Лернейська гідра

(див. ПОДВИГ ПЕРШИЙ. НЕМЕЙСЬКИЙ ЛЕВ)

 

 

ПОДВИГ ДРУГИЙ

ЛЕРНЕЙСЬКА ГІДРА

 

 

Другим викликом, кинутим Гераклу, стала битва з багатоголовою Лернейською гідрою – пажерливим чудовиськом, що знелюднювало всі землі, яких могло досягнути.

 

Існує чимало тлумачень цього міфу.

 

Для багатьох культур образ многоголового змія становить універсальний символ архиворога – зла, націленого проти людського роду. Його безсмертною головою є війна або ж агресія. Навколо неї звиваються десятки інших пащ, які знесилюють людство різноманітними отрутами і міазмами – егоїзмом, зверхністю, заздрістю, жадібністю, підступом та обманом. Туго і невідступно зміїне кубло стискає народи в лещатах «права сильного» і «realpolitik» – так званої «реальної політики», позбавленої моралі.

 

Геракл зійшовся з Лернейською гідрою в епічній битві.

 

Ця метафора – різногранна, бо означає і боротьбу добра зі злом у самій людині і в світі, і змагання універсальних людських цінностей проти війни, насильства, аморального прагматизму та визиску, і бунт особистості проти несвободи, несправедливості та беззаконня.

 

Це – могутній порив народів до волі, миру і справедливого світового ладу.

 

Це – битва зі звіром, якого світова культура також називає Левіафаном.

 

І хоч на місці кожної відрубаної голови гадини щоразу з’являються кілька нових, Герой має шанс перемогти.

 

І

 

Кривавий «Макбет» Шекспіра розпочинається з появи трьох відьом – «створінь давнішого світу»¹.

 

Ця містична сцена відразу дає зрозуміти глядачеві, що далі йтиметься про присутність сил, які непідвладні людині. Серед грому і блискавок звучать моторошні заклинання. Віщунки виглядають Макбета і, перш ніж розчинитися в імлі, вигукують одну з найхимерніших фраз світової літератури – «Fair is foul, and foul is fair…»²

 

Через майже два століття щось подібне відгукнеться в інших відомих словах. Саме так говоритиме Мефістофель: «Я – тої сили часть, що робить лиш добро, бажаючи лиш злого»³.

 

«Макбет» належить до канонічних текстів західного світу про жагу влади – демонічну залежність людської волі від спокуси возвеличення і панування. Коли все відносне, а жахливе і прекрасне зливається в одно, ця спраглість стає єдиним мірилом історії, її причиною і наслідком.

 

Шекспірова історія про Макбета є геніальною інсценізацією найтемніших драйверів боротьби за владу. Яким би вагомим не було значення великих закономірностей історії, вони часом нагадують лише декорації сцени, на якій вирішальну роль відіграють могутні пристрасті людської натури.

 

Відьми пророчать успішному воєначальнику Макбетові стати кавдорським таном і майбутнім королем, а його найближчому побратимові, якого звати Банко, туманно віщують, що той не стане королем, але родить королів. З цієї миті в душі Макбета, чиї амбіції щойно обмежувалися перемогою в битві, проростає спокуса. Але що, врешті, змушує його разом із Леді Макбет, натхненницею і співучасницею злочинів, переступити межу і вбити Короля Дункана та невдовзі Банко?

 

Головним, хоч не єдиним, мотивом на цій сцені виступає заздрість.

 

Німецький соціолог Гельмут Шек наводить таке визначення цього феномену зі словника німецької мови Грімма: «Заздрість (Neid) відображає мстивий і внутрішньо болючий душевний стан людини, невдоволення, з яким вона сприймає процвітання та переваги інших, злиться через це і, крім цього, прагне, щоб в неї була можливість знищити ці переваги або заволодіти ними»⁴.

 

Хтось називає заздрість двигуном змін. Але, як пише Шек, заздрість – не творчий, а руйнівний фактор людської історії: він чинить деструктивний вплив на соціум, створює атмосферу напруги і підозри, запобігає інноваціям і гальмує розвиток. Трек її традиції сягає найдавніших часів, і його відстежують, скажімо, на прикладі практики остракізму в античній Греції, коли збори понад шести тисяч афінян могли прогнати з міста непопулярну персону, незалежно від того, чи вчинила вона який-небудь злочин⁵.

 

У своєму мстивому вимірі заздрість – це невід’ємна частина будь-якого ресентименту, тобто почуття скривдженості, ущербності й ворожості стосовно іншого (особи, спільноти, явища) та бажання реваншу. Шек наводить думку філософа Макса Шелера, що ресентимент насамперед руйнує традиційну систему цінностей і ґрунтується лише на фальшивих вартостях: «весь механізм сприйняття людини, охопленої ресентиментом, націлений на те, щоб абстрагуватися від реальності і бачити лише те, що живить її злобу і роздратування»⁶. Хіба не цими душевнохворими пристрастями стосовно України і Заходу живиться сучасна російська агресія?

 

Рафінована заздрість Леді Макбет – це марення честолюбної величі, якою користується хтось інший, хоч вона має належати їхній парі. Але невже на світі можуть існувати перепони, здатні зупинити рух до цієї величі, якщо вона, велич, полягає саме в цій незупинності? Макбетова жінка готова влити у вухо своєму чоловікові власний дух, аби «владним словом» подолати відстань «поміж тобою й золотим вінцем».

 

«Якби кінець був усьому кінцем», – вагається Макбет. Шекспір не твердить, що цей чоловік був вродженим убивцею. Потрапивши у шал стихій, він переступає сумнів, краще сказати – втікає від нього, і приймає фатальне рішення. Честолюбство, спокуса і заздрість зробили свою справу, відтепер убивць охопить інше, ще більш виснажливе і руйнівне почуття.

 

Це почуття – страх.

 

«…Ми тільки

Поранили змію, але не вбили.

Нікчемній злобі нашій тим же зубом

Вона грозитиме. Ні, краще хай

Речей основи розпадуться, хай

Світи зруйнуються обидва разом, –

Ніж я зі страхом їстиму свій хліб

І спатиму під гнітом снів жахливих…»⁷

 

Монолог Макбета може з легкістю належати будь-якому минулому, нинішньому чи майбутньому тиранові. Страх не заперечує наявність над-ідеї, якою може бути захоплений злочинець. Але саме страх змушує Макбета продовжувати серію вбивств і саме страх мобілізує його. Якщо подивитися на послідовність злочинів Владіміра Путіна, то побачимо незмінну прогресію, коли масштаби його чергового звірства щоразу перевершують наслідки попереднього. Ця прогресія – маніакальна, і страх відіграє в ній вирішальну роль.

 

Заздрість і страх – обидва явища є невід’ємними складниками людських взаємин, які споконвіку впливають на світові відносини, як, можливо, жодні інші суб’єктивні чинники. Їхнє поєднання, мов вибухова суміш, викликає конфлікт, агресію і війну, репродукуючи те, що можна назвати віковічним злом. Його символічними посланницями в Шекспіра, власне, й виступають три відьми давнього часу.

 

У розвідці про розуміння природи зла в грецькій міфології Елізабет Робінс пише, що ставлення греків до зла мало інший характер, ніж, скажімо, у гебреїв або індуїстів. Цар Аїд, володар царства тіней, жодним чином не нагадує Люцифера і не є антиподом Зевса, ані заколотником проти нього, як Прометей, – він займає окреме й особливе місце серед богів Олімпу. Істотною є також відмінність в етичних інтерпретаціях: «для еллінів та індуїстів міфи походили з одного першоджерела. Проціджені через грецькі естетичні ідеали з одного боку та індійський песимізм – з іншого, вони набули дуже різних форм. Ведичний змій розмножився в безконечній демонології Індії. В Персії він перевтілюється на Ангро-Майню – архидиявола. В обох землях персоніфікований конфлікт між світлом і темрявою сприймався суб’єктивно і тлумачився як духовна дуель. Якщо на Сході злі духи нападали на тіло людини, то їхньою кінцевою метою була її душа. А от у демонів Греції, хай у вигляді левів або рептилій, не було інших бажань, крім ненаситного фізичного апетиту» ⁸.

 

Таке розуміння зла матиме для грецького світогляду важливий наслідок. У греків, а згодом в римлян було особливе відчуття космології загалом та історії зокрема. Античне світовідчуття (еллінське, елліністичне та римське) називають антиісторичним, на відміну від, скажімо, історизму в сприйнятті часу сучасним європейцем. Життя Всесвіту сприймається греками як реальність тут і зараз, об’єднуючи в цій конкретній точці все минуле і майбутнє, космічну і побутову реальність, богів, демонів і перевтілення душ.

 

Коли філософ Алєксєй Лосєв описує брутальне насильство римських імператорів, він мимохіть ділиться таким спостереженням: «справді, щось жахливе, але й прекрасне міститься в свідомості людини, яка живе по-звірячому і почувається богом… Аморальний, цинічний і злочинний Нерон – це нащадок богів, тобто і сам бог. Це жахливо, але така реальна римська історія»⁹.

 

Жахливе і прекрасне. Мов рефрен повторюється репліка Макбетових відьом. Зло завжди намагається уподібнити себе з добром і за будь-яку ціну нівелювати етичну різницю. Саме зло стверджує, що оцінка вчинку залежить суто від інтерпретації. За цією манерою зло, власне, й можна розпізнати.

 

Заздрість і страх управляють схибленою свідомістю узурпатора, хоч не вони єдині направляють його волю. Переходячи злочинну межу, тиран руйнує не тільки етичні рамки, а й намагається підпорядкувати собі реальність. Він мислить себе богом – абсолютним, могутнім, безкарним.

 

Чи можливо боротися з «реальністю тиранів» в час, коли історія постає перед нами? Грецька свідомість чинить опір ідеї абсолютного зла. Відмова злу у визнанні його тотальності – ознака великої вітальної сили. Це означає, що боротьба зі злом не є чимось немислимим. Якщо зло не абсолютне, значить на цій Землі воно може бути подолане.

 

Якою б страшною і небезпечною не була химера на шляху Геракла, він здатен справитися з нею, провести і втримати межу між добром і злом.

 

Так каже міф.

 

 

ІІ

 

У нашої дипломатично-урядової команди, яку сформував Арсеній Яценюк, встановилися тісні і дружні відносини з вужчим колом американської адміністрації під керівництвом віцепрезидента Джозефа Байдена. Вони збереглися й після відставки нашого уряду, а згодом і після обрання Дональда Трампа президентом у 2016 році та зміни Білого дому.

 

16 травня 2017 року спочатку Обама, а потім Байден вже приватно зустрілися з Яценюком, а я склав йому товариство для цих зустрічей. Такого плану побачення не є типовою справою для американського протоколу. Але в цьому випадку йшлося не про формальності, а про жест поваги за співпрацю. Справа також полягала в явній тривозі за майбутню політику нового американського лідера стосовно України.

 

Розмова з Байденом тривала майже дві години. Він прийняв нашу невелику делегацію в ще не цілком облаштованому офісі майбутнього центру міжнародних відносин. У моєму щоденнику, поміж рядків скоропису, навіть збереглися дві дуже схематичні замальовки (назвемо їх так), як Байден сидить спиною до вікна і цитує щось з «New York Times». Це була довга і тепла розмова. Він добре ставився до значно молодшого колеги Арсенія і гордився тим, чого вдалося досягти за майже три роки співпраці з новою українською владою. Хоча з гіркотою визнав: «Я б надав Україні зброю і наполягав на такому рішенні. Так само, як свого часу вимагав надати зброю Боснії…» Він хотів, щоб українці знали з його уст, яку саме позицію він займав в команді президента Обами.

 

Але важливішою частиною бесіди стала інша тема. Байден розповідав, що думає про ситуацію в Америці та природу перемоги Трампа. Йому важко вдавалося приховати зневажливе ставлення до популізму, неграмотності й войовничого зухвальства опонентів. Він добре розумів, з ким має справу Америка, і не приховував, що попереду грядуть дуже непрості випробування.

 

«Це торгаші страхом, – сказав Байден, – вони апелюють до страху і невпевненості, вони просто плекають зневіру (hopelessness)». Він наводив приклади, як на краще змінилося життя американців і водночас наскільки люди стали залежними від фейків, зловмисних маніпуляцій та стихійних істерій.

