Львів театральний - 2012

Напевно, варто відразу ж із порога, кинувши оком на те, що ж творилось у львівських театрах 2012-го року, почати з висновку, можливо, навіть для когось несподіваного – творилось таки відносно активно. Либонь, посприяв цьогорічний патрон-покровитель – Лесь Курбас, 125-річчя від народження якого таки мусіло на щось подвигнути хоч деякі театри. Далі спробуємо прослідкувати бодай найпомітніші події та тенденції.

ПРЕМ’ЄРИ

Отож, в сухому підсумку з голою статистико маємо: 20 прем’єр у драматичних театрах: 7 – у заньківчан, 5 – в Театрі для дітей та юнацтва, 4 – в театрі Лесі Українки, 3 – у «Воскресінні», 1 – в курбасівців. Бодай на 1 прем’єру таки спромігся Театр Опери та Балету, 2 прем’єри видав театр «І люди, і ляльки», в Обласному театрі ляльок прем’єр не було взагалі. Не було прем’єр і у «Театрі у кошику», але, враховуючи нерепертуарний формат існування театру, постійно височенну мистецьку планку, його безхатченкість і вічну необхідність «проситися в гості», а також те, що наприкінці 2011 року театр сотворив архіпрофесійну «Пісню про равликів» за мотивами Ежена Йонеско, з якою вже встиг побувати на гастролях у Києві – ставити відсутність цьогорічних прем’єр у мінус цьому театру не доводиться. Як, зрештою, і не може в мистецтві кількість та «виконання плану» бути показником якості.

Одна з позитивних тенденцій, що прослідковується цього року – театри потроху починають відкриватись, запрошувати режисерів ззовні, виходити за межі традиційного сценічного простору чи традиційної стилістики, бачити один одного, спілкуватись і навіть співпрацювати, – нехай все це ще не надто сміливо, окремими постановками, не завжди цілком осмислено і вдало, але такі кроки все-таки вже складаються в певну тенеденцію.

Так, наприклад, режисер театру ім. М. Заньковецької Вадим Сікорський поставив виставу з інтригуючою назвою «Тільки у Львові: Бум, Пім, Пім» – побудовану на... хм... невербальних способах вираження. Не те щоб актори зовсім не видавали звуків, але... сказано ж – невербально. Спочатку вистава відбувалась у Пороховій вежі, пізніше перемістилась на камерну сцену театру, а потім і взагалі зникла.

На початку року той же режисер відзначився постановкою «Гамлет у гострому соусі» італійського автора Альдо Ніколаї. Попри незрозуміле як ідейно-емоційне, так і жанрове спрямування (не настільки смішна, щоб основною метою мала розсмішити публіку; позбавлена ідеї, більшої за «кухонний» бік Гамлета, щоби змушувати філософствувати, як, наприклад, Стоппардові «Розенкранц і Гільденстерн мертві»), ця постановка все ж справляє враження «культурної» як за візуальною, так і за акторською та режисерською витриманістю і цілісністю, не впадаючи в пласку і масну пародію. А саме на це провокує текст, і саме на цьому свого часу (років з 10 тому) «послизнулись» МХАТ-івці ім. Чехова, створивши, судячи з відгуків, одну з найгірших у своїй історії постановок. Приємно, що наші тут дають фору!

Під кінець року на камерній сцені театру Заньковецької режисер Богдан Ревкевич презентував самостійну (тобто, не планову, здійснювану в позаробочий час) роботу – «Катерина» за Т. Шевченком, яку дехто з театрознавців вже ризикнув навіть охрестити «проривом в нову естетику». Навряд чи можна з тим погодитись, якщо мати на думці, що прорив – це не просто щось «відмінне», а принципово новий рівень осмислення, який вимагає як народження відповідних виражальних засобів, а не лише запозичення «чогось цікавого, як в них», так і осмислення принципів існування акторів в заданій естетиці. Але тема ця, очевидно, вимагає окремої розмови. А поки лише варто акцентувати, що у львівських театрах виникають самостійні роботи – отже, творчі особистості чогось потребують поза офіційними обов’язками, не сидять сиднем в очікуванні, а самі здобувають новий досвід, який, варто сподіватися, рано чи пізно таки дасть отой обітований критиками «прорив».

Перший український театр для дітей та юнацтва, у свою чергу, представив у червні теж самостійну, але вже міжтеатральну роботу за популярною бродвейською п’єсою Леонарда Герша «Вільні метелики». Режисер Роман Валько задіяв для своєї постановки акторів з Тюг-у і з театру Заньковецької, а також студентів-випускників з курсу головного режисера нашої Опери Галини Воловецької. Окремою «фішкою» цієї вистави стало те, що за режисерським рішенням вона грається у приміщенні під сценою, що, зрештою, цікаве вже навіть саме-по-собі – не кожного ж дня є нагода побувати в «підсценічному» світі.

