З дахів стікало, сходив свіжий ніжний сніг, скрапували скріплені на ринвах величезні осяйні на сліпучому сонці сталактити. На стелі у спальні знов робилися мокрі плями. Знов і знов оживали вони навесні.
Вже потім, усталені, вони нагадували пишний пізньобароковий атлас зоряного неба, де крихітні цятки окремих зірок, малесенькі мерехтливі світельця, укладаються з’єднанням уявних ліній в приблизні обриси сузір’їв, а ті обростають зримими рисунками, набувають перебільшено тілесних виявів, тіл не небесних, а земних, тваринних і людських, намацальних, приростають плоттю, наповнюються, наливаються навмисне надмірними зображеннями.
Стеля у спальні з дитинства була залита звідкись зверху, від постійної неспроможності недолугих сусідів обходитися зі снігами на своєму бальконі. Зображення на ній тільки розливалися, розросталися щороку, розповзалися, але попередні не розмивалися з новими весняними відлигами.
Дуже надовго зберігся один ускладнений рисунок, сепія на стелі. Вдоволена котяча голова, опасиста дебела жаба, велична жінка в мантії, вклякла, я знав їх очі, знав вирази їх лиць. Вони були мені горішнім атласом, кімнатними координатами, вказівними сузір’ями надовго.
В дні сильного і свіжого світла весни ми виїздили в голі й вологі ліси. Ніколи Чорний ліс не бував справді чорним. Ніколи не явив мені своєї чорноти. В канавах уздовж дороги блистіли сріблисті жваві потічки. Верстви перестарілого бляшаного листя приховували під собою підступну і важку вологу. Білі анемони вже невдовзі, от-от проб’ються крізь товщі мідних панцирів, злиплих верств, здертого з дерев минулими буревіями бурого листя.
Стовбури були світлі, білі і срібні. З них тік сік. Ліс був прозорий, білі прилеглі куртки з каптурами, теплі й обтислі дитячі колготи, нібито непроникні, але насправді вразливі черевики. Очі на знимках в усіх примружені від повені весняного світла. Від явних ознак весни, від її нестримності.
Вдома, в покоях, був світлий супокій і повні полиці Маєра. Цей універсальний лексикон належав до дитячих лектур ще задовго перед тим, як літери почали означати необхідність читати, занім почали промовляти щось інше, ніж просто показувати свої риси. Але навіть тоді вже вони звучали як заклик, виглядали як виклик. Щільно задруковані у два стовпці фантастичною фрактурою, закуті в тяжкі лати палітурок з золотими стрільчастими тисненнями, із золоченими зрізами сторінок, томи стояли високо на книжковій шафі, з самого верху, і були якраз такі завтяжки, аби дитина могла їх зі значним зусиллям зняти вниз і не ушкодити себе.
Приходив той окрес весни, коли сонце крізь весь покій діставалося нарешті й до них, тривало нагрівало, і тоді вже вони починали пахтіти солодко й пряно. Не тільки прадавніми сухими порохами, але й теплим печивом. Масні барвисті ілюстрації липли до прозорих бібул, тяжкі томи були як ситні й солодкі перемащені повидлом перекладанці. Суцільні татуювання тубільних тіл, гербові картуші на цілі аркуші, сорти яблук і черешень, екзотичні метелики з розгортками несамовитих візерунків, карколомні кристали, самозакохані самоцвіти, строкаті папуги з дивних і диких заростей були мов намащені на сторінки. Барви блищали на сонці. Прапори прерізних держав і препишні однострої давно примарних військ. Портрети визначних осіб складалися натомість з досконало укладених рисок і крапок. Кораблі, гармати, агрегати і апарати, машини і механізми вилискували віртуозним штрихуванням. Архітектура відкидала тіні за всіма правилами тонування. Великі вклеєні таблиці з історії чи літератури розгорталися і розкладалися, становили систематику, встановлювали ієрархії рядів. Плани міст були, як коралові рифи.
Маєр містив у двадцяти двох своїх твердих томах весь білий світ. Він мав поважно намір розтлумачити усе докладно і неквапно.
Іншу претензію плекав Лярус. Весь схематизм життя, перелік всіх його предметів і явищ стисло охопити в одному томі. Товстелезний і пошарпаний Лярус, вже без обкладинки, уже без палітурки, але дуже простий і прихильний. Розкривав усе терпляче, мало не показував на пальцях, як найпослідущішому телепню. Родоводи мов, фігури виїздки, символи морської прапорцевої азбуки, способи ударів і уколів шпагою, рапірою і шаблею, види мотузяних вузлів, сучасні види спорту, обриси пагод, еволюцію вогнепальної зброї, типи людських рас.
Бабця Зоня журилася: цей хлопчик затулив собі книжками світ, непросто буде йому жити, життя – це не книжки, а він їх плутає. Життя – це чорний ліс, густий, колючий і нещадний. З його колюччя звисає клоччя пошарпаних, обдертих. Там треба пильності й обізнаності, не знань, а знання.
Потім приходили також і темні дні весни, тяжкі і низькі, стлумлені. Темніли томи, бралася особлива весняна втома, напливала дзвінка натхненна неміч.
Найважливішим місцем в місті ставала тоді велика квітникарня в новітньому будинку, там було густо й тепло, як в помаранчарні. Всередині був прозорий ставок з жебонінням вічного струмка на кількох скелястих терасах, із втопленими в кам’янисте дно кількома жаданими жовтими мінералами, із заростями теплолюбних і витких рослин. Над усім поважною понурою парасолею панувала араукарія, невість як туди вміщена, бо будинок був значно молодший від її віку.
Чорною була свіжа торфова земля у вазонках з нової глини, задушливою і запашною. Звідти з’являлися вдома палкі азалії, настовбурчені цикламени з ряхтливими зернятками клітин на рожевих пелюстках. У старому фаянсі купалися холодні тюльпани, ніжно пахли крихкі фрезії. Від цього він раптом робився гостро теперішнім. На накаслику в спальні саме тоді з’явилася ясна лямпа з білої порцеляни, вона просвічувалася зосередини наскрізь, і темне нічне бра у постаті тюльпанів, а в кухні чорносливовий торт.
А для мене книжки ніколи й не були життям. Ніколи я не вважав, що воно влаштовано так само. Книжки не були настановою, не приготуванням, не напучуванням життя. Навіть не передчуттям життя, весняним передсмаком, провісництвом густішого колись його наповнення. А заступництвом. Не наукою, а надією ніколи з ним не зустрітися, спробою його відвернути, від нього вивернутися. Відступництвом.
Я і тепер волів би, аби життя так і лишилося передчуттям, аби не розлилося за межі можностей мого тодішнього читва.
Я проміняв би білий світ на чорні хащі літер, за якими, коли вони розсіються, знов будуть білі хмари і сині, високі і блакитні весняні небеса. Весь білий світ хай би лишався в чорних лісах струнких енциклопедій.
15.03.2024