Пам’яті Ігоря Мартинюка, “Чорномора”
Від самого початку я змирилась із тим, що мені не вдасться вкласти життя людини у короткий текст. Справа навіть не у літературній формі і не в моїх здібностях. Мало кому це вдається. Тож я і не намагатимусь довершити неможливе, а просто поділюся крихтами спогадів, які розсипані по кишенях прожитих мною років, в надії викласти з них тлінну мандалу пам’яті, фотографічну репліку проминулого часу, що повільно вигоратиме під сонцем прийдешніх днів.
Напевно, проблема в тому, що я не знаю або ж погано уявляю свого читача. Спочатку думала, що писатиму для своєї доньки Дзвінки, його онуки. Потім відчула, що в першу чергу це саме моя потреба. Але врешті я зрозуміла, що біографії світлих людей якщо не виправдовують лихі епохи, то додають їм людяності, і відчула, що мені нестерпно болітиме від того, що я не напишу цих слів і що так мало людей знатиме про те, ким був батько мого чоловіка, якого я називала татом, бо він мені ним став.
Наші розмови найчастіше велися навколо літератури, гірських мандрівок, інколи геополітики, часом новин, рідше кіно. Ми направду використовували тата як енциклопедію, бо він знав і розумів всесвіт у його прихованих взаємозв’язках. Це зараз ґуґл чи штучний інтелект знають більше, ніж будь-яка людина, але ані тоді, ані навіть зараз вони ще не навчились поєднувати знання і чуття в цілісну картину світу. Попри це, тато зарікся писати коментарі в інтернеті, і таким чином ми були майже єдиними свідками його вдумливого та глибокого, втім позбавленого амбіцій світогляду.
За фахом тато був інженером, і його розум був логічним та аналітичним. Зате серце мало стільки любові, тепла, співчуття й такту, що руйнувало легковажні стереотипи, якими звиклий до спрощень соціум розділяв фізиків та ліриків, відмовляючи першим у чуттєвості і позбавляючи других раціональності. Дивна річ – паралізований чоловік, яким був протягом майже сорока років тато, знаходив у собі сили бути опорою та підтримкою нам, молодим та здоровим, надмірно наляканим невиліковною хворобою його дружини, яка понад усе хотіла, "щоби нас було більше", і дуже-дуже чекала на онуків. Але чуда залишилися у дитячих книгах, і мама не встигла побачити та потримати на руках онуку. Далі був похорон і все, що буває у таких випадках: і клубки болю, які залишаються в нас, і життєві плани, які стають немов важка мокра глина, з якої важко ліпити щось легке та радісне. Пам'ятаю, як тато сказав: "Галя не хотіла б, щоб я розклеївся". І він дотримав слова. А два місяці по тому народилася Дзвінка.
Тож він радів онуці за обох: за себе і за дружину, працював та намагався зберегти той спосіб та ритм життя, до якого звик. Після періоду жалоби повернувся до роботи. Маючи частково рухомі руки, тато багато років виготовляв ножі. У цьому він був справжнім майстром. Тож немає потреби згадувати, що кожен виріб був довершеним, а ще – небезпечним і неодмінно функціональним. Усі ножі на нашій кухні зроблені татом, і жодних інших не було і не буде.
Чомусь часто трапляється, що люди світлі, особливо ті, які жили у темні часи, погано зберігаються у матеріальній пам’яті, спогади про них перетворюються на акварельні контури на пожовклому папері. А ми ще й самі легковажно прокрастинуємо і випускаємо ті спогади з пасток пам’яті, якими могли б ставати фотографії, щоденники або ж їхні листи. Тому у мене не залишилось жодного фото або відео тата за робочим місцем, за єдиним яким він перетворювався на майстра корабля. Чому так вийшло? Тому що люди наївно думають, що ще встигнуть, бояться зізнатися собі, що старших батьків може не стати в якийсь раптовий момент і їхнє завтра, на відміну від твого, не настане. Кожен з нас має камеру у телефоні. Чи багато там відео, як наша мама варить борщ чи тато лагодить щось, або навпаки? Ми всі все розуміємо, але мало що робимо.
