Залишок кави на денці порцелянового горнятка, гіркуватий присмак обсмажених чорних зернят, спомини про старий маркопільський цвинтар, про його жовто-сірі тони на тлі стриманої блакиті високого жовтневого неба. Там був обрій. І була висота, якої так бракує в наших понурих містах. У мурашниках мікрорайонів – Сихова, Левандівки, Наукової... Такі подорожі в глибину віків трапляються зрідка. Що далі ти від'їжджаєш од міста, то глибше пірнаєш у масний намул десятиріч. Біля кожної дороги – духи дерев, опале листя, яке так пасує цим галицько-волинським шляхам. І скошений ще з літа лан, наче скуйовджене волосся, ковдрою стелиться вздовж лісистих пагорбів. Тут теж колись проходив фронт. Двічі. І ця земля вже достатньо заплатила за свій спокій. Та скільки ще вона заплатить?
Переді мною інтернет-сторінка Державного архіву Баварії, котрий нещодавно став сенсацією для місцевих краєзнавців, адже відкрив для нас кількадесят раніше невідомих світлин Бродів та їхніх околиць періоду Першої світової війни. На одній із фотографій типовий краєвид південно-східних околиць міста – горбиста місцевість, покрита лісом. Подільська височина. На передньому плані окопи та траншеї – маркери буремного часу. Вдалині видніються пошарпані хати, а перед ними дзеркальна гладінь великого озера. Дуже нагадує Маркопіль, якщо дивитися зі сторони старого цвинтаря, та це майже напевно не він. Таких світлин небагато. Їхній автор – німецький художник-портретист Ріхард Бенно Адам – здебільшого знимкував міста і коней. Останні були його пристрастю. На своїх численних роботах він зображав скакунів у різних обставинах і країнах. Мабуть, найвідоміша його робота – кінний портрет кайзера Вільгельма II, котрий був розтиражований на військових поштівках того часу. У воєнні роки Ріхард працював військовим художником у Франції та Галичині. У баварському архіві можна знайти його роботи, виконані у Франції. Цей відомий птах за покликом долі залетів до далекої східної провінції і зробив парканадцять безцінних для нас фотографій, у які ми сьогодні пильно вдивляємось, намагаючись віднайти те, чого нам бракує. І незрозуміло достоту, чого: забудови, зруйнованої війнами та людьми, дерев'яного бруку, похованого під товщею землі та асфальту, чи вітру часу, розпорошеного на цих світлинах ледве помітним сіро-брунатним димом?
Чи таки – висоти?..
Якби я був власником однієї з нечисленних бродівських пивниць, то без вагань ухопився б за ці світлини, мов за рятівну палицю, що її німецький портретист протягує нам із дна минулого століття. Це ж який концепт можна придумати! Бо, окрім коней, Ріхард знимкував і типажі брідців, і їхні звички, і вітрини крамниць, і колодязі... А найбільше фотографій він зробив якраз на ринку, де серед іншого краму, що привозили то з-за кордону, то зі села, красувалися пузаті бочки з... пивом. Не знаю, як кого, та мене ці чоловіки, що вивантажували пиво з фіри, особливо зворушили. Ось вона – спадщина. Бери і розповідай байки, вішай ці портрети на стінах. Мовляв, бачте – брідці завше любили випити пива. А ще була броварня в Поникві, геть неподалік. А ще фабрика рому на Старих Бродах. Користайтеся ідеєю.
Втім, червоною ниттю, що пронизує всі світлини бродівського циклу Ріхарда Бенно Адама, є війна. Художник перебував у Бродах саме в той час, коли австро-угорська армія вперше деокупувала його, тобто в період від осені 1915-го по літо 1916-го. Ми бачимо розбомблені будівлі та нестачу товарів, збідованих мешканців, які попри всі лиха всміхаються та жартують. У їхніх устах – занімілі слова, які ми не в змозі ні почути, ні відтворити. Один єврей повчально підніс указівного пальця догори і з лукавою посмішкою вдивляється в об'єктив фотографа – позує. Вояк австро-угорської армії, єгер, обирає капелюха біля прилавка. У продажу бачимо також добре відомі листівки Владислава Коцяна з упізнавамини краєвидами: гімназією, торгово-промисловою палатою, замком... На інших світлинах – колодязі, одноповерхові бараки, в яких проживала тодішня міська біднота, та кам'яниці. Деякі з них збереглися до наших днів, інші ж були знищені або перебудовані пізніше.
Але війна є війна. Фронт ще кілька разів переходитиме через Броди, аж доки все не скінчиться польською окупацією та глевким двадцятирічним миром. Ріхард Бенно Адам після 1918-го продовжить успішну кар'єру портретиста, ще встигне попрацювати в США, стане професором і 1937-го спокійно відійде у кращий світ у себе на батьківщині, у мюнхенському маєтку на Принценштрассе, 30, де й зберігатимуться всі його роботи, доки не потраплять до Державного архіву Баварії.
Щось глибинне є у тих світлинах. Наче й типова для тогочасної Галичини композиція. І люди ті ж, що й у Дрогобичі чи Львові. Та в місті, де минуле цікавить лише незначну частку мешканців, віднайдення таких скарбів – подія майже історична. Бо дуже скоро може настати час, коли від історії у Бродах залишаться хіба знимки та старі поштівки. Місцевій владі воно начебто "не на часі", хоча насправді – просто не цікаво.
Але поки ще є цегла, яка пам'ятає руки, що її виготовили, хоч тих рук уже давно немає. І ковані балкони, які бачили парад уланів. І навіть деколи, щоправда після опівночі, у двориках на Золотій якісь галантно вбрані пани закурюють файку і вирушають гуляти звичним для себе маршрутом. І навіть патрульні їх не помічають.
Любомир Лесонін – cтудент філологічного факультету ЛНУ ім. І. Франка. Лавреат Міжнародної німецько-української премії ім. Олеся Гончара в номінації «Публіцистика». Дипломант літературно-мистецького конкурсу «ТЕРНОслов» (м. Тернопіль, 2019 р.) у номінації «Проза». Дипломант конкурсу «Молода КороНація» (м. Київ, 2019 р.) у номінації «Повість».
22.02.2024