Ще дві прем’єри, які обрамляють рік у цьому театрі – «Лялька Реґґеді Енн» Вільяма Гібсона (режисер – Юрій Мисак) та «Зоряний хлопчик» за Оскаром Уайльдом (режисер Роман Валько)  - візуально стильні постановки (в першу чергу, завдяки традиційно скрупульозно продуманим і вишукано виконаним костюмам головного художника театру Дарії Зав’ялової). Кожна на своєму рівні, вони намагаються вести розмову з дитячим глядачем та батьками про серйозні побутові, етичні та філософські теми і проблеми.

Варто згадати добрим словом і постановку «Колобка» в театрі «І люди, і ляльки» - цілісна, стильна і оригінальна робота молодої київської режисерки-випускниці Дарії Іванової. При тому, що це постановка для наймолодшої глядацької аудиторії, вона розрахована на сприйняття сучасної дитини, тож Колобка випікають не в кітчуватій «ізбушці», а у європейській пекарні під класичну музику. Це ще один позитивний приклад, коли театр відкривається для свіжого режисерського вітру ззовні.

Хоча, безумовно, не у всіх випадках цей шлях, попри незамінну можливість відсвіження і здобуття нового досвіду, дає гарантовано хороші плоди. Тут можна згадати: в ТЮГ-ові – досить безпорадного «Ловця у житі» за Дж. Д. Селінджером теж молодої режисерки-випускниці з Харкова Анни Лубенської. А також там же - експериментальне, але розчинене в «шумі» безвідносних до тексту ідей та тем «Повернення» за «Маленьким принцом» А. де Сент-Екзюпері режисера Олексія Кравчука (який позаторік запам’ятався філігранним «Оскаром…» Е.-Е. Шмітта.). А у Театрі імені Лесі Українки – це вистава у постановці запрошеного заньківчанського актора-режисера н. а. України Григорія Шумейка «www.МатиНАЙмичка.com.ua» за творами Т. Шевченка. За претензійною назвою – прищеплення акторам-студентам, з якими власне і поставлена вистава, найгірших заньківчанських штампів із заломлюваннями рук, показним вмиранням, криками та пафосним стражданням. у незмінних протягом усієї вистави декораціях банальних плотів та горщиків та раптом... автомобільного знаку STOP (???).

Театр «Воскресіння» продовжив лінію освоєння комедій Рея Куні, а також лінію постановок на польський фестивальний експорт. Їх «Сарана» за п’єсою сучасного сербського драматурга Біляни Срблянович в стилістиці середньостатистичного польського театрального експерименту (взагалі «середньостатистичний експеримент», експеримент, що не виділяється – явний оксиморон) – постановка у вже фірмовому стилі цього театру: нечіткі, за окремими винятками, акторські роботи, невміння вести партнерський діалог, схематичний рух по сцені, який не несе жодної нової інформації про перебіг сюжету, а лише вимагає від акторів не забувати, що і куди поставити. І певна несподіванка під завісу року – «Провінційні анекдоти» радянського драматурга Олександра Вампілова, які залишили без відповіді питання до самої постановки: що ці герої примарної держави можуть нам розповісти, навіщо вони сьогодні нам? Щоб нагадати про тиск системи? Щоб нагадати, як колись було добре? Щоб нагадати про вічність? У виставі немає ані діалогу з тією епохою, ані апелювання, ані дискусії, – лише ілюстрація, як було тоді. Тому – навіщо?

ФЕСТИВАЛІ

Також театр «Воскресіння» традиційно проводив цього року міжнародний фестиваль «Золотий лев».  Було кілька приємних зустрічей і цікавинок, як от вистави грузинського режисера Автанділа Варсимашвілі, але були і проблеми, які, напевно ж, виправдовує звична нестача коштів. Проте, цьогорічний «Лев» співпав у часі із заходами «Драма.UA», і це виявило його разючу законсервованість: вже немає майстер-класів, немає творчих зустрічей, немає журі та обговорень побаченого, як немає і яскравих подій, вистав-хедлайнерів. Єдиним помітним заходом була конференція, присвячена 125-літтю Л. Курбаса, де виступали знавці його творчості (Неллі Корнієнко, Лесь Танюк, Богдан Козак, Ірина Волицька), але на цьому все. Незмінно позитивним можна вважати ще факт існування бюлетеню фестивалю, як території реакції публіки: коментарі глядачів та бліц-рецензії студентів-театрознавців.