Тим часом у нашій Мислівці зацвів сад, незвично рано, на початку травня. Саме з Мислівки і ми з чоловіком, і мама з татом розпочинали гірські мандрівки. Але різниця між цими походами за схожими маршрутами була непорівнянною. Тоді, сорок років тому, було у нормі, що хлопці могли нести рюкзаки вагою до сорока кілограмів, а дівчата – до двадцяти. Все спорядження потрібно було виготовляти вручну або діставати за великим блатом. І жодних маркованих маршрутів і вказівників, до яких ми звикли за останні роки. Та головна відмінність була навіть не у цьому, а в тому, що тато з мамою ходили у категорійні походи і займались спортивним туризмом у туристичному клубі “Ватра” при аграрному університеті в Дублянах. Скільки я не намагалась питати у ґуґла – він не знає такого турклубу. Проте тато та інші його учасники брали такі вершини, що навіть багато що в Гімалаях у порівнянні з ними могло здаватись легкими прогулянками. От, до прикладу, похід Саянами – якби не тато, я б і не дізналася про існування цих гір. Сьогодні це територія росії, тоді ж була частиною Радянського Союзу, але за великим рахунком – марсіанські декорації, дуже дикі і вкрай небезпечні гори. Тато і вся їхня команда повернулися звідти живими та здоровими. Саме із цього походу, немов поблажлива ласка суворої долі, у нас збереглося оцифроване відео.
А далі: нещасний випадок (не в горах), інвалідність, лікарні, санаторії, адаптація до життя з поламаною шиєю з далекого 1985 року. Поволі розвалювався Радянський Союз. Підростав їхній син, якого я зустріну через двадцять років і полюблю – і саме в горах, мабуть, полюблю найбільше. Ми не повторили звершень його батьків, нас з Ґєником вистачило на кілька років спортивного туризму в університеті, а далі ми ходили горами лише в своє задоволення. Спорядження робилося щораз легшим і дешевшим, карти в телефоні давали змогу не заблукати, але найважливіше – ми нікуди не поспішали. Приїжджали до батьків і розповідали, як ми вкотре ходили у Ґорґани і сходили на Ігровець та Сивулю. Тато, прикутий до ліжка, пам'ятав усі стежки та дороги і перепитував, чи стоїть ще ось та колиба, або згадував, як вони ходили тими ж стежками. Він пам’ятав їх усі, і це не художнє перебільшення.
З Мислівки розпочиналися більшість маршрутів улюбленими Ґорґанами. Тому саме там, напередодні потрясінь світового ладу, ми купили маленький будинок. Через три тижні прийшов ковід, але мама і тато, обоє хворі та вразливі, вакцинувались та ізолювались у перші ж місяці, і лихо обійшло їх. Вони тішилися нашому з друзями раюванню у цій гірській хатині і приїжджали гостювати у перервах між нескінченними ремонтними роботами, якими ми ладували свій дім. Було багато радості. І, як завжди, жодних спільних фото. Ну бо навіщо? Всі ж житимуть вічно. Адже так думається серед стиглих яблук у п'янкому повітрі карпатського саду: дивишся, як гори підпирають твій дім, і думаєш, що ось ти нарешті дорослий і все буде добре.
Але ось проминає всього два роки, і ми вже старі у свої неповні сорок. Здавалося б, дитина ще така маленька, сад знову буйно цвіте. Але батьків уже немає. Збереглася одна, майже пророча фотографія, на якій тато у візку вдивляється у море, так ніби він пройшов великі гори, але зупинився перед нездоланним безміром води. Ми з мамою стоїмо поруч і хтозна чи розуміємо, про що він тоді думав. Можливо про той час, коли татова мама познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком у Сибіру, куди депортували їхні сім’ї, і що там, у Пемзі, народився тато, щоби немовлям повернутись в Україну і прожити своє непросте життя з найбільшою мужністю та вдячністю, на яку тільки спроможна справжня людина.
А ти далі будеш продовжувати розрізняти яблуні по тому, які любила мама – щоб куштувати, а які любив тато – бо з них краще робити сік. І гриби на осінь знову виростуть поруч із домом. І яблука рясно вродять, і ми не знатимемо, як їх зібрати і кому роздати. А любов ніколи не помре, правда ж, тату?
21.05.2024