Містифікація – це такий самий літературний жанр, як і будь-який інший. Бували випадки, що містифікації робили грандіозний вплив на національну свідомість того чи іншого народу, провокували хвилю патріотизму і зацікавлення історією та культурою. Саме такими містифікаціями були балади міфічного Оссіана у виконанні шотландського поета Макферсона в 1763 р., а через пів століття чех Вацлав Ганка «відкрив» аж два старовинні рукописи з досі невідомими баладами. Заки науковці розкрили обман, обидва «відкриття» настільки міцно ввійшли у народну свідомість, що викурити їх уже звідти було неможливо. Та це й не дивно, якщо взяти до уваги, що на основі тих балад були написані гори наукових досліджень і художніх творів. З балад Оссіана почерпнув не один сюжет Вальтер Скотт, а за баладами, які сотворив Ганка, Алоїз Ірасек написав свої «Старочеські легенди», що стали для кожного чеха своєрідним «Кобзарем».
Але і донині знаходяться унікуми, які нізащо не хочуть вірити в те, що то були містифікації. В Україні за прикладом Макферсона і Ганки Олександр Шишацький, Ізмаїл Срезневський та Пантелеймон Куліш підробляли думи. У 1920-х роках Кость Буревій вигадав поета Едварда Стріху, а в 1940-х Юрій Клен, Леонід Мосендз та Мирон Левицький – поета Порфирія Горотака.
Однак усі ці містифікації не мали такого великого розголосу, як містифікація Юрія Миролюбова, який сфальсифікував «Велесову книгу». Жоден науковець не сприймає цього витвору серйозно, але є велика армія дилетантів – Сергій Плачинда, Степан Пушик, Ганна Лозко та інші, які будуть до останку захищати автентичність дощечок, яких ніхто ніколи не бачив. Якщо Макферсон міг пред'явити лише копії старовинних рукописів, які були втрачені, то Миролюбов завиграшки міг усі дощечки сфотографувати. Однак маємо лише одну фотографію і дбайливо від руки переписані тексти. Це справді кумедно для ХХ сторіччя – роками копіювати дощинки замість того, щоб їх сфотографувати і сфільмувати. Але Миролюбов спалився так само, як і Макферсон. Ще до свого відкриття Макферсон опублікував поему «Горянин», яка разюче перегукувалася з баладами Оссіана, що зауважив його сучасник Семюел Джонсон і обізвав Макферсона пройдисвітом. Тому після публікації балад Оссіана він намагався усі примірники «Горянина» знищити.
Те саме й із Миролюбовим. Він теж іще до відкриття «Велесової книги» написав етнографічну працю, в якій опублікував начебто записані ним легенди і балади, що стосувалися давніх часів. Дивним чином ці «записи» перегукувалися, а деколи дослівно повторювали тексти «Велесової книги», яка мала бути відкрита значно пізніше. Ясна річ, дилетанти від історії не тільки не читали цих праць Миролюбова, а й чути про них не хочуть. Принаймні коли я на Форумі видавців намагався розповісти черговому історикові-любителю, який презентував величезний гросбух, де він, за його словами, «по-новому глянув на "ВК"», то він нізащо не вірив, що такі праці існують.
Але я хочу розповісти про іншу містифікацію, яка сталася у 1970 р. Спочатку «Літературна Україна», а за нею кілька журналів і квартальник «Поезія» опублікували вірші нікому не відомого Бориса Корнієнка. Скупа біографічна довідка вістила, що народився він у 1954 р. в селі Моринцях на Черкащині, закінчив вісім класів і працює електрозварником у колгоспі імені В. І. Леніна, одночасно навчається у вечірній школі. Член ВЛКСМ.
Вірші були незвично коротенькі і, як на той час, вражали метафоричністю. Тепер ледве чи когось вони особливо зворушать своїм примітивізмом:
Я тебе поцілую –
І зів'яне весна.
***
Сонце білозубе
Хмарці облизує губи.
Хоча траплялися і такі цікавинки:
Дідусь везе санчата
Померлої онучки.
***
В сю мить, як дід помер,
Почув,
Як голосно іде годинник.
Комсомольськими темпами видали у 1971 р. й збірку віршів Корнієнка «Коріння». Передмову написав сам Леонід Первомайський:
«Ім'я автора нічого не сказало мені – я чув його вперше, – писав він. – Короткі вірші – в п'ять, два, а то й один рядок, з невловним ритмом, позбавлені рим, наповнені хвилюючим змістом, в одежі точного і місткого слова, одразу ж узяли мене в полон. Вони вражали первозданною самобутністю, несподіваністю і свіжістю.
Коли б мене не попередили, що автору ще немає сімнадцяти років, я подумав би, що створив їх досвідчений глибокий майстер...
Спитала квітка: "Як живеш?"
Спитав я в квітки: "Як цвітеш?"
Цей дворядковий вірш міг би написати Григорій Сковорода або молодий Павло Тичина... Поет ще зовсім дитина, коли вихоплюються у нього ці повні радісного захвату рядки, коріння яких десь у дитячих щедрівочках:
Як одягну я кожуха,
Та як піду селом,
Та як защебечуть собаки, –
Ото різдвяна буде ніч».