 

Страх, невпевненість і втрата надії – дуже ефективні віруси, здатні підірвати будь-який імунітет. Байдена дратував стан «зневіри» серед важливих верств американців, зокрема «білих чоловіків», як він сказав, посилаючись на опитування. Він не заперечував проблем, які пронизували Америку, але головні ознаки депресії бачив не в цифрах, а в настроях безнадії, протистояння і конфлікту.

 

Байден – ідеологічний політик, але його складно назвати ідеалістом. Напевно, важко залишитися ідеалістом за п’ятдесят років активного політичного життя на найвищих щаблях державної ієрархії найвпливовішої країни світу. Та його слова про універсальність цінностей, про міжнародне значення Майдану, про неприйнятність відвертого цинізму і гендлярства в політиці ніколи не здавалися мені фальшивкою. Байден звіряв ліберальні переконання з реальністю ситуації і підбирав рецепт, який здавався йому оптимальним і раціональним.

 

Найкраще про нього свідчила його мова, багата на афоризми та звороти, що створювала враження проповіді й ребусу одночасно. Та не варто було впадати в чар цієї ілюзії: він аж ніяк не проповідник, а саме політик – харизматичний представник класичного американського політичного класу. Ті, хто бачив у ньому безоглядного «ліберального інтернаціоналіста», мали всі підстави розчаруватися.

 

За багато десятиліть кар’єри Байден не раз змінював траєкторію своїх зовнішньополітичних поглядів. У 1975 році він опонував рішенням про направлення американської зброї до Південного В’єтнаму, а згодом – ініціативам президента Рейгана, що мали на меті посилити тиск на Москву. В 1991 році він проголосував проти війни в Перській Затоці. Але після розпаду Радянського Союзу Байден переконано виступив на підтримку розширення НАТО, а пізніше взяв активну роль у виробленні американської політики стосовно війни у Боснії і Косово. З одного боку, він підтримав військові операції в Афганістані та Іраку після терористичного нападу на США 11 вересня 2001 року, але з іншого – зайняв скептичну позицію стосовно так званих місій з «державного будівництва» в цих країнах, заперечуючи ідею «насадження режимів». Про це він, зокрема, скаже у травні 2024 року, коли застерігатиме прем’єр-міністра Ізраїлю Біньяміна Нетаньягу від нападу на Рафах на півдні Сектора Гази: «Не повторюйте наших помилок… Мало сенс схопити бен Ладена, але не було сенсу об’єднувати Афганістан».

 

Критики з різних сторін називали підходи Байдена опортуністичними. Але дослідники його політичної біографії роблять глибший висновок: «Упродовж всієї своєї кар’єри Байден ставив прагматичне просування цілей національної безпеки вище за ортодоксальність у зовнішній політиці… Саме Байден пропонує послідовну версію прагматичного реалізму.., а його траєкторія від поміркованого політика часів Холодної війни до ентузіаста ліберальної гегемонії, а далі до критика проектів закордонного «держбудівництва» має наскрізну лінію: головного значення в зовнішній політиці він завжди надавав американській безпеці»¹⁰.

 

При бажанні в поведінці Байдена можна розпізнати «архетипні» риси і таких демократів, як Вудро Вільсон чи Джон Кеннеді, і водночас таких республіканців, як Теодор Рузвельт (до слова, улюбленою кімнатою Байдена для робочих зустрічей в Білому Домі була кімната саме цього Рузвельта). Свої переконання він прагнув втілювати з прагматичною діловою розсудливістю.

 

Історія захотіла, щоб саме він, Джозеф Байден-молодший, став найбільш проукраїнським президентом Сполучених Штатів, започаткувавши нову українську політичну традицію в «місті на пагорбі». Для захисту нашої держави він зробив більше, ніж будь-який інший лідер в американській та світовій історії, й цю першість неможливо заперечити. Причиною цього виявилася не лише особиста симпатія до України, а насамперед те, що ми вирвалися на свободу, зуміли її оборонити та стали видимими для світу. Сто років тому доля для нашого народу склалася зовсім по-іншому. В час смертельної загрози Байден подав нам руку допомоги, і його вибір назавжди залишиться в історії людства прикладом лідерства на користь правди, міжнародного права і цивілізованого світового ладу.

 

Тим часом політику Байдена неможливо об’єктивно оцінити без розуміння всього непростого стану справ в Америці. Відомий журналіст Фарід Закарія вичерпно описав парадоксальність цього становища. Він наводить показові цифри: згідно з багатолітнім опитуванням Інституту Геллапа, частка американців, які задоволені розвитком США, за 20 років не перевищила 50%, а на сьогодні цей показник становить всього 20%.

 

А от реальні характеристики дають іншу картину.

 

У 1990 році в США дохід на душу населення був на 17% вищим, ніж у Японії, і на 24% вищим, ніж у Західній Європі. Сьогодні він вищий на 54% і 32% відповідно. У 2008 році розмір економіки США і Єврозони був приблизно однаковий, а зараз економіка США вдвічі більша за Єврозону. З десяти найцінніших компаній у світі в 1989 році лише чотири були американськими, а сьогодні їх дев’ять. Долар залишається валютою, яка використовується майже в 90% міжнародних трансакцій. Коефіцієнт народжуваності в США становить приблизно 1,7, що нижче рівня заміщення 2,1, але це краще, ніж 1,5 в Німеччині, 1,1 Китаю і 0,8 Південної Кореї¹¹.

 

Могутній потенціал Америки продовжує зростати. Втім поступ не вберіг її від складних внутрішніх конфліктів і випробувань. У свідомості і серці гіганта розгорнулася боротьба, а його невизначеність поволі переросла в непевність, непослідовність і нерішучість.

 

Війна Росії проти України створила обставини, які дали Вашингтону можливість виявити реальне лідерство по всьому світу. Перша реакція Байдена стала несподіванкою для Пекіна та Москви. Героїзм України разом із єдністю Заходу завдали потужного удару по Лернейській гідрі сучасної «реальної політики» – здалося, що ситуація похитнулася, а отруйні голови почнуть злітати одна за одною.

 

Та раптом якась причина загальмувала руку, що занесла меча.

 

Він зупинився на мить, щоб врівноважити пристрасті і прийняти раціональне рішення, бо ескалація, хтось сказав, має бути контрольованою.

 

Кожна така пауза коштувала нам дуже дорого.

 

Кожна затримка означала нові смерті і руйнування.

 

Відсутність принципового рішення стосовно членства України в НАТО дало гадині надію.

 

Виявилося, що немає різниці між Гераклом, який зважує рішення, і Гераклом, який вагається у власних силах.

 

Для Гідри цього було достатньо.

 

Гідра помітила, що Геракл сумнівається.

 

 

 

ІІІ

 

21 грудня 1511 року, в четверту неділю католицького Адвенту, що передує Різдву, на карибському острові Еспаньола біля берегів Америки, на Службу Божу зібралася вельможна знать іспанської колонії. Серед присутніх був губернатор, адмірал Дієго Колумб, син Христофора Колумба, і найвищі місцеві можновладці. З проповіддю до них звернувся домініканський монах Антоніо де Монтесінос.

 

«Я – голос Христа, який волає в пустелі цього острова, – сказав монах. – Цей голос волає про те, що ви зав’язли в смертному гріху, що ви в цьому гріху живете і в ньому вмираєте, бо чините наругу над невинними людьми. Скажіть мені, за яким правом і судом ви морите індіанців у жорстокому і жахливому рабстві? Хто дав вам право вести огидну війну з народом, який тихо і мирно жив на своїй землі?.. Невже ви піклуєтеся про те, щоб в їхні душі потрапила віра? Невже вони не люди? Невже немає в них розумної душі?..»¹².

 

Слова монаха оглушили присутніх, мов грім.

 

Щось схоже, певно, можна було почути в грізних виступах іншого домініканця, Савонароли, який всього лише двадцять років тому наводив з монастиря Сан-Марко у Флоренції трепет на найвищі престоли Європи.

 

Несподівана промова Монтесіноси потрясла достойне товариство. Жодна особа ще ніколи досі не дозволяла собі так прямо і відверто сказати їм у вічі правду про беззаконня, яке творилося колонізаторами проти «чужих» – місцевих тубільців. З гнівом шляхетні віряни вимагали від ченця відмовитися від звинувачень. Через тиждень домініканського отця змусили виголосити нову проповідь, а всі приготувалися почути спростування і вибачення.

 

Антоніо де Монтесінос розпочав зі слів Книги Йова: «Неправди уста мої не говоритимуть, а язик мій не скаже омани!» Його нова проповідь ще дужче підсмажила парафіян.

 

Обидві промови викликали велике обурення властей, а розголос від них дійшов до іспанської корони. І раптом сталося несподіване. Коли Король Фердинанд дізнався про свідчення домініканців, він став на їхній бік і наказав законодавчо врегулювати принципи і норми поведінки стосовно корінного населення. Це сповістило велику зміну в політичній практиці того часу. Американський історик Томас Вудс, який переказує цю історію, вважає, що саме з проповідей Антоніо де Монтесіноси бере свій початок ідея, яка закладе основу сучасного міжнародного права.

 

Історія перших договорів між народами сягає дуже давніх часів. Першими такими домовленостями, які дійшли до нас, бо збереглися висіченими шумерською мовою на кам’яних стелах, називають угоду між месопотамськими правителями міст Лагаш та Умма 3100 року до н.е. Нам відомо про договір, який був укладений між єгипетським фараоном Рамсесом ІІ і царем хеттів Хаттусілісом ІІІ у 1296 році до н.е. (існують три редакції цього документа – дві єгипетські й одна хетська). Знаємо про мережу пактів, які укладалися між різними державними утвореннями на Близькому Сході, в Індії і Китаї, на просторах Греції та Риму. Переважна більшість цих древніх документів була підсумком або наслідком воєн. Тому війна була не лише домінантою життя і зовнішніх зносин, але й сприймалася як природнє явище – лихо, вписане в звичну нормальність.

 

Що, власне, нового сказав домініканський монах?

 

Якщо культура і цивілізація розпочинаються зі співчуття, то ідея, яка прозвучала в промовах Антоніо де Монтесіноси, апелювала до розуміння «іншого» і визнання його права на таке розуміння. Загалом міжнародні відносини – це сфера людського буття, в якій суб’єкт «іншого» відповідає нашій власній тотожності, а наше найглибше колективне розуміння самих себе досягається під час взаємодії і порівняння з чужим. «Невже вони не люди? Невже немає в них розумної душі?» – цей вигук означав появу якісно нового, а саме правозахисного, елементу в ставленні до «чужого», звідки походить модерне тлумачення міжнародного права як установлення правил співжиття, що мають на меті зробити домінантою людських взаємин мир як бажану і стійку нормальність.

 

У такому значенні міжнародне право – це дитя святих та ідеалістів.

 

Як пише Вудс, вісті про жорстоку поведінку з місцевим населенням Нового Світу викликали великий резонанс серед освічених іспанців: «саме в процесі цієї філософської рефлексії іспанським теологам вдалося створити щось дуже важливе: основи сучасного міжнародного права»¹³. Такі інтелектуальні пошуки, певна річ, не могли не ґрунтуватися на відомих попередніх традиціях. У них можна знайти зв’язок з римським концептом jus gentium (лат. «правом народів»), що впорядковував відносини римлян з чужоземцями, але був перерваний в Європі на багато століть. У них можна почути відлуння думок таких великих попередників, як Тома Аквінський, і таких сучасників, як Еразм Ротердамський. Але спільнота іспанських католиків перетворила ці пошуки на політичну реальність.

 

Проповіді Антоніо де Монтесіноси стали предтечею появи видатного інтелектуала-священнослужителя Франсиско де Віторія, якого називають одним з апостолів Америки. Він вчився і викладав в Сорбонні, університетах в Вальядоліді та Алкала-де-Енарес, а в 1526 році посів кафедру богослов’я в університеті Саламанки. Його лекції прослухало майже п’ять тисяч студентів з усієї Європи, а десятки з них згодом очолили відомі університети та кафедри.

