Ліг я вчора з однією думкою, а встав з іншою. Вчора я думав почати свій балак з латинської приповідки «Quod licet Jovi – non licet bovi». Себто що дозволено («личить») Юпітерові, не дозволено бикові. Або: що дозволено Портнікову, не дозволено іншим інтелектуалам. Бо зацькують, заплюють, засиплють репліками: «а хто це?», «не знаю такого письменника», «краще пиши, а не говори» і т. д.
Але зробивши ранкову пробіжку фейсбучними пампасами, бачу, що і Портніков не Юпітер. Серед безлічі захопливих відгуків про його дебати вихопилися й ті, кому щось не до шмиги. Бо, мовляв, не варто розмінюватися на таке ніщо, як Латиніна. А для правовірного українського патріота всі російські опозиціонери мусять бути ніщо і пса варті.
Не знаю, може, колись настане такий час, що і Ходорковський, і Нєвзоров, і Каспаров покажуть себе з іншого боку, але наразі кидати їх усіх в одну силосну яму не можу. І вважаю, що дискутувати треба. Заклик «викреслити це лайно зі свого інформаційного простору» залишить їх наодинці з самими собою, де одні будуть щиро (принаймні, так їм здається) критикувати упиря Путіна, а інші й далі вішатимуть клюски на вуха без жодного опору.
Латиніна нехай комусь ввижається пшиком, але її слухають мільйони росіян і українців. Під час двобою з Портніковим багато хто з них міг у ній розчаруватися. І це вже добре. Може, почнуть слухати Портнікова.
Для мене було цікаво зауважити, що окремі наративи Латиніної до оскоми в зубах збігаються з маячнею Дмітрія Табачніка, мовби живцем узяті з його опусів. Твердження, що «Захід не дасть звільнити Крим, бо українці там влаштують геноцид і етнічні чистки» – це рафінований Табачнік, від якого, до речі, багато чого почерпнув і Путін. Табачнік роздував український націоналізм до неймовірних величин, аби мати чим страшити електорат. Він, власне, тоді й писав, що націоналісти вважають східняків і кримчан людьми «втарова сорта» і мріють їх позбутися за будь-яку ціну, що недалеко втекло від етнічних чисток:
«Два Юрия, два "свідомих" писателя, у которых по причине падения популярности свидомизма сокращается количество читателей (и так не поражающее воображение) и, очевидно, размеры заработков – Винничук и Андрухович вслух рассуждают о том, как хорошо заживется в Украине, если изгнать из нее (подарить кому-нибудь) области с "неправильным" населением, избирающим не тех политиков, а значит, по-винничукски-андруховичски, так и не ставшим "настоящими украинцами"».
І це при тому, що сам же він вважав, що Галичину в 1945 році «можно было бы безболезненно вернуть Польще», аби не влаштовувала майданів.
Повторила Латиніна Табачніка й у своїх порівняннях життя українців в обох імперіях. В Росії, мовляв, вони могли займати високі пости, а в Австрії таких випадків було обмаль. Це, звісно, делікатніше, ніж у Табачніка, який писав, що Галичина «вместо министров и фельдмаршалов ко двору русского царя, поставляла конюхов, лакеев и горничных гарнизонным офицерам австрийского кайзера». І далі: «Вчерашние лакеи лишь в первой половине ХХ века научились мыть руки и пить господский напиток кофе». Дарма, що є безліч свідчень, як українці не уявляли собі сніданку без «вчесної» (ранкової) кави.
Латиніна теж прибріхувала не раз – зокрема, що молодому Франкові не дала захиститися у Львівському університеті австрійська влада. А насправді це зробили обережні галицькі хруні, які не хотіли бачити в себе соціаліста.
Але тут ми плавно підійшли до тієї частини українців з-за Збруча, які мають подібні погляди на Галичину. Не треба Латиніної чи Табачніка – є свої патріоти, які час від часу вигулькують з темних щілин і починають волати, що обидві імперії однакові, що обидві гнітили, що галичани були такі ж пригноблені, що Франка чи Павлика не раз і до цюпи садили. Так, за соціалізм садили (а не за українство), не надовго. Але не вбивали. А от поети Павло Грабовський (1864–1902) і Володимир Мальований (1847–1893) були вислані на Сибір, де передчасно й померли. Архип Тесленко, Настя Грінченко (1884–1908) і десятки українських літераторів померли від сухот, набутих в російських тюрмах.
Гарна поетеса і волонтер Вікторія Наріжна дивувалася на ФБ, чому пам'ятник Пушкіну чи Потьомкіну – «це все колоніалізм і малоросійщина. А шарм австрійських креденсів – це наше минуле, наша пам'ять, колиска вишуканого українства, спаплюженого совітами… Бо австрійські креденси... релікти міста, де українці були нічим (!) і ніким (!), були простолюдом, якому не дозволено ні освіти, ні культури, іншої за народну».
Хіба це не чистої води Табачнік?
