Події у нашому місті «вміють» інколи накладатися одна на одну найнесподіванішим способом, проте це зовсім не означає, що вони співпадають у часі. Просто чомусь на презентації першої книжки Маркіяна Прохаська «Нестримна сила води» думається про прем’єру в Першому театрі – «Пригоди Тома Сойєра». Можливо, ці дві непоєднувальні речі таки єднає Вода, вимріяна Маркіяном і, і цілком реальна для Марка Твена.
«На річці Міссісіпі, на річці Міссісіпі…», – підспівували десь тридцять років тому глядачі акторам у тоді ще Львівському театрі юного глядача імені Максима Горького. Кажуть, що в одну річку двічі не ввійдеш. Але тоді, тридцять років тому, якраз був «другий вхід», і оце тепер – вже третій. На цей раз у постановці Романа Валька – знакового режисера для Першого театру. Саме з його вистави «Мауглі» за Кіплінгом у 1998 році зажевріла надія на модерне відродження театру, який знав таких видатних режисерів як Михайло Верхацький, Леонтій Дубовик, Фавст Лопатинський, Володимир Скляренко, Борис Тягно, а потім і їхніх учнів: Олександра Барсегяна, Олексій Ріпка, Володимира Скляренка-молодшого. В театрі також попрацювали Сергій Данченко, Володимир Опанасенко, Ада Куниця, Марк Нестантінер, Алла Бабенко, Валентин Козьменко-Делінде. Довгий час театр очолював Мирон Лукавецький – зрілий майстер, який разом зі своїм двоюрідним братом, унікальним театральним композитором Богданом Янівським, створив мюзикл «Том Сойєр», другу постановку легендарної повісті Твена на цій сцені. Проте з часом експериментальні пошуки, логічні і очікувані в театрі для молоді, почали пробуксовувати. І ефектна постановка «Мауглі» Валька, який щойно утверджував себе як режисера у Львові, на тлі загальної театральної бідності і занепаду середини 1990-х давала надію на нову хвилю підйому.
У 2003 році в одному з інтерв’ю Валько сказав: «Я не належу до людей, які вважають, що ми самі творимо свою долю. До певної міри доля творить нас». Проте, як на мене, все, що робить цей режисер, є запереченням його власних слів. Здається, в українському театральному просторі серед режисерів 50+ немає ні одного, який би так цілеспрямовано вибудовував свій виразний театральний світ. Здається, Валько завжди має відповідь на всі запитання, зокрема, чому, навіщо і як? Ні одна його постановка не виникає на порожньому місці. При майже прорахованій до міліметра формі, де немає місця для сентиментів, навіть якщо розмова торкатиметься найсокровенніших почуттів, вона абсолютно відповідна часу. Якщо зараз ми живемо у часи коміксів, то Валько свідомий того, що його потенційний сучасний глядач – перш за все шанувальник коміксів. І створювати собі ілюзію, що він прочитає твір Марка Твена від початку до кінця – не варто, тому вирішив створити оповідь від імені автора в темпі… лінді-хопу.
І для цього у Валька є ідеальний співтворець-однодумець – балетмейстер Нінель Збєря. А ще сценограф – Микола Молчан, який вибудовує сценічний простір між реальністю дискотечного майданчика, який сліпить глядача своїми блакитними вогнями і химерними кубічними площинами, що скидаються на палуби пароплаву. Фактура вичитується відкрито, як відкритість дитячого світу, що існує між реальністю і буянням фантазії. До речі, це не перша співпраця Романа Валька з Миколою Молчаном. (Варто обов’язково побачити роботу акторського курсу Романа Валька «Наше містечко» Тортона Вайльдера, де Микола Молчан фактично з нічого творить цілий світ). Костюми в стилі бохо авторства Віоліни Даренської, відповідно багатошарові, еклектичні, фактурні і трішки забавні. Власне саме забава є потребою і невід’ємною частиною цієї вистави зі світу Тома Сойера, до якої нас вводить оповідач – сам Марк Твен (актор Ігор Дончук). Він не вказує конкретного часу дії: все відбувається десь, колись…, у якихось роках… Це дає змогу поєднувати найеклектичніші речі, навіть якщо вони означені одним стилем.
