократією, законом. Зміцнення Збройних Сил, розвиток передового оборонного комплексу, об’єднання нації на творення впливової, демократичної, ефективної держави, дотримання ідей справедливості і верховенства права разом із утвердженням виразного національного характеру України – єдиний спосіб захистити нашу перемогу.
Перемога означатиме не лише повернення України до спільного європейського дому, але й цілком новий вихід на арену світової історії. Це може змінити традиційний москвоцентризм світової політики і суттєво вплинути на формування нового балансу сил. Але тривалість цього ефекту залежатиме суто від наших дій. Бо гарантії тут бути не може, а є лише шанс.
Окрім слави і звільнення рідної та сусідніх земель від лиховісного ворога, подвиг Геракла мав кілька супутніх наслідків. Насамперед він заволодів шкурою Немейського лева, яка згодом захистила його від нових загроз і небезпек. Така броня вельми пригодилася Герою і стала його загальновідомим символом. Перемога над імперією може принести неочікувані переваги.
Прикметною є ще одна деталь. Тіло звіра переможець кинув до ніг наляканого Евристея, який побоювався перемоги Геракла не менше, ніж його поразки. Гераклова сила вразила царя і змусила до важких роздумів…
Геракл розпочав свій шлях. Попереду – Лернейська гідра.
__________________
¹ Л.Выскочков. Николай I. Москва, 2006, С. 403.
² Там само. С. 406.
³ А.Дж.Тойнбі. Дослідження історії: у 2-х томах. Київ, 1995. Т. 2. С.146.
⁴ Там само. С. 147.
⁵ В.Ключевский. Западное влияние в России после Петра // Неопубликованные произведения. Москва, 1983.
⁶ Екатерина II. Сочинения. Москва, 1990.
⁷ Ф.Достоевский. Полн. собрание сочинений. Москва, 1983. Т. 25. С. 74.
⁸ С.Рудницький. Чому ми хочемо самостійної України // Історія. Геополітика. Географія: в 5- ти книгах. Київ, 2017. Кн. 2. С.267.
⁹ А.Гулыга. Творцы русской идеи. Москва. 2006, С. 11.
¹⁰ Ф.Достоевский. Пушкин (очерк) // Собрание сочинений: в 10-ти томах. Москва, 1958. Т. 10. С. 457-458.
¹¹ Н.Бердяев. Русская идея. Москва. 2003. С. 13.
¹² Ф.Достоевский. Полн. собрание сочинений. Москва, 1983. Т. 25. С. 100-101.
¹³ Там само. Т. 13. С. 377.
¹⁴ А.Гулыга. Творцы русской идеи. Москва. 2006, С. 105.
¹⁵ Н.Бердяев. Русская идея. Москва. 2003. С. 191.
¹⁶ Н.Бердяев. Русская идея. Москва. 2003. С. 207.
¹⁷ А.Гулыга. Творцы русской идеи. Москва. 2006, С. 126.
¹⁸ Там само. С.123.
¹⁹ Н.Бердяев. Русская идея. Москва. 2003. С. 193.
²⁰ А.Гулыга. Творцы русской идеи. Москва. 2006, С. 145.
²¹ Там само. С. 61.
²² Н.Бердяев. Русская идея. Москва. 2003. С. 193.
²³ Halford J. Mackinder. The Geographical Pivot of History // The Geographical Journal, Vol. 170, No. 4, December 2004, pp. 298–321.
²⁴ John Agnew. Geopolitics: Re-visioning World Politics. Routledge, 2003, p. 97.
²⁵ Н.Трубецкой. Взгляд на русскую историю // Классика геополитики, XX век. М. 2003. С. 161.
²⁶ Там само. С. 146.
²⁷ Там само. С. 148-149.
²⁸ Там само. С. 152.
²⁹ Там само. С. 167-168.
³⁰ Там само. С. 180.
³¹ Там само. С. 189.
³² Там само. С. 218.
³³ Александр Блок. Скіфи. Перекл. Дм. Павличка.
³⁴ Дж. Кеннан. Довга телеграма. Перекл. О. Друля. Збруч. 2022.
³⁵ George Kennan. The Sources of the Soviet Conduct. July 1947 // A Century of Foreign Affairs. 2022, pp. 57-72.
³⁶ Henry Kissinger. World Order. New York. 2014, p. 59.
³⁷ Jeffrey Goldberg. World Chaos and World Order: Conversations with Henry Kissinger. The Atlantic. 10 November 2016.
³⁸ Henry Kissinger explains how to avoid world war three. Economist. 17 May 2023.
³⁹ З.Бжезінський. Велика шахівниця: Американська першість та її геостратегічні імперативи. Харків. 2022, С. 150.
⁴⁰ С.Караґанов. Тяжкое, но необходимое решение // Россия в глобальной политике. 13 июня 2023.
18.07.2023