 

Однією з головних тем його вчення була рівність між людьми. Гріх не може бути підставою, щоб позбавляти людину того, що належить їй від природи, – навчав Тома Аквінський. Розвиваючи цю тезу, Віторія наполягав, що індіанці Нового Світу – люди, які володіють такими самими природніми правами, що й іспанці¹⁴. Звідси випливають подальші висновки, які підсумував дослідник Джеймс Скотт: «всі держави, незалежно від розміру, форми правління, релігії, якої дотримуються їхні правителі, громадяни і мешканці, а також рівня культурного розвитку, рівні в рамках тієї системи права, яку сповідує цей добре освічений і розважливий професор із Саламанки»¹⁵.

 

Віторія належить до числа перших визначних духовних антиколоніалістів в європейській традиції. Корпус гуманістичних ідей, які він запропонував, стосуються не лише людської рівності і поваги до прав інших народів, але й майбутньої моделі співіснування між ними, незалежно від рівня їхньої «цивілізованості». Дивовижно, але ще в XVI столітті він заперечив саму «легітимність» феномену війни: єдиною її справедливою формою Віторія вважав захист від агресії. Він сформулював поняття свободи торгівлі і свободи морів, а в праці «De Potestate Civili» (1528) висунув ідею спільноти суверенних держав – «всесвітньої республіки», що ґрунтуватиметься на людській солідарності.

 

Ключовим елементом дискусії, яка розгорнулася серед іспанських інтелектуалів на тлі відкриття «Індій», стала думка про те, «жодна держава не має моральної автономії», тобто жодна держава в моральному сенсі не може бути відокремленою від інших, а отже, їхня поведінка повинна регулюватися цивілізованими правилами¹⁶.

 

Таке відкриття, без перебільшення, можна вважати революційним – через понад п’ять століть ця теза продовжує зберігати першорядне значення в нашому житті, бо саме по лінії «морального суверенітету» лежить вододіл між демократичним та авторитарним уявленням про те, якими мають бути міжнародні відносини та світовий лад.

 

Біографи пишуть, що Віторія користувався великою повагою королівського двору, хоч був незручним співрозмовником корони. Король Карл V підтримував з професором постійний діалог і звертався до нього за порадами з багатьох політичних та етичних проблем. Але наприкінці життя в одному з таких прохань Віторія відмовив. Церква стояла на порозі великого конфлікту, який невдовзі торкнеться всієї Європи і сягне України. Від імені короля принц Філіп запросив відомого домініканця приєднатися до Вселенського собору в Тренті, який, як відомо, ознаменував Контрреформацію. Брати участь в цьому Соборі Віторія не захотів – він відповів, що краще б відійшов в інший світ, і через рік помер.

 

Проповідь, виголошена 21 грудня 1511 року на далекому острові Еспаньола, стала маленькою точкою відліку нової доби. Священники Антоніо де Монтесінос, Франсиско де Віторія, Барталоме де Лас Касас і багато їхніх послідовників зробили щось неординарне і, певно, не цілком розсудливе – не маючи ані влади, ані військової могутності, ані політичного покровительства, вони кинули виклик Лернейській гідрі. Геракл підняв меч.

 

Тим часом в  Європі займалася велика війна.

 

Яким буде майбутній світ, ніхто не знав і передбачити не міг.

 

 

IV

 

Невже людина не змінюється і світ залишається тим самим?

 

Ось що пише Арнольд Дж. Тойнбі: «У кожній цивілізації, захопленій процесом розвитку, переважна більшість індивідів і далі перебувають в стані стагнації, характерному для статичних примітивних суспільств. Ба навіть більше: в розвинутій цивілізації основна маса народу, попри зовнішній лак освіти, улягає тим самим пристрастям, що й первісні люди. В цьому явищі ми знаходимо підтвердження відомої сентенції, що людська вдача ніколи не змінюється. Особистості вищого порядку, генії, містики чи надлюди – назвіть їх, як вам хочеться, – це тільки дріжджі, які бродять у казані, заповненому пересічним людством»¹⁷.

 

Якщо людська натура і палітра її поривів і переживань не змінюються, а наші ангели і демони нічим не відрізняються від тих, які супроводжували людину й тисячі років тому, то що тоді змушує змінюватися суспільства? Порівнюючи розвиток і занепад кількох десятків цивілізацій та систематизуючи цей гігантський родовід, Тойнбі добирається причин, чому з примітивного «нічого» з’являється цивілізаційне «щось». У цій метаморфозі він бачить насамперед дві речі: силу виклику, який виникає на шляху певної спільноти людей і становить для неї смертельну загрозу, та творчий геній меншості, інтелектуально здатної та практично спроможної виявити лідерство за таких обставин.

 

Те, що нетворча більшість прийме запропонований шлях, – справа аж ніяк не гарантована. Суспільство можна назвати цивілізацією лише в тому разі, якщо «такі прояви ініціативи і акти послуху зливаються воєдино», каже видатний французький філософ Анрі Бергсон і називає два методи дій, які дозволяють досягти таких цілей: «одне з них досягається за допомогою навчання… друге – шляхом містичного наслідування… Перший метод полягає в запровадженні суспільної моралі, в якій немає нічого особистого; другий зводиться до наслідування іншої особи або навіть духовного єднання чи більш-менш повного ототожнення з нею»¹⁸.

 

У 1490 році здавалося, що всю Флоренцію охопив містичний шал від слів проповідника Апокаліпсису Джіроламо Савонароли. З’явився пророк, який розкривав людям страхітливу правду про їхнє життя і вражав лиховісними видіннями майбутнього. Він застерігав і погрожував кожному, хто занапащує себе марнотою. Флоренція палатиме від вогнищ, на яких горітиме розкіш, легковажність і гріх. Пророк буде «градом, що розіб’є голови тих, хто не зуміє сховатися», і не було різниці, хто відчує на собі цей град, – Папа Римський чи звичайний городянин. Доброчесний монах бачитиме пекельні образи, як Італію нищить Біблейський цар Кір, а вже незабаром цим знаряддям Божого гніву стане французький Король Карл VIII. Савонарола зуміє з ним домовитися і виявиться спасителем Флоренції. Його влада в цьому місті стане єдиною і неподільною та здаватиметься вічною.

 

Але всього-на-всього через кілька років ця могутність похитнеться.

 

Карл відступить з італійської землі, містична поволока розсіється, флорентійці втратять довіру до пророка, а Папа поставить йому ультимативні вимоги припинити випади проти Риму. В березні 1498 року в натовпі мирян, які слухали нову проповідь Савонароли, опиниться уважний молодий чоловік, який добре розумівся на тонкощах міської політики. Після служби він дасть докладну оцінку тому, що почув в Сан-Марко, і надішле свій відвертий висновок флорентійському послу в Римі Рікарду Бекке. Пророк, як розсудить проникливий спостерігач, зовсім не чесний отець, а шахрай, який вміло маніпулює людськими умами.

 

Автора листа звали Ніколло Мак’явеллі. Його ім’я нині добре відоме кожному, хто цікавиться мистецтвом політики. В історії йому належить слава одного з найбільш неоднозначних мислителів і водночас символічного патрона впливової школи політичних реалістів. Як вичерпно описує його французька дослідниця Крістіана Жіль, «Ніколло не виповнилося ще й тридцяти, а він вже став тим, ким буде все життя: людиною, нетерпимою до ірраціонального, схильним описувати поведінку людей суто в політичних поняттях, резонером, залюбленим в розум, надзвичайно обдарованим карикатуристом і майстром іронії»¹⁹.

 

Ставлення до Мак’явеллі завжди було різним. Одні вважають його безсоромним циніком, який не зважав на жодні етичні межі на шляху до поставленої мети. Інші цінують граничну відвертість його поглядів на природу влади і практичну розсудливість порад, як цю владу здобути і, головне, втримати. Прикметно, що Ніколло Мак’явеллі і Франсиско де Віторія – це майже ровесники: перший старший від другого всього на одинадцять років. Вони стануть символами двох різних підходів у розумінні принципів людського і міжнародного співжиття.

 

Чи можна твердити, що Савонарола був харизматичним представником тієї рушійної групи або «творчої меншості», про яку писав Тойнбі? Його візією була теократична республіка, яка мала на меті захистити людей не лише від гріха, а від економічного зубожіння та політичної сваволі. Історична реальність натомість виявилася прозаїчною і безжальною: плани ченця зазнали фіаско, а його життя завершилося на ешафоті.

 

У найвідомішій праці свого життя, яка називається «Державець» («Il Principe», 1513), на цьому прикладі Мак’явеллі робить дуже характерний висновок про спроможність зберігати владу: «…Всі озброєні пророки перемогли, а беззбройні загинули. До того ж треба сказати, що люди дуже мінливі у своїх настроях, їх дуже легко переконати в чомусь, але важко утвердити в цьому переконанні. Тому слід поставити справу так, щоб, коли люди перестають вірити, їх можна було змусити вірити силоміць. Мойсей, Кір, Ромул і Тесей не були б у стані надовго забезпечити послух запровадженому ними ладу, якби вони були беззбройні, як це сталося в наші часи з братом Джіроламо Савонаролою: цей перетворювач зі своїми новими законами загинув, тільки-но юрба почала втрачати віру в нього, а утримати тих, хто вірив у нього раніше, чи змусити повірити зневірених він не міг»²⁰.

 

Іншими словами, Мак’явеллі твердить, що замало бути носієм високих ідей. Для того, щоб за тобою пішла історія, а суспільство підтримало твою політику та наслідувало поведінку (тобто збулося те, що Тойнбі називає зверненням «суспільного мімезису» на творчі особистості²¹), потрібно мати головний аргумент влади – силу. Це питання, власне, і займає центральне місце у пошуках Мак’явеллі. Немов у відповідь на запитання про те, чи змінюється світ, Бертран Рассел каже, що «нинішній світ став більше нагадувати світ Мак’явеллі, ніж той був насправді в його час, і сучасна людина, яка сподівається заперечити його філософію, повинна мислити значного глибше, ніж це було потрібним у ХІХ столітті» ²².

 

Якщо перемагає сторона, на боці якої правда, то це відбувається тому, що на її стороні знаходиться перевага в силі, тлумачить Рассел підхід Мак’явеллі.

 

Мірилом всього є результат. З притаманною йому прямолінійністю флорентієць стверджує: «зрештою, про діла всіх людей і найбільше – владарів, якщо владарі тільки підсудні, судять з успіхів. Владареві досить лише дбати про перемогу і про державну безпеку – засоби завжди здадуться всім чесними й похвальними, бо юрбі важливий тільки успіх. Світ простацький, і це видно лише тоді, коли юрбі нема на кого спертися»²³.

 

До цих слів він додає ще одне спостереження, яке вражає своєю актуальністю, хоч і було зроблене п’ять століть тому: «один сучасний владар, чийого імені краще не називати, завжди проповідує тільки мир і чесність, хоч насправді він їм заклятий ворог. Аби він зберігав мир і чесність, то не раз уже позбувся б і слави, і трону»²⁴. Хіба це не оцінка Владіміра Путіна та природи влади в сучасній Росії?

 

Мак’явеллі можна сміливо назвати філософом «політичного успіху» – саме успіху в здобутті й утриманні влади він присвячує свої головні настанови. Якщо задля практичного успіху треба відступити від загальноприйнятих уявлень про етичні стандарти, флорентієць радить зайвий раз не вагатися. В такому тлумаченні все, що веде до успіху, має підстави бути вивченим і застосованим. Водночас він проводить червону лінію проти надужитку нечесних засобів: «треба тільки, як я вже казав, зуміти уникнути людської ненависті» ²⁵.

 

Прямота багатьох суджень Мак’явеллі закономірно вважається хрестоматійним зразком цинізму. Він радить правителю бути хитрим, як лисиця, і сильним, як лев. «Розумний правитель не може і не повинен бути вірним даному слову, якщо така вірність повертається проти нього…» Він тверезо оцінює химерні риси людської природи і безжально їх препарує: «(люди) лихі і не встоять на слові, даному тобі, то й тобі нема чого справджувати слово, дане їм»²⁶. 

 

Таких порад в його трактаті знайдеться чимало. Але чи означає це, що Мак’явеллі повністю ігнорує моральні координати і зневажає будь-яку етичну навігацію?

