Сергій Скальд, справжнє прізвище – Баламутовський (12.11.1979 – 21.04.2022) був учасником російсько-української війни з 2014 року. Чернівчанин. Загинув, захищаючи Маріуполь. Україна для поета була пріоритетом, а вірші він розглядав як форму боротьби за неї. З цього переконання постала колективна збірка патріотичної поезії “Голос крові” (Наш Формат, 2013), в якій брали участь семеро авторів з різних куточків України, поміж яких Сергій Скальд. У доробку поета є і дві індивідуальні збірки поезій: “Навиліт. Рими калібру 5,45” (“Орієнтир”, 2018) та “Інший” (Видавництво ТОВ “Вістка”, 2021).
Сергій Скальд убачає в подіях нинішньої війни тривалу історичну тяглість. І відлік починає з часів козаччини (“Хай затремтить козацький тулумбас / Вогнем повстання душу гріє Січ”), але ближчими і за часом, і за духом йому є вояки Української повстанської армії (“Де в схронах український командир, / Для нас сховав повстанців автомати”; “Підуть до бою галицькі СС, / В останній бій, пліч-о-пліч разом з нами!”). Набат війни скликає “славетні душі видатних солдатів” усіх часів і закликає велич духу (“Хай велич духу спуститься з небес”), але розуміє її поет не тільки як відвагу предків (характерництво), а і як формування особистого характеру (“Прошу, спаліть в похідному вогні, / Байдужість, заздрість, спокій мій та жалість”). Тому фінал цього патріотичного вірша звучить у дусі єдності мертвих і живих, а його заключний рядок співзвучний із гаслом вояків УПА – “Воля України або смерть”:
Прокиньтесь, душі визвольних змагань,
Нам так потрібна ваша допомога,
Завзяття дайте, сили, вміння, знань,
Влаштує тільки смерть чи перемога!
Протиставлення “смерть чи перемога” вказує не тільки на духовний максималізм і найвищу міру патріотизму автора, а і на одну з ключових тем його творчості: проблеми вибору, відповідальності, пам’яті – категорій, що в усі часи (а надто – в екстремальні) визначають людину моральну і свідому.
Образність у віршах Сергія Скальда мінімізовано, підпорядковано ідеї. Визначальним стає лексичний пласт текстів. І лексика, і метрика, і строфіка його поезії увиразнюють настанову автора на впорядкованість. В аспекті формальному йдеться про послідовне тяжіння до ямбів і хореїв та неухильне застосування рими. У плані змісту порядок постає як альтернатива, що структурує дійсність.
Так збудовано вірш Сергія Скальда “Вибір”, у якому фігурують пари антонімів як абсолютних (добро/зло; хочу/мушу; світло/пітьма; творити/ руйнувати), так і контекстуальних (загартувати – продати; прогресувати – чекати змін; шукати правду – йти у депутати). Друга група акцентує моменти непохитності й компромісу, активності і пасивності, правди й брехні (кривди). Попри виразний патріотичний пафос і, як наслідок, – публіцистичну складову, для поета важливо ствердити, що людина має право дошукуватися причин власних дій, аби зважено обирати шлях:
Ти обираєш світло чи пітьму,
Вогонь повстання чи холопську долю,
Ти обираєш між “так треба” і “чому”,
Прийняти правила чи вийти з-під контролю.
Антонімія, вочевидь, є однією з опцій, внутрішньо досить відповідних ситуації війни. В цей період дійсність тяжіє до графіки, до однозначного поділу на своїх і чужих; друзів і ворогів; таких, як усі, й інших. З огляду на те, що одній зі збірок Сергій Скальд дав назву “Інший”, не буде помилкою твердити, що інакшість є для поета позитивно маркована. Вона пов’язується з внутрішньою суттю людини і протистоїть не колективу (як окремішність), а тільки людині з інакшими ціннісними орієнтирами. Ця індивідуалізація, символізована в образах вовка (“померти вовком”) і собаки (“постійно вити псом”) є метафорою життя вільного/підневільного; дії/бездіяльного голосіння. Такий акцент на індивіду увиразнює особисту відповідальність, адже бездумні дії з міркувань, що “так треба”, підважує (зважує) “чому?” кожної людини думаючої. Власну безвідповідальність уже годі підмінити рішенням колективу і гаслом “як усі”. Підвищена індивідуалізація запобігає баченню війни в категоріях статистики і зберігає емоційний фактор сприйняття, домежно загострюючи його.