Взагалі ж із театральних подій 2012 перше місце більш ніж заслужено посідає фестиваль сучасної драматургії «ДРАМА.UA». Він розрісся в різновекторний та різноголосий комплекс подій, кожна з яких варта окремої статті: і сам конкурс української драматургії, і відкриті читки та покази сучасних п’єс – як українських, так і зарубіжних; і майстерні для театральних критиків; і школа театрального плакату; і майстер-класи для драматургів; і форуми для перекладачів; і зустрічі з дійсно визначними режисерами, театрознавцями.... І навіть прибирання та освоєння Малої сцени в Першому українському театрі для дітей та юнацтва, де власне і відбувались основні події – словом, хмара заходів, які самі по собі вже складались в цілісний комплекс і формували середовище: кипучу, пульсуючу і затягуючу атмосферу, задіювали несамовиту кількість молоді та митців із різних львівських театрів (в основному з Курбаса та ТЮГ-у).

До мінусів фестивалю варто зарахувати… напевне, перш за все, вимушений акцент на читках драматургічних текстів. Будучи все ж таки ознайомчим сурогатом вистав, читки часто сприймаються спраглою молоддю як одкровення і стандарт, формуючи таким чином певну «читкову» тусовку, якій не конче вже й потрібне втілення п’єси у виставу. Ця тенденція читань, у свою чергу, провокує драматургів писати п’єси не так для театру, як для читок, знижуючи їх і без того не конче високий рівень. Про це говорили і запрошені на зустрічі київські театрознавці Cергій Васильєв та Ганна Липківська, – на жаль, у дуже вузькому колі, тому навряд чи ця думка буде донесена до глядацької аудиторії «Драми.UA», і саме до тієї «читкової» тусовки. А, власне, ознайомча функція читок та діалогу з театрами, в результаті, залишились за бортом: читки, за дуже окремими винятками, майже не відвідували режисери і завліти наших (львівських) театрів. Напевно, на майбутнє варто формувати журі власне із цих персон (хоча б частково) – можливо, це таки б змусило режисерів бодай прослухати пропозицію цієї нової драматургії.

З іншого боку – на фінальному підбитті підсумків і «роздачі слонів» прогресивне людство так і не почуло від журі чіткої аргументації критеріїв вибору переможців і бодай короткого аналізу ситуації з поданою драматургією. Вони, аналогічно, як і театрознавці, обмежились лише називанням фаворитів і загальних вражень. А якщо врахувати, що театрознавчі обговорення «Аналізуючи драму» були закритими і навіть автори цих рядків не мали можливості на них потрапити, щоби почути думки з перших вуст (про що не втомлюємось жалітися!), то можна сказати, що аналітична складова фестивалю цього року була надто підпільною і десь затерлась.

ПОДІЇ

Ще одна помітна цьогорічна ініціатива – Круглий стіл в театрі ім. Леся Курбаса «Театр як інтелектуальне джерело міста», присвячений вже згаданому ювілею найвидатнішого українського режисера. Вперше за бозна-скільки років цей стіл зібрав за обговоренням поглядів на завдання і шляхи театру в місті представників принаймні із половини львівських театрів, а також театрознавців, студентів, журналістів і просто прихильників театру. Щоправда, список «засідателів» в президії круглого столу був досить довільним і, попри те, що включав поважних і авторитетних персон, був позбавлений представників інших театрів – окрім театру-організатора та, пізніше, Театру ляльок. Чомусь не було запрошено нікого із «Воскресіння», ТЮГ-у, театрів ім. Лесі Українки, «І люди, і ляльки», із тої ж таки Опери. Чи то не вважали, що їм буде цікаво, і що буде що сказати про інтелектуальний театр? Дякувати, вхід був вільним, тож всі бажаючі, хто десь зміг почути про цей захід, мали можливість проникнути на ту оказію і долучитися до обговорення. Але жест цей залишив прикре враження, ніби стіл готувався насамперед для себе і про себе. А відтак обговорення, яке мало б задемонструвати відкритість (і зрештою таки стало кроком до відкритості), задемонструвало натомість звичне львівське театральне непомічання один одного.

