Розбійник Мацапура

чорний квіте ночей магістре залізних тортур

збур ходячий ганьба сім’ї мацапур

людоїд рукоблуд єзуїт зорекрад

продавець вінків рушників дівчат

Юрій Андрухович

В «Киевской Старине» (1894, №1) у статті «Происхождение слова "мацапура"» опубліковано указ Ніженської полкової канцелярії про те, що вночі 30 листопада 1740 року з Глухова втік розбійник Мацапура, якого крім убивств звинувачували і в людожерстві. Історія цього розбишаки досить цікава, але не для осіб з розхитаними нервами. Вперше її дослідив репресований згодом історик Микола Горбань, він також заперечив, що від розбійника походить слово «мацапура», бо справжнє його прізвище Шульженко від батька Шульги. І справді в козацьких реєстрах повно всіляких мацапур, які нічим особливим не прославилися.

Отже, у травні 1740 року сотенне Пирятинське правління дістало звістку, що по степах та хуторах блукають якісь «непотребнії люди». Незабаром чотирьох волоцюг на чолі з Павлом Мацапурою затримали, а виявивши, що на їхній совісті чимало злочинів, доправили до Лубен. На допитах спочатку добровільних, а потім під тортурами Мацапура розповів, що народився він у селі Колесниках Прилуцького полку, наймитував у селян, а свою злодійську кар’єру почав з того, що вкрав волів. Правда, відбувся тоді легко – його відшмагали нагаями, а що воли повернулися господареві, то Мацапуру разом з друзяками випустили.

Далі він знову наймитував, а у вільний час із товаришами їздив аж три роки по різних селах і обкрадав комори та крав коней. Крадене збували шинкарці, коней продавали на ярмарках, а гроші пропивали. Незабаром його заарештували, і Мацапура просидів цілий рік. Після цього ще з трьома розбійниками напали на трьох горілчаників (торговців горілкою), забили їх, трупи повкидали в очерет, а горілку (майже тисячу літрів) продали. І знову його арештували, та посидів недовго, бо йому раптом запропонували стати катом.

І взимку 1739 року він став катом у Прилуках та, за його словами, «в том званні перебував до Великого посту», поки не втік. Якийсь час жив на хуторі, куди незабаром прибуло до нього шість злодіїв чотирма возами та вісьма кіньми. Вони пожили на хуторі три дні й поїхали на Ніжинський шлях до криниці Побиванки для розбою, де застукали десять купців-горілчаників, що напували коней. Три втекло, а сім лягло трупом. Мацапура з товаришами позакопували трупи в сніг, а гроші, коні й горілку забрали. Після такого радісного початку товариство повернулося до домівок.

Після Великодня 1740 року Мацапура знову зібрав банду і продовжив грабунки, а вимагаючи грошей, припікав ноги запаленою скіпкою. Паяльників і прасок тоді ще не було. Незабаром розбійницька ватага виросла до півтора десятка головорізів. Штабом їхнім правила могила Телепень. Біля села Мокієва вони напали на п’ятьох купців, що розташувалися ночувати, і киями забили трьох. Двоє відкупилися, далі розбишаки забрали п'ять возів, багато горілки і помандрували до Телепня. Там стояли з місяць, і тільки коли-не-коли йшли на крадіжки до сусідніх сіл. Потім ватага вирушила до села Згурівки по здобич. По дорозі стрілося їм два погонщики. Забили їх киями, щоб не могли про ватагу зголосити. Біля Згурівки почалися найбільші жахіття.

«Опівдні зустрілася їм якась жінка, – подає писар зі слів Мацапури, – з якою вони спочатку сотворили богомерзький блудний гріх. А потім кийками до смерті вбили. Першим почав бити Мацапура. Зняли з неї свитку й там же, між ріллями, закопали в яму. Наступного дня, побачивши іншу жінку, перехопили її й до возів привели. І з цією спочатку сотворили богомерзький гріх, а після забили на смерть кийками. Зняли з неї свитку й у землю закопали. А іншого дня, побачивши двох жінок, які йшли із села Рудки в поле, піймали на дорозі й привели до возів, де й тримали до вечора. І з ними всі творили блуд, а ввечері до смерті кийками забили. Уночі, знявши свити, там же в землю закопали...»

Звідти поїхали у степ, перейняли вагітну жінку й теж почали знущатися з неї, а потім Таран «сказав, що може довідатися – буде їм щастя чи ні, коли дитя в животі в цієї жінки побачить, розпоров їй живіт», витяг дитину й, «піднявши дитині голову, сказав, що всі вони загинуть». Тіло жінки закопали, одрізавши груди, а дитину, «яка була жіночої статі», «вклавши у мішок» взяли на віз, бо Таран сказав, що ще «ворожитиме на дитині, хто з них пійманий буде, а хто ні».

В іншої зґвалтованої і забитої жінки відрізали ікри і прихопили з собою. Дитину, щоб не зіпсувалася, обкладали мокрою кропивою. Увечері на Телепні почалося ворожіння. Іван Таран розрізав дитині ножем живота, витяг серце і кинув на вогонь, «коли воно з вогню вискочило, Таран сказав, що всіх піймають», а далі сказав, «що будемо нагору кидати серце й хто його в руки схопить, того не піймають, а хто не схопить – того піймають». Кілька розбійників його упіймали, а кільком, як і Мацапурі, не вдалося.