 

Традиція знає дві головні інтерпретації цього чоловіка. За першою, яка склалася після його смерті, він був втіленням диявола. Інша інтерпретація розглядає Мак’явеллі як вмілого політичного практика, який насамперед відокремив політику від релігії, а в широкому контексті – як попередника Жан-Жака Руссо та майбутньої великої інтелектуальної школи, яка, власне, й сформувала сучасне уявлення про владу.

 

Мак’явеллі вірить в свободу. Він хоче захистити й об’єднати Італію і звільнити її від варварів. Саме цій меті він підпорядковує свої поради, викладені в «Державці», бо прагне сформувати володаря, здатного усвідомити і втілити національні прагнення. «Отож і досі скута мертвим сном Італія жде не діждеться того, хто зцілить її рани, покладе край плюндруванню Ломбардії, поборам у Неаполі й Тоскані, вилікує її давні болячки»²⁷, звертає він ці слова до Лоренцо Медічі.

 

Мак’явеллі ставить ціннісні завдання. Він вчить політика діяти в трикутнику трьох сил – virtu (рішучість і сила), fortuna (сприятлива доля), necessita (рішучість і невідворотність) – та приймати відважні рішення, щоб досягти мети²⁸. Попри позірну нерозбірливість в методах і засобах, флорентієць залишається переконаним республіканцем і вірить в залежність успіху влади від підтримки не будь-якої, а саме доброчесної більшості громадян.

 

Він був звичайною людиною, яка прожила звичайне життя, пише Крістіана Жіль. Він мав чимало друзів, але по смерті отримав значно більше недругів. Його творами захоплювалися й обурювалися, їх ретельно вивчали і не менш сумлінно намагалися застосувати на практиці. Його міркування сприймали з неймовірною серйозністю, хоч сам Мак’явеллі, як стверджували його сучасники, мав іронічний характер. Можливо, саме іронія, яка перетворює все на умовність, зводячи в одно «жахливе і прекрасне», і є ключем до розуміння його праці?

 

Бертран Рассел називає Мак’явеллі «розчарованим романтиком»²⁹.

 

У цій ліричній оцінці відчувається містична нота. Вона натякає на гріхопадіння одного з найсвітліших ангелів.

 

Автор «Державця» запропонував не абстрактне універсальне рішення, а ужитковий метод досягнення приземлених цілей. Крокуй цим земним шляхом і, можливо, тобі вдасться потрапити в число видатних правителів, яких боготворить, шанує і боїться юрба. Це – на поверхні оцінок його спадку. А невідомим залишається багато іншого і навіть те, як насправді він виглядав³⁰. Зображення, яке знаємо з передруків, походить від портрета, зробленого в молодості. Пізніших прижиттєвих образів філософа не збереглося.

 

У рисах флорентійця, його смаглявому кольорі шкіри і густому волоссі містики намагаються розпізнати того, кого в майбутньому Ґете назве Мефістофелем.

 

Війна чи мир – розумним треба бути

І все собі на вжиток повернути.

Хто скористав нагоду – той і прав;

Сприяє доля – Фавсте, не проґав!³¹

 

 

V

 

Гріб Мак’явеллі в Санта-Кроче стоїть порожнім.

 

Певно, це теж містичний знак, бо навряд чи можна уявити, що земні рештки Мефістофеля збережуться в часі і просторі.

 

Але якщо Мак’явеллі – Мефістофель, то хто ж тоді Фауст?

 

У Ґете іронічний, меткий і зухвалий демон зла Мефістофель отримує всевишню згоду на випробування вченого і філософа Фауста, якого Господь виокремлює з усього роду людського і водночас має за уособлення людства та найважливіших його якостей: «Бо знає садівник, як деревце плекає, // Який від нього буде цвіт і плід»³². Владика неба і землі не заперечує проти хитрих намірів Мефістофеля та бачить в цьому особливий сенс:

 

Людина не всякчас діяльності радіє,

Понад усе кохає супокій;

Потрібен їй супутник ворушкий,

Щоб бісом грав і збуджував до дії³³.

 

Історія справді знає особу, яку звали Фауст. Про персону з таким іменем збереглося чимало документальних свідчень першої половини XVI століття. Він вважав себе «філософом над філософами», а також магом, астрологом, алхіміком, некромантом, аеромантом, піромантом і гідромантом, хіромантом і ворожбитом. Сучасною мовою можна сказати, що цей чоловік був неабияким візіонером. Доктор Фауст також займався лікуванням, вмів знаходити потаємні скарби і водився з нечистою силою³⁴.

 

Контакти людини з темними силами сягають тієї глибини, яка зникає в безодні минулого – древнішій, ніж Шекспірові створіння «давнішнього світу». Предтечею легенди про вченого мужа, який домовляється з дияволом про доступ до сокровенних знань і надлюдської могутності, в християнській традиції вважають історії про Симона-чарівника. Цей ворожбит традиційно протиставляється іншому Симону – Святому Петрові, чия духовна сила здолала недолугого мага – той розбився в присутності Нерона в Римі, намагаючись літати за допомогою бісівської помочі³⁵.

 

Фауст Ґете не може змиритися з життям, замкненим і запиленим серед звалища книг, та ненаситно прагне справжнього, великого і глибокого пізнання. Для цього він йде на угоду з дияволом, і, як пише Вадим Скуратівській, «демонське потрібне йому як компетентний носій автентичної інформації про світобудову…»³⁶ Далебі, такі пошуки – а Фауста називають образом-патерном західної людини – дійдуть аж до винайдення ядерної зброї і штучного інтелекту.

 

Спільні з Мефістофелем мандри підштовхнуть філософа до страхітливих злочинів, на тлі яких навіть його супутник виглядатиме добропристойним міщанином. То ж чому, врешті, Господь прощає Фауста і визволяє його з диявольських лабет, а янголи підносять його безсмертну душу у вищі сфери?

 

Як і Макбет, Фауст теж зустрічає потойбічні сутності. До нього промовляють чотири сиві жінки, кожна з яких – на відміну від Шекспірових створінь, що не мають конкретних символічних тлумачень, – позначена назвою: тіснота, нужда, турбота і біда. Ці «привиди зловісні» переслідують людство, і Фауст стає жертвою їхнього прокляття.

 

Від зустрічі з потойбічним і Макбет, і Фауст сліпнуть. Перший сліпне в переносному сенсі і стає вбивцею. Другий сліпне фізично й, осліпши, переживає духовну метаморфозу: хоч «навкруг лягає ніч кромішним адом», він прагне здійснити «великий задум», коли «одна душа та рук сто сот // досягнуть творчости висот». Фауст перевтілюється – з погоні за особистим знанням, могутністю і насолодою він обертається людиною, яка прагне спільного добра і загального ладу. Сліпець не бачить, що його оточують потойбічні примари і сприймає дзенькіт їхнього знаряддя за працю мільйонів натруджених людських рук. Віра в цю перемогу і «щасне майбуття» робить його щасливим, і він промовляє найважливішу фразу твору: «вкушаю я найвищу мить життя»³⁷…

 

Віра в справедливий лад – не ілюзія.

 

Це – зусилля Гераклової могутності, і лиш воно захищає людство від безпросвітної приреченості на загибель.

 

У праці «Релігія в межах суто розуму» Імануель Кант розповідає, як під час дебатів один з членів англійського парламенту зопалу вигукнув: «Кожна людина має ту ціну, за яку себе продає». Якщо таке судження вірне, пише Кант, якщо ніде немає доброчесності, для якої не можна знайти ступінь спокуси, щоб переступити її, якщо те, який саме – добрий чи злий – дух може схилити нас на свій бік, залежить суто від того, хто більше пропонує й акуратніше платить, то те, що сказав апостол, може бути правдивим для всього людства: «Немає тут різниці, тут всі грішники, немає нікого, хто чинив добро (по духу закону), нікого, жодної людини»³⁸.

 

Тут ключове значення має слово «якщо», бо для Канта різниця є.

 

Мак’явеллі відокремлює політику від релігії. Кант вперше пропонує суто секулярне тлумачення «зла» і відокремлює його від містики і надприродності.

 

Схильність людини до зла Кант називає радикальною, тобто засадничою, вродженою рисою людської натури. «Твердження “людина зловмисна” означає саме те, що людина усвідомлює моральний закон, однак включає в свою максиму (випадковий) відступ від нього»³⁹.

 

Він виводить три етапи, як зло розкладає або «корумпує» людську волю. Всьому передує слабкість, яка підмиває здатність дотримуватися морального вибору. Далі йде нечистота або недоброчесність, коли корисливість перемагає над етичним законом. Завершує все остаточне збочення – перверзія. Саме на цьому етапі власний інтерес особи повністю перемагає над моральними основами, а її збочена воля становить найгіршу форму зла.

 

Кантова концепція «радикального зла» викликає чимало суперечок. Але найпроникливіші розпізнають її головну думку: зло здатне підкорити навіть найкращих з людей, а отже, ми повинні бути постійно пильними до радикального зла в нашій натурі⁴⁰. Ретельне дослідження і логічне препарування елементів «зла» не вичерпують суті Кантової праці. Він пропонує метод, як зупинити зло й утвердити в людині перемогу моральних вартостей, що також закладені в нашому єстві. Зло і добро не є умовностями. Рівною мірою вони не можуть бути зведені в одне нероздільне ціле. Внутрішня дисципліна і моральний розвиток – це ключі до перемоги добра в людині.

 

Філософ підходить до особливо важливої тези: «найвище моральне благо не може бути досягнуте суто прагненням окремої особи до її власної моральної досконалості, а вимагає об’єднання людей в одне ціле, тобто в систему доброчесних людей, в якій і завдяки єдності яких таке благо й може здійснитися»⁴¹. А звідси бере свій початок і наступна думка: існування такої етичної спільноти стає людським обов’язком, а сам обов’язок передбачатиме «ідею найвищого морального єства, яке об’єднає недостатні людські сили».

 

Кант пропонує релігію розуму. Спроби домовитися з дияволом не принесли Фаусту очікуваного щастя. Але підхід Канта також відрізняється і від посполитих надій, які зводяться до спроб укласти «ділову угоду» з Богом, за якою Всевишній зробить людину щасливою суто в обмін на її обіцянки або прохання⁴². Кант говорить про осмислену етичну дію, а не торгівлю зі світом незбагненного.

 

«Ізнов війна! Це прикро мудрецям»⁴³, каже Фауст.

 

Кант протестує проти абсурдного і руйнівного характеру воєн, і ця теза є наскрізною лінією цілої серії його праць, які стосуються й ідеї загальної історії «у всесвітньо-громадянському (космополітичному) сенсі», і кінця всього сущого, і пошуку вічного миру. Однак парадоксальним чином він бачить у війні й те, що вважає впливом навіть не історії, а самої природи. «Природа знову використовує незлагоду між людьми.., щоб в неминучому антагонізмі між ними знайти стан миру і безпеки. Іншими словами, засобом війни та виснажливої і постійної підготовки до неї… вона (природа) спочатку змушує до недосконалих спроб, а, врешті решт,.. до того, що розум міг би підказати їм без такого сумного досвіду, а саме вийти зі стану диких і вступити у спілку народів, де кожна, навіть найменша держава могла б очікувати своєї безпеки і дотримання прав…»⁴⁴

 

У людській історії такі спостереження робилися не раз. Хрестоматійним прикладом служать, скажімо, слова таємничого грека Геракліта, видатного майстра парадоксів, який казав, що «війна – батько всього і цар усього; одних вона призначає бути богами, інших – людьми, одних робить рабами, інших – вільними». А його наступний стих твердить: «вони не розуміють, як суперечить це одне одному. Є напруга протилежностей, як в стріли та арфі» ⁴⁵.

 

Твердження, що саме війна – природний стан людства, зберігає актуальність до сьогодні. Наука розрізняє дві провідні школи оцінок фундаментальних причин воєн. Перша стверджує, що війни – це наслідок вроджених біологічних або психологічних рис людського роду, а друга називає такими підставами соціальні відносини і протидію колективних інституцій.

 

Але фаталізм тези про людську приреченість на «вічну війну» не міг не викликати заперечення. Ним стала ідея «вічного миру» як справедливого ладу між народами.