Врешті-решт, попри те, що на захід таки позбиралось представників із різних театрів Львова, обговорення наприкінці збочило до повчань, кому що треба ставити в репертуар і як треба бути інтелектуальним. Все це свідчить про те, що в організаторів не було чіткого розуміння, про що і для чого вести розмову. Водночас ця зустріч унаочнила, що між самими театрами, а також театрознавцями, культурологами і т.д. є маса непроговорених тем, які варто «озвучувати» хоча б навіть для того, щоби переглядати свої звичні усталені погляди, підходи і методи. І якщо такі спілкування і зустрічі змогли б стати регулярними, це б зі всією імовірністю каталізувало б театральне середовище Львова до більшої цілісності, створення принаймні загальнольвівського театрально-мистецького поля із досить таки розрізнених на сьогодні творчих одиниць. До того ж, цей круглий стіл, ніде правди діти, таки надихнув Перший український театр для дітей та юнацтва зорганізувати свій «Прямокутний стіл» – вже для осмислення власної діяльності, проблем і перспектив. І якщо театри хочуть чути, що про них говорять – то може таки й почують щось корисного.

ГАСТРОЛІ

Цьогоріч нас також удостоїв досить тривалими гастролями пам’яті Богдана Ступки головний театр країни – Національний театр ім. І. Франка. Привезли франківці 5 вистав: «Маленькі подружні злочини» Е.-Е. Шмітта, «Грек Зорба» Н. Казандзакіса, «Едіт Піаф. Життя в кредит» Ю. Рибчинського, «Одруження» М. Гоголя та «Кайдашеву сім’ю» за І. Нечуй-Левицьким.

Зірки цього театру – Наталка Сумська, Анатолій Хостікоєв, Богдан Бенюк та ін. – безумовно артисти найвищого рівня професійності. Але… В мюзиклі про Піаф єдиною по-суті цілісною проробленою яскравою акторською роботою – від рухів, тембру, інтонацій до рис характеру і мотивацій – була роль самої Едіт у виконанні не-актриси за освітою Вікторії Васалатій. «Маленькі подружні злочини» (які в нас в театрі Курбаса називаються «Амнезія» і справляють враження деякої замороченості хорошої в принципі драматургії, яку можна було б зіграти ясніше і простіше) – у франківців, в постановці Кшиштофа Зануссі (!) при всій здається посекундній простій і ясній психологічній проробленості – видовища занудне, й драматургія начебто зовсім інша і нецікава. Взагалі ж з усіх франківських вистав склалося враження антрепризної зірковісті цього театру – окрім вище згаданих метрів було мізерно мало цікавого чи то в акторському, чи режисерському, чи сценографічному трактуванні (до того ж не всі декорації привезли з Києва).

АНТИПОДІЇ

І ще одна непомітна театральна подія, на яку варто звернути увагу. З 2007 року у Львові існує премія Західноукраїнського відділення Спілки Театральних діячів «Галицька Мельпомена», що традиційно зі всього розмаїття західноукраїнських театрів вручається щороку комусь «із регіону» і комусь з театру Заньковецької. Можливо, саме завдяки такій самозакритості, ця премія не надто відома навіть у вузьких колах причетних. Отож, 2012 року одна з чергових «Мельпомен» дісталася знов-таки театру ім. М. Заньковецької, що звичайно ж не стало несподіванкою. Але несподіванкою стало те, що дісталась вона виставі «Блакитна троянда» за Лесею Українкою у режисурі н. а. України Таїсії Литвиненко.

Для того, щоб кількома словами описати, що воно за вистава, варто сказати лише, що в накопиченні співу, танців, альтанок, гіпюру, мелодраматизму і доштукованого хепі-енду було зайвим насамперед одне – Лесин текст. І от ця постановка, за наявності таких високомистецьких і резонансних прем’єр (яких упритул не помічає СТД), як курбасівська «Лісова пісня», ТЮГ-івський «Оскар…», кошиківська «Пісня про равликів», – попри це отримує премію, як один із найвищих театральних здобутків зі всією очевидністю тільки і виключно тому, що Таїсія Литвиненко – прима і дружина Федора Стригуна. Що і дозволяє їй постійно ставити в театрі вистави, рівень яких переважно аналогічний до згаданої. Це присудження «Мельпомени» є прямим розписуванням СТД у своїй псевдодіяльності, заснуванні псевдопремії, яка вручається за особистими симпатіями, дискредитуючи основну функцію премії – підбиття підсумків, узагальнення, об’єднання, аналізу, стимулювання. Очевидно, що Львову необхідна своя театральна премія (це також вартує окремої розмови), але й цілком очевидно, що ця премія повинна бути незалежною від СТД.

Словом, 2012 театральний рік у Львові був не таким вже і поганим, і щось позитивне то там, то сям проросло, – в основному, стараннями ентузіастів, і, що особливо тішить, не окремих, а місцями і часами об’єднаних. Адже, як казала антрополог Маргарет Мід: «Якщо вам скажуть, що жменька небайдужих не здатна змінити світ – не вірте. Тому що досі тільки вони це й робили».