Глядач любить бавитись у індіанців: будь-ласка, маєш подругу Джуді Міллер (Наталка Алексєєнко). Будь-яке сучасне дівчисько може пізнати себе у Емі Лоуренс (Катерина Волівецька), найбільш з’акцентований образ – Місіс Доббінс (Юлія Кузьмяк) – таке собі збірне втілення садо-мазо вчительки. Здавалося б, мало бути лячно, але у калейдоскопі коміксу все набуває неймовірної легкості. Тільки виникає хвилинне запитання: а чому саме вона, бо всі інші не мають шансів для розвитку? Милий Том Сойєр (Михайло Понзель) перекинеться котом з Геком Фіном (Дмитро Бартков), освідчиться Беккі Тетчер (Мар’яна Кривдик), обдурить тітоньку Поллі (Тетяна Максимюк)… І всі опиняться у вирі лінді-хопу, парного афро-американського танку, що з’явився у Нью-Йорку в ‘20-30-х.
Несподіваним музичним оформленням вистава завдячує юному Миколі Хшановському. Сфера його зацікавлень: камерна інструментальна музика, електронна експериментальна музика, електроакустична музика. Але оскільки Роман Валько з тих режисерів, які скрупульозно контролюють всі складові вистави, то можна цілком впевнено припустити, що ідея музики – це його своєрідна режисерська ностальгія за дитинством. Відчуття українського Тома Сойєра ‘70-80-х років прийшло у виставу піснями, які невловимо нагадують музику того часу. А віра у день прийдешній – голосом і образом феї-долі Ірини Шийко, яка просто називається: Співачка.
Колишній (з мюзиклу під режисурою М. Лукавецького) Гек (тоді юна Ольга Гапа) у цій виставі перетворився на місіс Гарпер. Але мені мимоволі вбачається там-той шибайголова у добропорядній дамі, яка невтомно слідкує за своїм синочком. І в якусь мить при згадці про чай зловиш її задерикуватий дитячий погляд. Ностальгічно пригадалась також там-та Беккі – світлої пам’яті Тетяна Ковтун: її відкриті, захоплені світом, очі, її уміння захоплюватись загалом життям у всіх його проявах. Здається, ніхто так не був зачарований режисурою Романа Валька, як Таня. Її Багіра у виставі «Мауглі» була цьому підтвердженням. Більшість вважала, що це не її роль, бо вона занадто мініатюрна, але Роман Валько знав своє і виявився правим. Власне віра у актора чи уміння побачити в ньому те, що він сам в собі не бачить, завжди вражає у роботі Романа Валька.
Перший театр останнім часом видається мені швидкоплинним, тобто – актори швидко приходять і швидко зникають. Тож Валькові, який скрупульозно працює з кожним актором, часто доводиться будувати «піскові» замки. Так з відходом акторів розсипались «Ці вільні метелики» Леонарда Герша, канули у лету «Наш Тарас», «Зоряний хлопчик» Оскара Вальда… У «Пригодах Тома Сойєра» наразі задіяні студенти, театральна доля яких ще невизначена, але у цій виставі це здається оригінальною барвою. Зокрема, хочеться згадати Сіда (Юрій Курило), який викликає якусь невловиму симпатію, незважаючи на негативний образ його героя. Він навіть у схемі коміксу вміє бути живим і емоційно щирим. Його акторський позитивізм не ламає лінію, вибудувану режисером, а додає надію, що колись ми побачимо цього актора у найнесподіваніших роботах.
У новому прочитанні Тома Сойєра поряд з юними Олександром Трифонюком, Андрієм Розчісом, Павлом Харчуком працюють метри: Сергій Кустов, Валерій Коломієць, Богдан Балко, Василь Когут, Роман Скоровський. З лінді-хопу акторів консультував Олександр Чернов, над світлом працювали Світлана Коренкова та Богдан Сидор, над звуком – Людмила Пернепесова та Юрій Ванджала, а над відеопроекцєю – Діана Ходячих, завліт театру.
PS. «Ти мов та ріка, я мов та ріка», – лейтмотивом звучить сьогодні, а в ріці моєї пам’яті відлунює – «На річці Міссісіпі»… Так зустрічаються береги однієї ріки, над якою завжди мерехтітиме вітрило Тома Сойєра, хоча на плоті його й не було.
Світлини Анастасії Канарської
19.02.2018