 

У посланні «князя гуманістів» Еразма Ротердамського, яке вийшло у світ у 1517 році під назвою «Нарікання миру, прогнаного й упослідженого», символічний образ Миру розбиває вщент аргументи на підтримку воєн та закликає Папу Римського і правителів світу подбати про мудрість і злагоду: «Римський понтифік наділений найвищим і вирішальним авторитетом. Самі ж володарі це прийняли. Але коли впродовж років народи і королі брутально ведуть оскаженілі війни, то де ж тоді влада наступника Христа на землі?.. Папа закликає до війни, люди виконують наказ. Папа закликає до миру – чому люди тим самим чином не підкоряються його волі?»⁴⁶

 

Серед європейських інтелектуалів ширяться ідеї, як закріпити надійні правила миру, і встановити таку форму відносин між народами, які б гарантували тривалий спокій, справедливість і порозуміння. Саме такими були міркування і Франсиско де Віторія. Зрештою, про це пише його інтелектуальний послідовник, великий голландець Гуго Ґроцій, який в 1625 році друкує «Три книги про право війни і миру» – славетну працю, що стає справжнім підручником для філософів, політиків і дипломатів на століття вперед: він осмислює саме поняття «війни», умови її справедливого характеру і принципи того, що можна назвати міжнародним гуманітарним правом.

 

До числа перших авторів концепції «вічного миру» належить герцог Максиміліян де Бетюн Сюллі, впливовий французький політик і радник королів Генріха IV, а згодом Людовика XIII. В його «Мемуарах», опублікованих у 1634 році, зберігся дивовижний документ – план створення конфедерації християнських народів Європи.

 

Зауважимо, що ця концепція з’являється майже на двадцять років швидше, ніж всесвітньо знана праця ще одного з символічних покровителів політичного реалізму, англійського філософа Томаса Гоббса, чий «Левіафан» 1651 року ґрунтується саме на тезі про природній стан хаосу між народами, приречений на війни.

 

Мрії про «великий мир» отримали розвиток. У 1713 році на Утрехтському конгресі Шарль-Ірене Кастель, абат Сен-П’єр, французький публіцист і полеміст, представив «Проект встановлення вічного миру в Європі». Згодом цей документ стає основою для «Міркувань про проект вічного миру» Жан-Жака Руссо.

 

«Якою б неймовірною не здавалася ця ідея і як би її захисники абат Сен-П’єр і Руссо не висміювалися (можливо, тому, що вони вірили в занадто близьке її втілення), це, втім, неминучий вислід з того тяжкого становища, до якого люди доводять один одного…»⁴⁷, пише про спроби своїх попередників Імануель Кант. У праці «Ідея загальної історії у космополітичному сенсі» він ставить сакраментальне запитання: «чи розсудливо вважати, що устрій природи має сенс в частинах, але безсенсовий в цілому?»⁴⁸ Природа настановляє людство, тож філософ формулює поняття, яке відтоді стане частиною апарату міжнародних відносин: «(ці обставини) змушують наш рід знайти закон рівноваги для самого по собі продуктивного опору між сусідніми державами, що походить з їхньої свободи, і створити об’єднану владу, щоб надати силу цьому закону (а отже, створити космополітичну (всесвітню) умову для громадської безпеки)»⁴⁹.

 

Він твердить, що людство досягло високого рівня культури і стало надміру цивілізованим. Попри це, людина залишається морально недосконалою, а ідея моральності належить культурі.

 

З цих джерел походить трактат Канта «До вічного миру».

 

Він розпочинає його з іронічного посилання на однойменну вивіску одного голландського шинка, на якій було зображене кладовище. Такому початку, безперечно, посміхнувся б і сам Мефістофель. По суті, цей твір є розмовою теоретика з уявними практиками – правителями і державними діячами, а насправді – образом діалогу інтелектуалів з можновладцями, ідеалістів та реалістів, моралістів та прагматиків. Перед нами бесіда-символ, який не втрачає значимості і через три століття.

 

Символічною є сама форма цього документа. Кант викладає текст у вигляді статей міжнародного договору, який складається з двох частин і кількох додатків. Перша частина містить «прелімінарні статті договору про вічний мир між державами». Їхня суть полягає в доброчесності відносин і взаємній добрій волі дотримуватися цивілізованих взаємин, не приховуючи жодного таємного наміру. Друга частина включає остаточні домовленості, що передбачають представницький (республіканський) характер державних влад, конфедеративний характер світового устрою і засадний принцип міжнародної гостинності народів. Водночас, наслідуючи манеру такого ґатунку актів, Кант формулює й таємну статтю договору, в якій не без гумору записує сентенцію, яка, далебі, мала б бути актуальною й досі: «Держави, які приготувалися для війни, повинні врахувати максими філософів про умови загального миру»⁵⁰.

 

Конкретні положення, запропоновані мислителем, безумовно, належать його часу. Найважливішим розділом трактату «До вічного миру» є дещо інше, ніж корпус порад з облаштування принципів міждержавних відносин. Хоч такі міркування жодним чином не слід применшувати: у широкому сенсі слова вони стали орієнтиром для багатьох вирішальних актів сучасного світоустрою – і «Чотирнадцяти пунктів» Президента Сполучених Штатів Вудро Вільсона, які визначили головні риси миру після Першої світової війни, і Статуту ООН, натхненного ідеями Президента Франкліна Делано Рузвельта, і засадничих актів Європейського Союзу.

 

Головним смислом трактату «До вічного миру» є розмова про мораль і політику, моральну першооснову в політиці і взаємозалежність обох понять.

 

 «Мораль сама по собі є практикою… – пише він, – Бог – хранитель моралі – не поступається Юпітеру, божественному хранителю сили»⁵¹. Але практик («для якого мораль всього-на-всього теорія»), посилаючись на людську природу, вважатиме, що людина ніколи не захоче досягти остаточної мети, якою є вічний мир. Кант заперечує не лише етичність такого твердження, але його розсудливість і далекоглядність. «Притаманною рисою морального зла є те, що воно суперечить собі і є саморуйнівним.., і, таким чином, хоч і поволі, але поступається моральному принципу добра»⁵², каже він.

 

Кант кепкує з політиків-практиків, які вважають, що здатні розв’язати проблеми стійкого світоустрою за допомогою аморальних максим⁵³: «Fac et excusa» (лат. «Дій і згодом знаходь виправдання»), що благословляє самочинні захоплення влади і територій; «Si fecisti nega» (лат. «Якщо вчинив, то заперечуй») – ніколи не визнавай своєї провини і перекладай відповідальність на інших; «Divide et impera» (лат. «Розподіляй і володарюй») – сій розбрат і недовіру серед причетних. Всі ці хитрощі, на його думку, приречені і формально, і змістовно.

 

Дискутуючи з Мак’явеллі, він розширює, а, по суті, повністю змінює його максиму: «Політика каже: “будьте хитрі, мов змії”. Мораль додає: “і невинні, мов голуби”»⁵⁴.

 

Головною декларацією «вічного миру» стає визначення політики у найвищому її сенсі. «Справжня політика не може зробити й кроку без пошанування моралі, і хоч політика сама по собі – це складне мистецтво, але союз політики і моралі – це зовсім не мистецтво, бо остання розрубує Гордіїв вузол, який перша не здатна розв’язати, доки обоє конфліктують одне з одним. Права людства мають вважатися священними, щоб це не коштувало владі. Тут немає середини.., вся політика має схилити коліна перед правом, тоді вона зможе сподіватися, що досягне, хоч і повільно, того верхів’я, де засяє вічно»⁵⁵, проголошує Кант.

 

Ці слова є одним з найзначиміших інтелектуальних прозрінь людини й однією з найважливіших заповідей міжнародних відносин. Люди приречені на вічний мир, казав Кант і додавав: або за допомогою розсудливої домовленості про цивілізовані принципи відносин, або на великому спільному цвинтарі…

 

*

 

Гріб Мак’явеллі в Санта-Кроче стоїть порожнім.

 

Прах європейського Фауста Іммануеля Канта в Кеніґсбергу знаходиться в полоні, як військовий трофей.

 

Двічі Росія загарбувала це місто. Першого разу Кант склав присягу на вірність російській короні. Вдруге російська імперія оточила його рештки ядерними ракетами і нависла над містом безпросвітним мороком.

 

Невідомо, як довго російська темрява пануватиме над його останками.

 

Але стерти на прах його слова їй не вдасться.

 

Мак’явеллі відокремив політику від релігії, щоб сповнити це ремесло набором раціональних правил. Кант повернув поняттю політики моральний смисл, щоб навести між людьми справедливий лад.

 

Можливо, в цій різниці криється причина, чому Господь простить-таки Фауста. І темрява розвіється.

 

 

VI

 

Немає нічого простішого, ніж моралістові засудити аргументи реаліста.

 

Немає нічого легшого, ніж реалістові підняти на кпини наївність мораліста.

 

Не без сумної іронії знаменитий французький філософ і теоретик міжнародних відносин Раймон Арон описав таку уявну ситуацію: «якби Франція 1933 року прислухалася до поради, яку їй дав маршал Пілсудський, – застосувати силу, аби скинути Гітлера, який щойно прийшов до влади, – вона порушила б принцип невтручання у внутрішні справи інших держав, не визнала би права Німеччини вільно вибирати для себе лад і лідера, її засудили б з обуренням американська громадська думка, моралісти та ідеалісти, які поквапилися би підтримати не націонал-соціалізм, а народну волю або правило невтручання. Насильство, вчинене над німецькою нацією, було би позначене тавром ганьби, й історики ніколи не дізналися б, від якого нещастя врятувало б людство знищення Гітлера»⁵⁶.

 

Такого типу парадокси «умовного способу» чинять на міжнародні відносини аж ніяк не умовний, а цілком реальний гравітаційний вплив. Зрозуміло, що не один державний діяч подумки повертався до пропущеної політичної можливості, не кажучи про поворот історії, коли його рішення могло відвернути драматичний або трагічний розвиток подій. Не один державний діяч зважував можливість застосувати радикальні дії, щоб запобігти ще не цілком явній, але для нього очевидній катастрофі. Але така логіка – це також улюблений прийом міжнародних злочинців і порушників будь-яких правових чи моральних правил: дуже зручно виправдати гіпотетичними або вигаданими загрозами необхідність застосувати силу, вчинити замах або захопити чужу територію.

 

Міжнародні відносини – царина, переповнена багатьма дилемами простору і часу. Вони полягають в таких непростих політичних і правових антиноміях, як, наприклад, проблема непорушності територіальної цілісності супроти права на самовизначення, суверенітету супроти примату міжнародного права, невтручання у внутрішні справи супроти концепції гуманітарної інтервенції, національних інтересів супроти колективних цінностей. Втім існує ще й особливий реєстр дилем, які стосуються вміння приймати рішення.

 

Цивілізованим міжнародним відносинам якнайповніше відповідає концепт людини грайливої – Homo Ludens, який свого часу геніально описав Йоган Гейзинга. Будь-яка політична або правова спільнота, на його думку, має виразні ознаки гри, тобто такої форми людських відносин, що передбачає змагання і водночас дотримання правил та балансів.

 

«Система міжнародного права підтримується взаємним визнанням певних принципів, які діють як правила гри, попри те, що вкорінені в метафізиці. Принцип pacta sunt servanda (лат. «договори повинні виконуватися») виразно свідчить, що цілісність системи ґрунтується саме на волі до спільної участі в загальній грі»⁵⁷, каже Гейзинга.

 

Міжнародні відносини – саме та сфера, де необхідність дотримуватися правил становить для людства життєво важливе значення. Втім сама природа цієї особливої «матерії» людських взаємин, де немає найвищого арбітра, чия воля була би безумовною, постійно підважує таку можливість. Скептики цілком резонно скажуть, що вірити в можливість зведення надійної будови у високосейсмічній зоні – справа виняткових мрійників. Не менш ідеалістична, аніж розмови про «вічний мир».

 

Сучасна західна наука розрізняє кілька засадничих підходів, які обґрунтовують правила взаємодії в сфері міжнародних відносин. Серед них (а їх багато) провідне значення мають дві концепції, що пояснюють логіку дій держав і політиків на міжнародній арені.

 

Першою слід назвати школу політичного реалізму, яка веде свою традицію від Нікколо Мак’явеллі і Томаса Гоббса. У 1948 році видатний американський політолог Ганс Морґентау сформулював сучасні постулати цього підходу і вони досі не втратили актуальності.