Саме в моментах емпатії патріотичні вірші перестають бути закликами чи публіцистичною риторикою і стають поезією, що промовляє до читацького серця. Так вірш “Цей постріл снайпера мав бути тільки мій”, що постає як мовчазна розмова побратимів – загиблого та вцілілого – торкає до глибин:
Немає толку від пустих розмов,
Але скажи, чому я досі ще живий?
Чому не я, а ти від нас пішов?
Я кожен день пригадую той бій,
Я дав команду групі “за броню!”
Цей постріл снайпера мав бути тільки мій,
Що ти робив на лінії вогню?
Тут не тільки про відповідальність командира чи про відчуття провини вцілілого, але про готовність жертвувати власним життям заради життя тих, чиє плече відчуваєш поряд, – за брата по зброї. Про це і йшлося загиблому воїну, про що сказано в фіналі твору:
Прозорі очі мертвого солдата,
Вказали співрозмовнику на стіну:
на фотокартку названого брата
що обіймав двох діток та дружину.
Тут варто побіжно окреслити момент, який усе частіше стає предметом наукового осмислення – мова війни. Перш ніж говорити про образну мову (метафори, епітети) чи мову понятійну (метонімічну) як різний формат опису воєнної дійсності в поезії свідчення, варто звернути увагу на переосмислення самого поняття мови і мовлення. Чимало митців слова і науковців-філологів на початку повномасштабного вторгнення відчули і засвідчили відчуття марності слова в реаліях війни. Про це говорить у своїй поезії і Сергій Скальд: “Немає толку від пустих розмов”, – а протидією таких порожніх балачок є не так виваженість кожного слова і лапідарність вислову, як мова жестова чи мімічна, коли промовляють очі (“Прозорі очі мертвого солдата, / Вказали співрозмовнику на стіну / на фотокартку названого брата”).
Розмова – мовлення, обмін репліками й досі відбувається, але мову як систему правил визначає не лінгвістика, а візуальні мистецтва, насамперед – фото. Світлина уможливлює фіксацію миті, що зачепила погляд, почуття, думку або ж уяву того, хто бачить. І тому мова фотографії як мова візуальної деталі / візуальної картини стає часто імпульсом для словесного, в тім числі і поетичного опису.
Досить виразно демонструє сказане поезія С. Скальда “Чорний сніг”, у якій автор укотре вдається до антонімії та принципу чорно-білих світлин. Назва вірша читачем сприймається як оксюморон, адже звична палітра, що змальовує сніг: білий, сіруватий, брудний. Чорний є ближчим до останнього з перелічених і може пов’язуватися зі снігом, що долежав до весни. З іншого боку, цей сніг окреслює не тільки сподівану близьку весну, а і формує контраст настрою, за якого вибір – не півтони і відтінки, а альтернатива, коли третього не дано, бо існує лише стримана і чітка графіка:
Чорний сніг та біла, біла тиша…
Вибух, дякую за цю спокійну мить.
Біль у скронях б’є, стає гострішим,
Та душа вже більше не болить.
У тексті напластована антонімія на базі прикметників-епітетів (чорний / біла, біла); на основі однокореневих слів (біль / не болить); на базі образної метафори: приміром, сніг протиставлено тиші, тож його може замінити антонім тиші – крик; чорний крик. Подібно і в другому рядку, де спокійна мить урівноважується вибухом як миттю неспокою. Перший різновид антонімії є звичним, хоч і тут автор, використовуючи двічі епітет “біла”, чітко вказує на перевагу тиші, спокою та миру. Антонімія з однокореневими словами розмежовує тіло (“біль у скронях... стає гострішим”) і душу (“душа вже більше не болить”). Антонімія на базі метафори розгортає перед читачем низку асоціацій: чорний крик (болю, люті чи і прокляття) – вибух – неспокій; тиша – спокійна мить. Так зорова чорно-біла палітра накладається на звукову (тиша-крик-вибух) і емоційну (вибух-спокійна мить). І лише у фіналі вірша “Чорний сніг”
Чорний сніг – кордон між ворогами,
Чорний килим з непотрібних слів.