Далі вже відбувалося канібальство. Рудий витяг з дитини нутрощі: кишки, печінку, а Ревицький з Макаренком порубали на шматки і, «вклавши в казанок всі ті шматки й серце, спочатку у воді обварили, а після запекли у свинячому салі». Посоливши й «спікши на шашликах», усе разом з'їли із хлібом. Їли, бо вірили, що коли наїдяться, то ніхто їх не піймає і будуть відважні. Їло, правда, тільки дев'ятеро тих, що ходили в похід, решта сім, які охороняли здобич на Телепні, їсти не схотіла.

Наступного дня піймали та привели до возів ще якусь жінку. «Зараз же Мартин Рудий ножем повідрізав їй груди, а Мацапура наказав кров випустити». Жінка «від них побігла швидко й, відбігши недалеко, упала й умерла». Потім вони побачили з Телепня подорожніх, семеро чоловіків та жінок, і погналися за ними. Шість утекло, а одна дівка з переляку сіла на траву, де її й піймали. Привели до могили, зґвалтували її всі шістнадцятеро, потім випороли литки й закопали біля могили. Мацапура з товаришами «груди ті, з обрізаними в жінки ікрами, зваривши та підсмаживши», поїли.

Нарешті Мацапуру з трьома товаришами арештували. Найстаршому з ватаги було сорок років, а наймолодшому п'ятнадцять. Полковий суд ухвалив: Павло Мацапура, Михайло Міщенко, Яким Півненко та Андрій Пащенко, які багато злочинів і насильства богомерзьким гріхом і смертними вбивствами сповнили й окрім того їсти людське тіло насмілилися, підлягають страті. Тобто шарпанню розпеченими кліщами ребер, волочінню їх кіньми й заплітанню у колеса.

Розбійників під вартою відіслати у Глухівську канцелярію, де ще раз допитали. Мацапурі дали 40 ударів, іншим дещо менше. Проте нічого нового судді не почули. Водночас ішли розшуки решти розбійників. По всіх полках розіслані були укази ловити розбишак з ватаги Мацапуриної. Але розшуки не дали жодних результатів.

30 листопада 1740 року Суд військовий генеральний ухвалив відповідно до прав малоросійських: «Насамперед Мацапуру та його товаришів висповідати та причастити, якщо на думку духівника вони будуть гідні святих таємниць, а далі за всі їхні провини і за поїдання людського м'яса, чого й нечестиві варвари не роблять, здійснити жорстоку страту на тій же могилі Телепні, біля якої чинили розбій. Мацапурі, що був проводирем розбишак, і будучи за колишні свої злодійства звільнений від смерті й призначений у Прилуцькому полку заплічним майстром і, не виправившись, на ще більші пішов злодіяння, відрубати пальці на руках і ногах і, обрізавши йому вуха й ніс, посадити живого на кіл. Товаришам його, четвертувавши, відітнути голови і біля нього їх покласти на колесах, і частини їх на кілки насадити на страх іншим...»

Та потім вирішили, що «у такім безлюдному місці їх усіх страчувати безглуздо», й ухвалили скарати Пащенка на Телепні, а Півненка в Прилуках під час ярмарку. Мацапуру й Міщенка поки що затримали і далі провадили слідство. А щоб вони не важилися тікати чи, бува, чого собі не заподіяли, то присуду їм не оголосили.

Однак Мацапура звідкись довідався, що його чекає, і хоч його добре стерегли, а проте він того ж дня утік з тюрми. Його швидко упіймали, і на допиті 12 грудня, де його нещадно батогами відшмагали, Мацапура розповів, що, коли «світло згасло, а вартовий, сидячи, зліг на стіл і заснув», він вийшов з тюрми у двір і пішов Кролевецькою дорогою просто в поле. Дорогою розбив на ногах кайдани кісткою кінською, а на руках, «зачепивши за дрюк, скинув». Дійшов так до байраку, просидів там день, а ввечері пішов у село й вліз «у клуню». Там його упіймали селяни й привели до Глухова.

Тут у Глухові 22 грудня його й стратили на Київському тракті. Ця страта була настільки гучною, що генеральний підскарбій Яків Маркович занотував у щоденнику: «Глухів. Злодії й розбійники страчені: Мацапурі, який тиранськи над людьми знущався й м'ясо людське їв, пальці рук і ніг, ніс і вуха відрізали, а опісля живого на кіл посадили, іншого четвертували, а третього спалили».

Про Мацапуру, як згодом і про Гаркушу, поширилися в народі перекази. Навіть Котляревський в «Енеїді», помістивши у пеклі видавця Парпуру, додав задля рими: «Якусь особу Мацапуру Там жарили на шашлику».

У спогадах Єгора Тимковського («Киевская Старина», 1884, №3) натрапляємо на таку згадку: «Але що вам сказати про той таємничий жах, з яким я вступив у густий сосновий бір, що на тридцять верст простягався під самим Києвом...

Мені здавалося, що в кожній піщаній долині ми знайдемо гріб свій, як у пісках лівійських, і за кожним деревом чатує з довжелезним ножем розбійник, готовий уразити нас, а в той час було там розбійників, або, принаймні, оповідей про них, як от про силача Гаркушу, про кровожерливого Мацапуру чимало».

У першій редакції «Ревізора» Гоголь зобразив жінку якогось Мацапури, правда, не розбійника. Юрій Андрухович, який присвятив розбійникові вірша, з гуманних поглядів не «посадив» його живцем на кіл, а «повісив»:

та й поліз у петлю ніби там анаша

або херувимська музика ніжна

і хоч зашморг вийшла на світло душа

і кружляла над площею міста ніжина

У пресі частенько можна знайти нарікання на жорстокість, яку виявляють і підлітки, і дорослі стосовно інших осіб. І, мовляв, уся причина в телебаченні, у кримінальних серіалах. Тоді постає питання: що ж сформувало звірину жорстокість Мацапури і його поплічників?