 

«Закони політики вкорінені в людську природу, а вона анітрохи не змінилася відтоді, коли класичні філософії Китаю, Індії та Греції спробували ці закони з’ясувати»⁵⁸, стверджує Морґентау. Політичний реалізм вірить в раціональність, а також у здатність розрізняти істину та «точку зору» – «між тим, що є насправді об’єктивним і раціональним на основі доказів і смислу, та суб’єктивним судженням, відірваним від фактів і керованим упередженням або ілюзією».

 

Головним принципом політичного реалізму у міжнародних відносинах виступає «інтерес», що розглядається в категоріях влади, тобто будь-якої форми контролю людини над людиною. Погляд на міжнародні відносини крізь призму «інтересу в категоріях влади», пише Морґентау, захищає від двох концептуальних пасток, в які можна потрапити під час аналізу зовнішньополітичних рішень і міжнародних процесів: проблем «мотиву» та «ідеологічних переконань».

 

Відомі публіці мотиви державного діяча не дозволяють автоматично зрозуміти, якою і наскільки ефективною буде його зовнішня політика. Скажімо, лінія на умиротворення Гітлера, яку втілював Невілл Чемберлен, керувалася цілком «позитивними» мотивами, але призвела до катастрофи і знищення мільйонів. Вінстон Черчилль, натомість, керувався менш «універсальними» мотивами і більшою мірою зосереджувався на цілях персональної влади та національних інтересів. Але саме його зовнішня політика виявилася успішною та значно вищою в моральному, політичному та будь-якому іншому сенсі⁵⁹.

 

«Щоб розумітися на зовнішній політиці, слід насамперед оцінювати не мотиви державного діяча, а його інтелектуальну здатність усвідомлювати базові чинники (essentials) зовнішньої політики та політичну спроможність перевтілювати те, що він збагнув, в успішні політичні дії. З цього випливає, що в той час, як етика абстрактно оцінює моральну сторону мотивів, політична теорія повинна оцінювати політичну якість інтелекту, волі та дії»⁶⁰, каже Морґентау.

 

Він також застерігає проти примітивної персоналізації соціальних проблем і того, що він називає політичними «забобонами» та демонологічною манерою мислення: віра в те, що джерелом зла є диявол, підказує нам шукати причину лихоліть в конкретній особі або групі осіб, але «природнім катаклізмам не запобігти за допомогою спалення відьом, а загрозу того, що могутня Німеччина встановить гегемонію в Європі, не подолати суто зміною її лідерів»⁶¹. Те саме стосується ідеологічних або філософських переконань державних діячів. За його словами, політичний реалізм не відкидає політичних ідеалів чи моральних принципів, але чітко розрізняє «бажане» і «можливе» – «між тим, що бажане всюди і в усі часи, і тим, що можливе за конкретних обставин часу і місця».

 

Політичний реалізм в інтерпретації Морґентау усвідомлює моральну вагу політичної дії. Але реалізм також тримається думки, що в міжнародних відносинах держава не може дотримуватися універсальних моральних принципів в якомусь абстрактному плані. Застосування таких принципів повинне відповідати конкретним обставинам. Якщо особа може сказати: «Fiat justitia, pereat mundus» (лат. «хай здійсниться справедливість, хоч згине світ»), то держава такого дозволити собі не може «в ім’я тих, кого захищає».

 

Іншими словами, якщо індивід може собою пожертвувати заради морального принципу, то «держава не має права ставити мораль вище вимог успішної політики, яка сама по собі ґрунтується на моральному принципі виживання нації». Політичної моралі не буває без розсудливості, а реалізм розглядає розсудливість, тобто зважування наслідків альтернативних політичних дій, найвищою чеснотою політики⁶², резюмує Морґентау.

 

І, нарешті, політичний реалізм відмовляється ототожнювати моральні прагнення конкретної держави з універсальними моральними законами: «існує велика різниця між вірою, що всі народи підлягають незбагненному для людини Божому суду і блюзнірським переконанням, що Господь завжди на чиїсь стороні, і воля тієї сторони не може не бути волею Всевишнього»⁶³. 

 

Таким чином, політичний реалізм стверджує, що в основі раціональної зовнішньої політики мають стояти чіткі і практичні речі: грамотне розуміння національних інтересів, майстерність перевтілювати політичний потенціал в ефективну державну дію, розсудливість в оцінках і діях, а також та моральна доброчесність, яка не підважує національну безпеку і не загрожує національному виживанню. На цих засадах, вважають представники цієї школи, можна розвивати розумну і передбачувану глобальну взаємодію, яка здатна підтримувати стійку світобудову.

 

Класична теорія політичного реалізму передусім зосереджена на взаємодії найважливіших акторів міжнародних відносин – держав. Світ недосконалий і досконалим ніколи не стане. До такої константи треба ставитися максимально тверезо, а єдиною розумною реакцією слід вважати політику, що дбає про баланс інтересів (насамперед глобальних лідерів або груп впливових гравців) в рамках системи взаємних стримувань і противаг. У свою чергу, така система балансів запобігатиме утворенню надмірної національної або колективної могутності.

 

Школа політичного лібералізму оспорює категоричність таких тверджень.

 

Людська сутність не є незмінною. Людство не стоїть на місці, воно розвивається інтелектуально та духовно, і такий поступ може стати основою для міжнародної рівноваги та омріяного справедливого ладу, кажуть представники цієї концепції. Якщо політичні реалісти радше погодяться з тезою, що головний спосіб підтримувати міжнародний порядок полягає в силі, то ліберали (вони ж ідеалісти) скажуть, що таким засобом має стати розум.

 

Ліберальна концепція висуває таке поняття, як взаємозалежність, тобто форму гравітації, яка зводить все розумне в єдине ціле.

 

Представники цієї школи виходять з думки, що міжнародні відносини аж ніяк не обмежуються взаєминами між державами, а охоплюють колосальну «грибницю» людських та інституційних контактів – від взаємодії громадськості у формі публічної дипломатії до комплексної співпраці міжнародних організацій та конкуренції і кооперації економічних і фінансових гравців. Керуючись досвідом західного світу, ліберальна теорія припускала, що сучасний розвиток людства неминуче передбачатиме зменшення ролі мілітарної сили і зростання глобального співробітництва на основі мирного вирішення спорів.

 

Головна моральна настанова лібералізму – переконання, що права людини на життя, свободу і власність повинні слугувати найвищою цінністю і метою в діяльності урядів. Такий підхід має відображатися не лише у внутрішній, але й зовнішній політиці. Він повинен бути спільним знаменником для всього планетарного співжиття.

 

Лібералізм заперечує мілітаризм як явище і метод, а виходить з тези, що між демократичними державами, де ефективно дотримуються права людини, практично неможливими є військові конфлікти. Демократична теорія миру – порівняно молода інтелектуальна візія – містить чимало аргументів і прикладів, які підтверджують таке твердження, хоч це і не заперечує можливості війни демократичних держав з авторитарними режимами.

 

Усупереч скепсису реалістів лібералізм продовжує дивитися на людину і міжнародні відносини оптимістично й обнадійливо. Такий погляд багатьом може сьогодні здаватися наївним, а декому – безпідставним чи навіть обурливим. Втім варто пам’ятати, що за свою історію ця інтелектуальна школа вміла не раз довести свою правоту і досягти масштабних перемог. Один з її найяскравіших представників Френсіс Фукуяма у книжці «Кінець історії й остання людина», яка викликала бурхливі суперечки на початку 1990-х і продовжує й зараз збурювати інтерес та увагу, справедливо стверджував, що «кризи-близнюки авторитаризму і соціалістичного державного планування залишили на рингу лише одного переможця в статусі ідеології потенційно універсальної сили: ліберальну демократію, доктрину особистої свободи і народного суверенітету»⁶⁴.

 

Лібералізм пропонує прогресивну і багатообіцяючу модель співіснування. Вона незахищена від конфліктів, бо більшість суперечностей походять від самої людської природи.

 

Серед таких проблем Фукуяма називає конфлікт, що криється в потребі людини у «визнанні»⁶⁵ та природні дилеми між свободою і рівністю. Як пише Фукуяма, сьогодні лібералізм повинен також переосмислити ставлення до національного самоусвідомлення та ідентичності, і в цьому сенсі особливе значення для світової демократії становить історичний приклад України⁶⁶. Життя постійно додає нові завдання до цього переліку. І хоч лібералізм досі немає притомного конкурента в плані універсального бачення майбутнього людства, його екзистенційні противники у вигляді авторитарного егоїзму та тоталітарного фундаменталізму активно розширюють зону свого ідейного впливу. Тенденція до втрати міжнародних позицій лібералізму за останнє десятиліття – ознака великої переміни глобальної атмосфери.

 

Така зміна свідчить про одне: найбільшою загрозою лібералізму є насамперед втрата зв’язку з реальністю.

 

На практиці сучасний політичний реалізм і лібералізм мають чимало спільного. Той факт, що етичний аспект зовнішньої політики став для західного світу публічно непорушним принципом, незалежно від того, хто перебуває при владі – консерватори чи демократи, «реалісти» чи «ідеалісти», свідчить про безумовну перемогу ліберального способу мислення. Вже давно «прагматизм» перестав відкидати важливість ціннісного підходу до глобальних відносин. Було б не менш важливо, щоб і політичний ідеалізм уникав ідейних крайнощів і не скочувався до пацифізму.

 

Але найдужче обидві концепції об’єднало в наш час дещо інше.

 

І реалісти, й ідеалісти однаковою мірою виявилися безпорадними перед брутальною російською агресією проти України, що виринула з-за видимого горизонту, мов один з апокаліптичних вершників нової реальності. Завданий удар став настільки серйозним, що до сьогодні, попри десять років війни, західна політична думка не лише не виробила цілісного стратегічного бачення майбутньої міжнародної перспективи, але й в принципі не оговталася.

 

Російська війна проти України поповнила існуючі неподолані загрози міжнародних відносин безпрецедентним викликом, коли ядерна держава зухвало і цинічно порушує фундаментальні принципи міжнародного права і чинить найвищий міжнародний злочин – акт агресії проти суверенної держави. Як справитися з ядерною державою-агресором, що також володіє мандатом постійного члена Ради Безпеки Організації Об’єднаних Націй, єдиного органу, відповідального за підтримання міжнародного миру і безпеки, – на це запитання цивілізований світ відповіді не має і, ймовірно, не матиме впродовж тривалого часу.

 

Якщо користуватися підходом, що описав Гейзинга, російський виклик – це той стан найвищої і найжорстокішої серйозності, названий ним як Ernstfall, за яким для людства жодної гри немає. Коли протистояння переходить в моральну площину, воно перестає бути грою⁶⁷.

 

Моральний зміст є межею, за якою поняття «гри» зникає.

 

Для Геракла це теж рубіж.

 

Для напівбога він розділяє смерть і безсмертя.

 

 

VII

 

За Гесіодом Лернейська гідра – Λερναία Ὕδρα / Lernean  Hydra – була могутнім змієм, що ховався в глибині боліт поблизу міста Лерна на Пелопоннесі. Смертоносна «водяна гадина» з’явилася від союзу велетня Тифона і напівжінки-напівзмії Єхидни. Отруйними були не лише укус, але й сама кров змії. Одні автори стверджували, що в неї було п’ятдесят голів, які умертвляли все навкруги своїм гнійним диханням, інші казали, що в потвори до семи або дев’яти горлянок, що вивергали воду на довколишні родючі землі. Хтось вважав, що в неї були крила, а хтось писав про вкритий панцером, слизький і холодний тулуб.

 

Центральна голова Гідри була безсмертною, хоча й інші з легкістю відростали і на місці однієї відрубаної голови могли з’явитися ще кілька.

 

З року в рік Гідра масово нищила людей і худобу і плюндрувала все навколо. Цар Евристей наказав Гераклові захистити землі Аргосу від її злотворної агресії. Це завдання було винятково складним і до того часу не вдавалося жодному іншому герою. Гераклу було потрібно зважити сили. Після роздумів він вирішує покликати до спілки свого улюбленого племінника Іолая, з яким разом вирушає на пошуки ворожої бестії.