Чорний сніг нас всіх зробив братами,
Що повстали проти ворогів!
Чорний килим непотрібних слів є варіацією мотиву пустих розмов із вірша “Цей постріл снайпера мав бути тільки мій”. У творі про двох побратимів, загиблого та вцілілого, слова знецінює смерть. Її незворотність позбавляє шансу зробити інший вибір і уникнути трагедії. Натомість у вірші “Чорний сніг” усі слова знецінює життя, бо сказаних слів вороги просто не чують. Отому і вчувається співзвучність у творі “Чорний сніг” із віршем “Влаштує тільки смерть чи перемога”: домовитись не вийде, та й нема з ким. Адже ворог у нас незмінний упродовж сторіч і тактика його незмінна. Тому, попри публіцистичність, яка закрадається в “Чорний сніг” (“Тільки МИ зупинимо цю зграю, / Тільки МИ зупинимо катів”), усвідомлюєш: автор промовляє тут не лише про солідарність сучасників. Його “МИ” – позачасова категорія, що об’єднує всіх борців за волю України в усіх століттях її історії (“Вкотре ми шикуємось у лави, / Вкотре в бій веде народний гнів”).
Ідучи в бій автор усвідомлював, що може загинути. Є в нього вірш, який можна розцінювати як автопортрет поета на тлі суспільства та війни. Варто навести його цілком послідовно, прокоментувавши фрагменти-строфи:
Сіра пляма в потоці яскравих людей
Щось не ваше, щось кимось набуте
Тінь сумління та віри у святість ідей
Я – це те, що простіше забути
Вже першим рядком Сергій Скальд окреслює контраст між собою та іншими, прописуючи свою подвійну інакшість: по-перше, непізнаваність (пляма, хоч і має чіткі обриси, але може тлумачитися по-різному, що відомо з психологічних тестів); по-друге, непомітність (адже пляма сіра). Нагадаю: обкладинка збірки “Інший” є сірою, а на обкладинці вміщено портрет Сергія Скальда з чорною стрічкою на очах. А що стрічка символізує – неупередженість автора, вподібненого Феміді, неможливість зазирнути йому в очі, а отже пізнати душу, чи пов’язку смертника – нехай кожен вирішить сам. У будь-якому разі останню версію відкидати не варто, бо якщо спершу ліричне я – “те, що простіше забути”, оскільки воно сутнісно чуже (“щось не ваше”), то наприкінці те я – “з того світу примара понура”.
Персонаж цього вірша, за яким упізнається постать автора, зізнається: його сумління гостро реагує на кожну смерть ворога, хоча вбиває він не з примхи, а з потреби захисту. Тож самоозначення поета з першої строфи – “тінь сумління” – не відповідає дійсності. Це окреслення правомірніше прикласти до антагоністів персонажа – яскравих людей:
Я вбивав, щоби жити... навіщо, за що
Я не можу заснути щоночі?
Я – це склянка, в яку ви сховали війну
І тому відвертаєте очі
То їх автор атестує як таких, що ховають війну – тобто заперечують її наявність і не “впускають” у своє яскраве мирне життя. Тінь сумління в них іще є – очі все ж відводять. А себе ліричний персонаж визначає через метафору: “Я – це склянка, в яку ви сховали війну”. Ці слова викликають у читача асоціацію з подібним образом, знаним із фольклору: буря в склянці води. Тож персонаж, гадаю, може прочитуватися як погамований гнів, спрямований на людську байдужість:
Я людської байдужості згадка та тінь
Непомітна фігура похмура
Я – це сором, та біль від моральних падінь
З того світу примара понура
У фіналі поезії Сергій Скальд розкриває метафору строфи початкової (сіра пляма – непомітна фігура), а також зміщує акценти: у першій строфі персонаж – людина з плоті і крові; у заключній – невидимий дух; у початковій строфі персонаж – тінь сумління власного; в другій – тінь сумління людей, які “в склянку сховали війну”; в заключній строфі – сором (не тінь, а повносиле почуття).
Пам’ять болить, адже зобов’язує до відповідальності. Сергій Скальд тому і написав: “Я – це те, що простіше забути”. Та забувати не маємо права. Забуття надто дорого коштує.
03.02.2024