Насправді Австрія допомогла врятувала нашу ідентичність. Вся українська література з-поза Галичини друкувалася тут. Всі наукові праці – в тому числі з медицини, математики, фізики, етнографії, антропології – друкувалися тут. То чому б не бути Австрії вдячним?
Саме за Австрії розвинулася українська літературна мова. Дуже мало бракувало, щоб саме вона стала загальноукраїнською. Бо той полтавсько-дніпровський діалект протягом усього ХІХ ст. існував у дуже маленькому літературному середовищі і не мав шансів вийти з-поза сфери поезії та белетристики. «Бібліографічний покажчик нової української літератури (1798–1883 рр.)» Михайла Комарова, який фіксував українські видання в Росії, навіть доповнений Дмитром Дорошенком і доведений до 1897 року – це дуже скромна книжечка в порівняні з 6 товстими томами «Галицько-руської бібліографії» Івана Левицького з 1772 по 1900 рік. Недарма її в Росії забороняли, щоб не бачили українці, які можливості мають галичани. Скільки томів займе галицька бібліографія з 1901-го по 1944 роки, можна тільки гадати. Бібліографія преси лише Львова займає 4 товсті томи. Додаймо сюди зо два десятка томів бібліографії преси інших галицьких міст.
Цікаво, що навіть у Полтаві подекуди дотримувалися галицької граматики, про що свідчить журнал «Життє і Знаннє», редагований Григорієм Коваленком (1868–1937), якого розстріляли чекісти. Галицька літературна мова дуже не подобалася Іванові Нечую-Левицькому, який постійно на неї нарікав. Особливо його (як і російських академіків) денервувало відокремлена частка «ся» – яка чомусь не заважала ні Михайлові Старицькому, ні Олені Пчілці, ні Лесі Українці.
Вікторія Наріжна також написала, що «у картині світу австрійської імперії українці були... екзотичними варварами». І це теж Табачнік, який вжив інший термін: «дикуни».
А як же тоді бути з письменником і адміралом австрійської фльоти Ярославом Окуневським, графами Шептицькими і Тишкевичем, бароном Васильком, безліччю професорів і вчених, які закінчили Віденський, Празький та інші університети? А як не згадати українців-депутатів австрійського парламенту, який існував ще з 1861 р., де виголошували свої промови не лише відомі діячі, а й прості українські селяни. В Росії щось схоже на парламент з'явилося щойно в 1905 р.
Ну і ще моє улюблене від тієї ж авторки про «галицьку говірку з полонізмами». Мовляв, «був час, коли в усіх поетів зі сходу рясніло філіжанками в текстах, але цей час давно минув». Себто для Вікторії філіжанка – галицизм? Чому ж тоді першим письменником, який його вжив, був Котляревський? Письменниця, яка не читада «Енеїди», викликає певні підозри. Чи не виховувалася вона в російському середовищі?
Зіпсована поляками мова – це улюблений пасаж усіх русифікаторів. Це чистої води Латиніна, скліщена з Табачніком. Хоча б тому, що в Галичині побутують слова, яких жоден поляк не зрозуміє.
Ще Константин Паустовський писав, що «Петлюра привез с собой так называемый галицийский язык – довольно тяжеловесный и полный заимствований из чужих языков». Полтавець Петлюра жив у Львові лише рік. Якщо він і міг привезти якийсь «язик», то хіба московський, бо жив у Петербурзі кілька років.
Полювання за «полонізмами» і «застарілими» словами ведеться ще з 1930-х років. Їх виловлювали і нещадно нищили разом з тими, хто їх уживав. В радянських школах були масові кампанії «боротьби з діалектизмами».
Насправді це часто спільна з поляками інтернаціональна лексика – як і з німцями (шницель, креденс, зупа), євреями, італійцями (фотель – вживали Винниченко, Багряний). Про що не раз писав видатний мовознавець Юрій Шевельов з Харкова.
Мене в пасажі Вікторії Наріжної засмутило те, що до неї в коментарі надбігло кілька львівських літераторок, і жодної не обурило ця примітивна московська брехня.
Єдине, в чому я з Портніковим не згідний, що Гоголь «Мертвих душ» – росіянин. Не буду тут повторюватися, про це я вже писав раніше, як обурювалася російська еліта загалом на цей роман, а як зашипіла стосовно двох «русскіх мужиков».
Наприкінці Латиніна, бачачи, що програла, стала цвиркати їддю: чому, мовляв, оті 90%, які проголосували за Портнікова, не на фронті, і «у вас мужчины не хотят воевать». Словом, усе те, що просуває кремль.
І врешті розсмішило мене, як вона заявила, що вона русская. Тут навіть Фейгін здивувався. Дивно, що вона стала соромитися свого єврейства. А от у 80-х роках онучок сусіда-асвабадітєля на питання, ким він мріє бути, відповідав: «хачю бить єврєйцем і уєхать в Амєріку». І всі казали: «Какой умний мальчік!»
29.05.2024