Треба знати ту епоху, коли це писалося. Українська поезія того часу була всуціль римована, зґвалтована поетами-шістдесятниками з їхніми дядьками і тітками, дідами і бабами (то були найпопулярніші образи), і надовго забуксувала. Цілий легіон графоманів ледь не хором тирликав на один мотив: рідна хата, рідний поріг, калина, вишиванка, рушники, явори, журавлі і т. д. Лише кілька поетів насмілилося писати верлібром – Василь Голобородько, Надія Кир'ян, Ігор Калинець, Микола Воробйов, Віктор Кордун, Валерій Ілля, Станіслав Вишенський, Михайло Григорів, Михайло Саченко, Григорій Чубай та і я, грішний... Здебільшого їхні публікації обмежувалися часописами та газетами, та й то тільки до початку 70-х, а далі їх взагалі перестали публікувати, оскільки багато кого вже встигли надрукувати на Заході.
Прекрасний поет Михайло Саченко вирішив позбиткуватися з офіціозу. Його вибір падає на хлопця з його рідного села Моринців, і він від імені Бориса Корнієнка починає публікувати вірші. Сам Саченко вже потрапив на перо адептам соцреалізму. Їхнє гнівне обурення викликав віршик, якого перетворив на пісню Віктор Морозов і виконував разом з ансамблем «Арніка»:
Метелик сів у мене на потилиці,
Метелик сів і там сидить,
Сидить метелик там і дивиться,
Як гарно на потилиці сидіть.
І більш нічого поміж нами,
Обоє незалежні — він і я.
Метелик ніжними ногами
Мене за шию обійма.
Мені і не погано, і не любо,
Така незрозуміла ся земля.
Метелик просто переплутав,
Де синя квітка, а де я.
Слово «незалежні», вочевидь, навіювало сторожовим псам якісь не ті асоціації. Навіть у «Перці» з'явився фейлетон байкаря Івана Немировича, який розродився праведним гнівом на естраду. У кожному разі пісеньку виконувати заборонили.
Саченко взявся за просування Корнієнка з неабияким запалом, ставши, по-теперішньому кажучи, менеджером і продюсером. Він не тільки організував йому публікації, а навіть возив поетичну зірку по літературних осередках. У 1971 р. побував з Корнієнком і у Львові. У ті часи літературні здибанки робилися по хатах. Я пригадую той вересневий день, коли ми зібралися у помешканні якоїсь панни. Мене привів туди Грицько Чубай, який Саченка знав давно.
Чубай ще до зустрічі сказав, що він не вірить у те, що якийсь селянин без освіти міг щось подібне написати, але вірить у талант Саченка. А ще ми звернули увагу, що деякі вірші – це фактично плагіат з Антонича. Серед віршів, які захоплено цитує Первомайський, був і цей:
Росте дівча, наче кущ калини,
Гудуть машини на шляху.
Ластівки в моїх віршах ночують
До початку нового дня.
Місяць запряжу я в сани,
Назустріч зимі виїду,
Окрилені ластівчиними крилами,
Літатимуть мої вірші.
«Складні і неоднозначні образи, в які він втілює свої надії, свідчать про широчінь і багатоплановість мислення цього юнака... – писав Первомайський. – Вражені незвичайністю цих, їх простотою і оголеністю почуттів і думок, що пульсують в них, ви можете запитати: "Вірші? Невже це вірші?" Я відповім: "Ні, це більше, це – поезія"».
Але ось порівняйте цього вірша з віршем Антонича:
Росте хлоп'я, мов кущ малини,
Підкови на шляхах дзвенять.
Ось ластівки в книжках пташиних
Записують початок дня.
Запрягши сонце до теліги,
Назустріч виїду весні.
Окриленим, хрещатим снігом
Співають в квітні юні дні.
Тут такий разючий збіг, що скидалося на відверте глузування. Були й інші запозичення, і не тільки з Антонича, а й з Лорки.
Перше, що насторожило нас із Чубаєм на зустрічі з юним поетом, це те, що вірші свої він читав якось дивно. Частенько затинався, хоча переважно читав з рукописів, а не з пам'яті. А ще більше мовчав, ніж говорив, а якщо говорив, то щось таке, що міг би сказати будь-який хлопчина, не конче геній.
В один із моментів ми вивели Саченка на балкон і відверто сказали йому, що не віримо у поетичний дар Корнієнка. Михайло спочатку заперечував свою участь у написанні віршів, але коли ми його носом тицьнули у всі запозичення, розсміявся і, взявши з нас обіцянку не видавати його, визнав, що усі вірші скомпонував він. Для нас це було нормально, бо ми й самі займалися містифікаціями і розіграми, тому жодним словом не дали зрозуміти, що таємниця розгадана.
А тим часом «поет» далі бубонів свої вірші під захопленими поглядами львівських панночок. Будь-які спроби підпоїти його панночкам не вдалися. І тільки ми знали, чому. Михайло заборонив йому вживати спиртне, щоб той не проколовся. Він повинен був грати роль соромливого замисленого хлопчика. І це йому незле вдавалося.
У 2006 р. невідомі злочинці вбили Михайла Саченка, ще одного представника втраченого покоління. А Борис Корнієнко після видання першої збірки віршів безслідно зник з літератури.
31.01.2024