 

Двобій з гадиною тривав довго. Сміливці обрали наступальну, а не вичікувальну тактику. Насамперед вони кинулися в саме її лігво і палаючими стрілами вигнали потвору назовні. Але спроби відтинати численні голови виявилися безрезультатними, бо зміїні пащі роїлися і з’являлися знову і знову. Геракл почувався знесиленим, кожної миті він мусів ухилятися від несподіваного контр-нападу зухвалого ворога, який тимчасом відчув безсилля суперника та явно осмілів. Кожен випад міг стати вирішальним, а краю цій битві не було видно.

 

Майже втрачаючи надію, виснажений Геракл раптом здогадався, як діяти. Насамперед він наказав Іолаю розвести багаття і швидко припалювати відтяті зміїні шиї. Потому він кинувся по зміїну отруту і використав її проти неї самої. Удар за ударом «водяний черв» почав відступати, аж поки не залишилася одна безсмертна голова. Герой заніс і стрімко опустив свій меч – Гідра впала до його ніг. Він взяв її розтяте тіло, що звивалося в конвульсіях, і глибоко закопав його під могутньою скалою.

 

У цього подвигу є кілька деталей, які заслуговують на особливу увагу.

 

Перед випробуванням такого значного масштабу Геракл був змушений дуже розсудливо розподілити сили, а відтак, покликати надійну підмогу. На поміч Гідрі теж прийшла ворожа сила у вигляді велетенського рака, якого Гераклу вдалося роздушити стопою. Отже, в цьому поєдинку змагалися справжні коаліції. Герой діяв на випередження. Він розумно визначив пріоритети, локалізував загрози та врешті знекровив противника і поступово добрався до головного джерела небезпеки. Наприкінці бою стався ще один прикметний поворот, який матиме далекосяжні наслідки, – Геракл взяв на озброєння найважливішу зброю Гідри: він сточив її кров і використав цю смертоносну отруту, щоб змазувати власні стріли. Таким чином, добро скористалося з можливостей ворога. В майбутньому такий крок матиме для Геракла свою ціну.

 

Отже, міф розповідає нам символічну історію про боротьбу з універсальним злом в різних подобах, а також про ключі та методи, які допомогли його здолати. Але зло як загальне демонічне явище несе суто стихійну небезпеку, кажуть греки. Найвищою є загроза, яка походить від його найдосконалішого і найгострішого інструмента, – людини зловмисної.

 

Збереглися фрагменти ненаписаної драми про Фауста німецького поета і драматурга Готхольда Лессінга, де є цікавий епізод про збір нечистої сили, коли сатана допитує чортів, якої шкоди вони завдали людям останнім часом. Перший чорт звітує про збитки родині жебраків. Другий розповідає, що зумів втопити корабель з торговцями. Третій каже, що звабив юну і невинну дівчину. Всі три вчинки викликають в диявола більше або менше незадоволення. І лиш четвертий чорт ділиться ідеєю, яка подобається сатані: він розповідає про можливість спокусити «мислячу людину» – юнака, який в майбутньому може стати вчителем або лідером народу⁶⁸. Такий задум найбільше ціниться темною силою.

 

Безсмертна війна матеріалізується в смертній людині. Корумпована особистість поширює зло як ефективну модель поведінки. Чим більший успіх, тим активніше і масштабніше поширення. Наслідуючи переконливі приклади успіху, маси неминуче піддаються схибленій реальності, особливо якщо, немов з історичного похмілля, відчувають невиліковний внутрішній запит на «відновлення гідності». Якими б не були моральні дилеми та ідейні суперечності, пояснення і виправдання будуть знайдені. Правила стануть антиправилами, мир – війною, а світ – антисвітом. В цьому полягає зв’язок незупиненого, незасудженого, непокараного і неосмисленого злочину та колективної суспільної вини та відповідальності за нього. Так до вселенських розмірів розростається Лернейська гідра з усіма своїми зміїними пащами. У цьому сенсі вона – не міфічна потвора, а найрадикальніший антипод людини родом із цілковитого морального задзеркалля.

 

Так виглядає Біблейський Левіафан, що насувається на погибель людству.

 

Один з найхимерніших прикладів перверзії описує в «Банальності зла» Ганна Арендт. Вона розповідає, як на суді в Єрусалимі нацистський злочинець Адольф Айхман, відповідальний за «остаточне вирішення єврейського питання», заявив, що «прожив усе своє життя відповідно до Кантових моральних настанов, а особливо Кантового визначення обов’язку… Згадуючи Канта, я мав на увазі, що принцип моєї волі завжди має бути таким, щоб він міг бути принципом загальних законів»⁶⁹. Ці слова не можуть не вражати тотальним спотворенням морального смислу. Вони відображають найтемніше дно морального розпаду по ту сторону добра, яку переживає людина зловмисна.

 

«Маленький виконавець», який був причетний до знищення мільйонів, повністю освоївся у схибленій реальності Третього рейху і знайшов для себе вичерпну «етичну» мотивацію. Треба діяти, як велить закон. Немислимо, щоб законослухняний громадянин не виконував закон. А закон – це фюрер. Ця моральна арифметика дуже проста і надійна. Не дивно, що в такому потойбіччі лише два винятки мучили совість Айхмана: він шкодував, що двічі переступив закон, бо допоміг врятувати кузину-напівєврейку та одну єврейську сім’ю з Відня, за яку просив його дядько⁷⁰. Справа Айхмана є тим вірогідним зразком, як, очевидно, пояснюватиме собі власну позицію кожен росіянин, безпосередній учасник або мовчазний свідок розв’язаної Путіним війни проти України і скоєних російських воєнних злочинів.

 

Головним супротивником людини зловмисної природньо було б назвати людину доброчесну, а точніше – святу. Але відстань до цього ідеалу неблизька. Між полюсами переважно знаходиться Homo Ludens, по свідомості, серцю і душі якої проходить наймасштабніша лінія зіткнення із світовим злом.

 

Гейзинга блискуче пояснює сутність і внутрішню складність людини грайливої, чиїми головними стихіями є одночасно змагання і самообмеження, що стримує крайнощі. Такий тип мислення, до слова, не має якогось вибіркового характеру чи ексклюзивної географічної приналежності, бо характерний для мільярдів людей по всій планеті. В цьому сенсі наратив про протистояння «вільного Заходу» і «глобального Сходу чи Півдня» є маніпулятивним і, чесно кажучи, шкідливим спрощенням, бо часто служить зловорожим інтересам.

 

Креативний характер Homo Ludens мимоволі виступає антитезою до людської бездіяльності і навіть байдужості. Війна України проти Лернейської гідри російського імперіалізму та супутніх ненаситних апетитів традиційної «realpolitik» і «права сильних» є, серед іншого, боротьбою проти всіх форм байдужості і пасивності у ставленні до того, як облаштувати справедливий лад і стійкий мир у світі. Тому кожна перемога над невизначеністю тих, хто вагається або уникає втручання, – це буквальний внесок у нашу головну перемогу.

 

Homo Ludens – людина цивілізованих правил. В умовах беззаконня її першою і закономірною реакцією буде раціоналізація «зла». По-перше, це дозволяє освоїтися з новою реальністю, а, по-друге, – відмовити «злу» у визнанні його тотальності, а отже, безпрограшності і непереможності, як це колись робили греки. Втім раціоналізація «зла» може виявитися безпомічною, якщо вся система правил, в яких цивілізована людина розглядає варіанти розвитку конфлікту, руйнується і перетворюється на банальні театральні декорації для появи Макбетових відьом.

 

Сьогодні головним запитанням цивілізованого світу є те, яким чином запобігти очікуваному та цілком реальному глобальному конфлікту і повернути енергію світового протиборства в конструктивну силу співжиття і спільного вирішення проблем, які для людства мають значно вище екзистенційне значення, ніж, скажімо, несповнені амбіції і незадоволені апетити Росії ХІХ століття?

 

Але для Лернейської гідри ключове запитання стоїть цілком інакше.

 

Яким чином ослабити противника, паралізувати його волю, розосередити увагу, обмежити можливості маневру і, нарешті, підірвати бажання боротьби, а цей безпомічний стан, в якому пануватиме саме її, гідри, безсмертний мандат на агресію, перетворити на міжнародну нормальність?

 

Між цими запитаннями не існує «зони порозуміння».

 

Війна Росії проти України – найпереконливіший доказ цієї неможливості «порозумітися». Це – не просто один із ключових конфліктів сучасності, а справжня чорна діра міжнародних відносин, яка здатна безслідно проковтнути всі найбільші надії людства, ословлені та інституціоналізовані після Другої світової війни.

 

Міжнародний порядок, сформований після 1945 року й осучаснений після розвалу Радянського Союзу, зазнав краху.

 

Центральним елементом цього устрою була Організація Об’єднаних Націй, і колапс виявив цілковиту безпорадність Організації в ефективній протидії і стримуванні ядерної держави-агресора з мандатом члена Ради Безпеки, не кажучи про припинення агресії і відновленні справедливості. Сам факт, що в Статуті ООН досі згадується неіснуючий СРСР, є метафорою, наскільки гротескною є реальність, в якій існує ця громіздка і сповнена десятилітніми внутрішніми конфліктами структура, що виконує роль єдиного глобального форуму світу. Таких несусвітніх прикладів, які краще будь-яких слів підкреслюють історичну драму ООН, можна знайти чимало.

 

Однак російська агресія і, головне, брак реального уявлення про те, як покарати злочинця, стала землетрусом не лише для традиційного міжнародного порядку, але й для сучасного міжнародного права і системи міжнародного правосуддя. Непокваплива інертність та розсудлива обережність увійшли в драматичний конфлікт із динамічним і вибуховим життям планети. Це матиме неминучі наслідки, і хочеться вірити, що «землетрус» змусить шукати ефективні відповіді. Можливо, Кант виявиться правий і «природа знову використовує незлагоду між людьми, щоб в неминучому антагонізмі між ними знайти стан миру і безпеки»?

 

Крах одного порядку і відсутність довіри та порозуміння стосовно нових балансів веде світ до нових масштабних протистоянь і катаклізмів. Слід тверезо оцінювати всю грізну турбулентність доби, що очікує нас. Ймовірність перепочинку – достатньо невисока. Розумна підготовка до гіршого – головний фарватер дій кожної відповідальної влади. Сам час ставить перед демократичними лідерами вимогу і запит досягати оптимальної рівноваги між розсудливістю, ґрунтованій на фактах і праві, далекоглядністю, що спирається на досвід та інтуїцію, і політичною волею, яка вимагає рішучості і мужності ухвалювати рішення, що можуть мати доленосне значення для всього світу. І такого мистецтва не можуть навчити підручники.

 

Домовитися з Лернейською гідрою не вдасться.

 

Усвідомити, що цей факт доконаний, – найскладніше зусилля Homo Ludens.

 

Ще драматичнішим є крок, який зробив Геракл для перемоги над звіром, – взяти на озброєння смертоносну отруту, яка точилася з тіла гідри. Час вагань вичерпано. Геракл повинен підняти меч. Іолаю слід запалити багаття і змастити отрутою стріли.

 

Першою і найважливішою передумовою перемоги світу цивілізованих правил стане ефективне стримування російської агресії та повноцінний підрив її мілітарного потенціалу і можливостей. Невід’ємну частину цього становить переслідування і неминуче здійснення справедливості стосовно всіх злочинців, причетних до замаху на Україну. Закономірним наслідком таких зусиль стане подальше зменшення міжнародної ролі Росії як агресора та обмеження її суверенітету в нинішній політико-державній формі, а також її суб’єктності.

 

Слід готуватися до того, що можна назвати фрагментацією міжнародного порядку, а саме істотного посилення ролі вибіркових міжнародних об’єднань. Коаліції, що формуються і підтримуються Китаєм, відіграють роль міфічного раку, що намагається зашкодити Гераклу подолати Лернейську гідру. Формування широкого альянсу потужних демократичних економік, який виходить за рамки Групи Семи, Групи Двадцяти та Європейського Союзу, має стати новим домінантним полюсом в світі, що переживає добу історичної турбулентності.

