Хто тільки не береться писати про українську міфологію! Вже якась нестримна пошесть пішла: ледь не всі видавництва почали видавати примітивну антинаукову шизофренію. А що науковці від цієї зарази ще вакциновані, то займаються цим боговгодним ділом самі дилетанти, далекі від науки, розмаїті любителі і шарлатани. Вони тягнуть до української міфології усе, що під руку попаде – і античних богів, і християнських святих, і індійських, і фантазійних з «Велесової книги», і персонажів московитського і балканського фольклору, і вигаданих ними ж таки або вигаданих іншими письменниками.
Першим міфотворцем незалежної України був Сергій Плачинда, який спершу видав брошурку «Словник давньоукраїнської міфології», а потім уже доповнив і перевидав з ілюстраціями, повигадувавши неіснуючих в жодній літературі богів і духів, а оскільки мусив на когось посилатися, то посилався на свою маму – неписьменну, за його словами, селянку, яка й розповіла про індійських богів. У тій «міфології» та в інших своїх псевдоісторичних опусах він, услід за розмаїтими бебиками, переконував, що українці створили геть усю світову цивілізацію. Палестина – не дивуйтеся, це Палений Стан, який заселили трипільці. А звідси такий висновок: «отже, давні українці – перші поселенці Палестини».
Наступним після Плачинди псевдоміфологом виявися випускник Українського інституту інженерів водного господарства Валерій Войтович. Кому, як не водним інженерам, досліджувати українську міфологію? От він і видав кілька томів гречаної вовни.
Фактично у його вифантазуваних міфологіях українського не так і багато, переважають загальнослов'янські вірування, є чимало запозиченого з російських видань і російських псевдонауковців, чи скажемо простіше: бебиків. Бо що робить там чисто російський дух «банник»? Або балканські вили, Бадняк і Додола? Яким боком до української міфології причеплено Геракла і Деметру? Повно там також посилань на християнські звичаї, які до міфології не належать, і безліч слідів «Велесової книги», цитати з якої туляться де тільки забагнеться.
Щоб зрозуміти науковий рівень цих, з дозволу сказати, «досліджень», досить однієї фрази, де він приписує світовим ученим (??) такий висновок: «українська міфологія не тільки одна з найдавніших у Європі, а й у світі». Доказів чи цитат жодних. Ну не можна ж вважати доказом свою ж власну фразу «доказом може бути хоча б те, що ця багатюща духовна скарбниця... виникла за чотири, п’ять, а можливо й більше тисячоліть до античного світу». Який же тут доказ? Правда, автор виявився деяку скромність, бо незмінний кандидат на Шевченківську премію В. Бебик пише про українську цивілізацію, яка має 20 тисяч років!!!
Для своїх видань В. Войтович використав купу різного непотребу, як-от оповідання «Серце Данко» М. Горького, картини Білібіна, Васнєцова – бо який це стосунок має до українського міфу? Народні казки у нього переважно з Закарпаття – і, що цікаво, українські записи ХІХ сторіччя присутні лише при умові, що були перевидані в наш час. Але, зауважу, ті закарпатські казки частково не українські, бо записані від циган.
Мою антологію «Огненний змій» Войтович поцупив живцем, передрукувавши всі оповідання, не питаючи дозволу, але вказуючи при цьому, що оповідання подаються за першоджерелом (хоча це я посилався на першоджерела). Лише двічі він таки називає мою антологію, упорядником якої є якийсь... «Винничик Ю.» Про те, що окремі твори переклав я, нема ані слова.
Шкода, що на цю псевдонаукову маячню були витрачені державні кошти.
Цікаво було дізнатися з Вікіпедії, що автор з 2000 р. викладає спецкурс «Давньоукраїнська міфологія» у Національному університеті «Острозька академія». Цікаво, чи й досі?
В останні роки з'явилися видання ще двох авторів, присвячені українській міфології: Олексія Кононенка і Дари Корній. Ці автори мало того, що цуплять чуже, то ще й самі вигадують. Ну звідки взялися якісь караконджали, кікімора, сусєдко, шумська майка, болібошка? Навіщо балканських і російських персонажів волочити в українську міфологію? У Дари Корній серед безлічі вигаданих на коліні персонажів є хухи, позичені у Василя Короліва, спориш – у росіян, мароси з античної міфології та ще й болібошка – літературний персонаж Анни Дьоміної. Все це до нашої міфології не має жодного стосунку.
Поруч з фантазуванням міфології, а з нею й історії, як гриби після дощу сипонули звістки про розмаїті скельні святилища і монастирі. Колись іще наш відомий фантазер Степан Пушик «відкрив» у Карпатах аж понад 60 кам'яних святилищ. І дарма, що окремі з тих святилищ були видовбані в скелях чи в піщанику у минулому сторіччі (зокрема так зване Стільське городище видовбане під час Першої світової). А нагромадження брил при достатній фантазії і нахабстві можна видати за фігуру богині Лади (село Терношори). С. Плачинда поквапився був назвати ці брили «мадонною», хоч і визнав, що людська рука до цього дива природи не приклалася, але допускає втручання космічних сил. А ще один любитель Микола Кугутяк, який, власне, й відкрив так звану «богиню», видав цілу книжку «Терношорське скельне святилище в Карпатах» (2007). Там уже не косміти, а велетні попрацювали над цим чудиськом.
Здавалося б, минуло від тих містифікацій кільканадцять років, а туристів і досі водять у ті псевдопечерні монастирі. Хоча автентичні етнографічні описи ХІХ сторіччя багатьох з них не фіксують взагалі.
Давній заклик С. Плачинди (услід за Ю. Шиловим та А. Кафішиним) відзначити «семитисячоліття української державності» під назвою Аратта живий і досі. Правда, згодом уже пішла мова про «восьмитисячоліття». Бо є, є щирі послідовники. А про те, що після тієї держави не залишилося бодай клаптика папірусу чи уламка глиняної таблички з письменами (очевидно, етруськими), псевдоісторики мовчать. І якось не надто розвинули вони ще таку благодатну тему, що «у штаті Пенджаб і досі побутує українська мова» (С. Плачинда). Чому ж, ну чому ж у святій Палестині вона зникла?
20.03.2024