 

Організація Об’єднаних Нація виявилася безпомічною в реакції на російську агресію. Але сам глобальний форум був і залишатиметься безальтернативним у світових зносинах. Лише стратегічна перемога над російським імперіалізмом, новий історичний прорив світових демократій або черговий глобальний катаклізм здатні відкрити «вікно можливостей» для докорінної трансформації Всесвітньої Організації. З точки зору України, порядок денний такої видозміни повинен включати оновлення статуту союзу народів, зміну принципів роботи, зокрема правове обмеження застосування права вето, і розширення складу Ради Безпеки, куди на постійній основі повинні увійти провідні та впливові учасники світового співробітництва, серед яких Австралія, Бразилія, Індія, Німеччина, Японія, а також інші вагомі претенденти з Африки та Азії. Постійне членство в оновленій Раді Безпеки має набути і сама Україна як важлива регіональна держава-засновниця ООН, що внаслідок свого роззброєння стала жертвою брутальної зовнішньої агресії.

 

Цивілізований світ врятує лише моральна ясність і готовність в прямому та переносному сенсах прийняти бій з боку фактично сформованого союзу авторитарних режимів та їхніх клієнтів, перелік яких сягає від Китаю до теперішнього політичного режиму в Угорщині.

 

Настала доба діяльних альянсів цінностей. Головними дороговказами для України виступатимуть три основних принципи: постійне нарощування обороноздатності, захист національної ідентичності та людських прав і свобод в умовах перманентної мілітарної загрози, а також здійснення зовнішньої політики, що ґрунтуватиметься на політичних і моральних вартостях, спільних для демократичних націй. Етична внутрішня і зовнішня політика – справа не лише світоглядного вибору України, але її національної безпеки і самого виживання. Членство нашої держави в Європейському Союзі та НАТО стане закономірним наслідком таких підходів.

 

Демократичний світ очікує нове втілення концепції боротьби та стримування, яку свого часу сформулював американський дипломат Джон Кеннан. Ворога слід стримувати або знищувати в усіх точках та зонах, де його дії становлять загрозу для вільного світу. І водночас вільний світ не повинен перетворитися на свого антипода. Зберегти моральну силу в цій битві – одне з найскладніших завдань, що очікують нас.

 

Але що чекає нас потому і чи настане колись вічний мир?

 

Раймон Арон казав, що всі теоретики – прихильники цієї великої мрії – поділяються на дві категорії. Одна з них вірить у досягнення «вічного миру» за допомогою права, а інша – за допомогою появи нової великої наддержавної конфігурації або імперії⁷¹. Сьогодні обидва сценарії виглядають недосяжними, а ідея з черговою «вселенською імперією» взагалі викликає справедливе роздратування.

 

Ключем до «вічного миру» між народами є закон, що виконується всіма.

 

За однієї оказії Тімоті Гартон Еш відповів мені, що не вірить в жодний вічний мир, а лише в те, що роль запобіжника від суїциду для людства може відіграти міжнародне право. Певно, це так. Втім? один цікавий філологічний нюанс з якогось дива не дає мені визнати всю сувору правду такого твердження.

 

Українська мова дозволяє гнучко описати буття за допомогою щедрого ряду синонімів. У лекціях я вивів певну термінологічну відмінність окремих схожих понять. Базовий рівень глобальних і регіональних балансів нашою мовою можна назвати «світовим порядком». Складну інституційну конструкцію, що об’єднує всю систему міжнародних відносин та її учасників, звемо «світовим устроєм».

 

Гармонійний моральний стан людства, який, власне, і є вічним миром, наша мова описує найдосконалішим поняттям – «світовим ладом».

 

Якщо мова вже сформулювала цей сенс, то невже він не збудеться?

 

Міф стверджує, що Геракл переміг Лернейську гідру.

 

Цар Евристей судив цю битву строго. Геракл діяв не сам, він застосовував незаконні прийоми, а Гідра вбита нечесно, виніс вирок примхливий правитель.

 

Хоч перемога здійсниться, подвиг зараховано не буде. Все почнеться знову, а на кону історії пролунають відомі слова.

 

Fair is foul, and foul is fair.

 

_____________________

¹ У передмові до українського видання «Макбета» і «Генрі IV» 1961 року Ігор Костецький цитує хроніки Рафаеля Голіншеда, якими користувався Шекспір, і, зокрема, наводить такі слова: «Коли Макбет з Банко на самоті, без супроводу, мчать до Форесу, перед ними з’являються постаті жіночої статі чудернацького й дикого вигляду, схожі на створіння давнішого світу (of the elder world)». Цит. за: Вільям Шекспір. Трагедія Макбета, Король Генрі IV. Переклад Теодосія Осьмачки. Мюнхен, 1961. С. 34.

² Дослівно: «Прекрасне є жахливим, а жахливе – прекрасним». Борис Тен переклав ці слова так: «Є зло в добрі, добро у злі» (Цит. за: Вільям Шекспір. Твори в шести томах. Київ, 1986. Т. 5. С. 346). Теодосій Осьмачка зробив таку версію: «Гарне – бридь, і бридь – краса» (Цит. за вище вказаним виданням).

³ Йоганн Вольфґанґ фон Ґете. Фауст. Переклад Миколи Лукаша. Київ, 2013. С. 53. 

⁴ Цит. за: Helmut Schoeck. Envy: A Theory of Social Behavior. Liberty Fund, 1987. P. 24.

⁵ Ibid. P. 247.

⁶ Ibid. P. 221.

⁷ Вільям Шекспір. Макбет. Переклад Бориса Тена. Твори в шести томах. Київ, 1986. Т. 5. С. 378.

⁸ Elizabeth Robins. Evil in Greek Mythology. Atlantic. September 1882 Issue.

⁹ Алексей Лосев. Эллинистически-римская эстетика І-ІІ вв.н.э. Москва, 1979. С.70-71.

^¹⁰ Joshua Shifrinson and Stephen Wertheim. Biden the Realist // Foreign Affairs. Published on September 9, 2021.

¹¹ Fareed Zakaria. The Self-Doubting Superpower: America Shouldn’t Give Up on the World It Made // Foreign Affairs. Published on December 12, 2023.

¹² Цит. за: Thomas E. Woods. How the Catholic Church Built Western Civilization. Regnery Publishing Inc., 2005. P. 142.

¹³ Ibid. P. 141.

¹⁴ Ibid. P. 145.

¹⁵ Цит. за: Thomas E. Woods. P. 146.

¹⁶ Ibid. P. 155.

¹⁷ Арнольд Дж.Тойнбі. Дослідження історії: у 2-х томах. Київ, 1995. Т. 1. С. 219.

¹⁸ Цит. за: Арнольд Дж.Тойнбі. Т. 1. С. 219.

¹⁹ Кристиана Жиль. Николло Макиавелли. Москва, 2005. С. 25.

²⁰ Нікколо Мак’явеллі. Флорентійські хроніки. Державець. Переклад А.Перепаді. Київ, 2024. С. 459.

²¹ Арнольд Дж.Тойнбі. Дослідження історії: у 2-х томах. Київ, 1995. Т. 1. С. 60.

²² Bertrand Russell. The History of Western Philosophy. Touchstone, 1967. P. 511.

²³ Нікколо Мак’явеллі. Флорентійські хроніки. Державець. Переклад А.Перепаді. Київ, 2024. С. 499.

²⁴ Там само. С. 499.

²⁵ Там само. С. 496.

²⁶ Там само обидві цитати. С. 497.

²⁷ Там само. С. 524.

²⁸ Андрій Дахній. Нікколо Мак’явеллі: світло й тінь флорентійського феномену // Нікколо Мак’явеллі. Флорентійські хроніки. Державець. Переклад А.Перепаді. Київ, 2024. С. 19-20.

²⁹ Bertrand Russell. The History of Western Philosophy. Touchstone, 1967. P. 510-511.

³⁰ Кристиана Жиль. Николло Макиавелли. Москва, 2005. С. 223.

³¹ Слова Мефістофеля. Цит.: Йоганн Вольфґанґ фон Ґете. Фауст. Переклад Миколи Лукаша. Київ, 2013. С. 433.

³² Там само. С. 16.

³³ Там само. С. 17.

³⁴ В.М.Жирмунский. История легенды о Фаусте // Легенда о докторе Фаусте. Москва, 1978. С. 271-275. Інші посилання за цим джерелом.

³⁵ Там само. С. 263.

³⁶ Вадим Скуратівський. Доктор Фауст. «Фауст» Ґете. «Фауст» Миколи Лукаша // Йоганн Вольфґанґ фон Ґете. Фауст. Переклад Миколи Лукаша. Київ, 2013. С. 515.

³⁷ Останні Фаустові цитати – Йоганн Вольфґанґ фон Ґете. Фауст. Переклад Миколи Лукаша. Київ, 2013. С. 479-488.

³⁸ Immanuel Kant. Religion Within The Boundaries Of Mere Reason. Cambridge University Press. 1998. P. 61.

³⁹ Ibid. P. 55-56.

⁴⁰ Стенфордський філософський словник в статті «Концепція зла» в редакції жовтня 2022 року наводить приклади таких дискусій і, зокрема, це влучне спостереження австралійського філософа Пола Формози.

⁴¹ Цит. за: Арсений Гулыга. Кант. Москва. 1977. С. 209.

⁴² Там само. С. 212.

⁴³ Йоганн Вольфґанґ фон Ґете. Фауст. Переклад Миколи Лукаша. Київ, 2013. С. 433.

⁴⁴ Immanuel Kant. Idea for a Universal History from a Cosmopolitan Perspective // Immanuel Kant. Toward Perpetual Peace and Other Writings on Politics, Peace, and History. Yale University Press, 2006. P. 10.

⁴⁵ Hippocrates, Heracleitus. Nature of Man. Heracleitus: On the Universe. Translated by W. H. S. Jones. Loeb Classical Library 150. Cambridge, MA: Harvard University Press, 1931, с. 485.

⁴⁶ Desiderius Erasmus Roterodamus. The Complaint of Peace. Translated from the Querela Pacis (A.D. 1521) of Erasmus. Chicago: Open Court, 1917. URL: https://oll.libertyfund.org/titles/erasmus-the-complaint-of-peace

⁴⁷ Immanuel Kant. Idea for a Universal History from a Cosmopolitan Perspective // Immanuel Kant. Toward Perpetual Peace and Other Writings on Politics, Peace, and History. Yale University Press, 2006. P. 10.

⁴⁸ Ibid. P. 11.

⁴⁹ Ibid. P. 12.

⁵⁰ Immanuel Kant. Toward Perpetual Peace and Other Writings on Politics, Peace, and History. Yale University Press, 2006. P. 93.

⁵¹ Ibid. P. 94-95.

⁵² Ibid. P. 102-103.

⁵³ Ibid. 98.

⁵⁴ Ibid. P. 94.

⁵⁵ Ibid. P. 104.

⁵⁶ Раймон Арон. Мир і війна між націями. Переклад з франц. Віктора Шовкуна, Зої Борисюк та Григорія Філіпчука. Київ, 2000. С. 503.

⁵⁷ Johan Huizinga. Homo Ludens. A Study of the Play-Element in Culture. Routledge & Kegan Paul, 1949. P. 208.

⁵⁸ Hans J. Morgenthau, Kenneth W. Thompson. Politics Among Nations. The Struggle For Power And Peace. Sixth Edition. New York, 1985. P. 4.

⁵⁹ Ibid. P. 6.

⁶⁰ Ibid. P. 6.

⁶¹ Ibid. P. 9.

⁶² Ibid. P. 12.

⁶³ Ibid. P. 13.

⁶⁴ Francis Fukuyama. The End Of History And The Last Man. New York, 1992. P. 42.

⁶⁵ Те, що він називає «megalothymia» (грец. «визнання вищості») та «isothymia» (грец. «визнання рівності»).

⁶⁶ Francis Fukuyama. A Country of Their Own // Foreign Affairs. May / June 2022.

⁶⁷ Johan Huizinga. Homo Ludens. A Study of the Play-Element in Culture. Routledge & Kegan Paul, 1949. P. 210-211.

⁶⁸ Легенда о докторе Фаусте. Москва, 1978. С. 254.

⁶⁹ Цит. за: Ганна Арендт. Банальність зла. Суд над Айхманом в Єрусалимі. Київ, 2013. С.170.

⁷⁰ Там само. С. 171.

⁷¹ Раймон Арон. Мир і війна між націями. Переклад з франц. Віктора Шовкуна, Зої Борисюк та Григорія Філіпчука. Київ, 2000. С. 609.

23.08.2024