На всіх ринках Львова щоденно, окрім неділі, від раннього ранку до полудня нуртувала торгова активність, і щодня неподільно і всевладно панували там львівські перекупки. Вони, як і львівські батяри, були своєрідним феноменом Львова, який зайняв своє місце у міському фольклорі. Перекупки були частими героїнями газетних репортажів та поліційних повідомлень, їхня поведінка і багатющий лайливий словник спричинили появу приказок: сваришся мов перекупка, поводишся мов перекупка, говориш мов перекупка...
Львівські перекупки були жінками з передмість і довколишніх сіл, вже раннього ранку приходили вони на базар, заплативши міській управі за постій і право торгувати. Приносили на плечах городину, овочі, курей, набіл і всяку всячину, розкладали на веретах з грубого полотна на стільцях або й на землі і самі присідали коло краму.
Перекупки заповнювали всю площу Ринок, зеленярки і яринярки облюбували місця довкола фонтанів, щоб час від часу мати змогу щедро збризкувати водою зелень і ярину. При цьому залишався для покупців вільний прохід. Перекупки, продаючи і захвалюючи свій товар, одночасно оповідали одна одній різні новини.
Чимало з них пережили не одного свого чоловіка і хутенько віддавалися за іншого так, мовби то були писані кралі, хоча переважно то були товстулі, які дибали качиними кроками на слонячих ногах, перевалюючись із боку на бік. Товсте надуте обличчя бурячкової барви, обвітрене й присмажене сонцем, надзвичайно живі очі, які будь-якого покупця вмить оцінять з голови до ніг, товсті руки з товстими ковбасками пальців, які спритно ховають гроші кудись поміж два великі бальони грудей. Кого така краса могла привабити? Але факт залишався фактом – овдовіла перекупка недовго переймалася самотністю. І вочевидь причина тут крилася у її зарадності, умінні заробити на хліб і собі, і дітям.
Не було серед них молодиць, бо щойно ставши перекупкою, вона вмить ставала поважною, як справжня купчиха. Натягнувши на себе цілу купу різного вбрання, вона мовби втрачала визначеність віку і могла мати від 30 до 60. З роками перекупки на обличчі мовби не мінялися, хоча відчутно набирали ваги, і з кожним роком стільчик під їхньою сідницею ставав усе огряднішим і міцнішим.
Вбрання перекупки не було надто парадовим. Складалося з простенького муслінового чепця, оздобленого засмальцьованими стяжками, з-під яких вибивалися патли невизначеної барви, з широкої сукні з темного перкалю, перед якої оздоблював фартух в червоні смуги з велетенськими кишенями, з хустки, що була завбільшки з добру верету і зав’язана хоч і недбало, але з властивим перекупці смаком, та ще й навхрест перемотана на грудях.
Але зате як виходила така пані Міхалова в неділю на спацер, ведучи попід руку свого чоловіка-хирляка, то перехожі аж озиралися за розкішною сукнею в червоні букети, справжньою турецькою хустиною з екзотичними узорами і новим чепцем, на якому теліпалося стільки різнобарвних стяжок, аж здавалося, що вона веселку вбрала на голову.
Коли мороз докучав, перекупки натягували на себе ще більше манелів і сідали на залізні гладущики, під якими жевріло деревне вугілля. Час від часу піднімали ті горщики, дмухали на вугіль, щоб розпалити вогонь, і сідали знову, підвуджуючи свої повні форми. З-під спідниць курився блакитний дим і снував високо в морозному повітрі.
Їхні розмови з покупцями – то був найблискучіший львівський гумор. Часом доходило поміж ними до словесних конфліктів – вони лаялися, вживаючи соковитих та зневажливих висловів і жестів, а інколи і до фізичного насильства. «Траплялося, – загадував один газетяр, – і сам я мав нагоду бачити таку сцену, як одна перекупка у захваті словесного двобою і для підкреслення образи і презирства до своєї суперниці відвернулася до неї плечима, підняла вгору свою спідницю так, що аж білий день став ще яснішим, і викрикувала: "Поцілуй мене в дупу!"»
Схожу сцену описала Яніна Авґустин-Пузєвіч, але вона мала продовження, бо та друга перекупка, не довго думаючи, «повторила той самий жест і вигукнула ту саму пропозицію, додаючи, що при її дупі теж сторожа нема. Беручи до уваги, що обидві жінки не мали майталасів, видовище було дуже потішне».
«Чи є хтось відважніший за львівську перекупку?» – запитували львів'яни і стверджували: ні. Перекупка могла загулюкати будь-кого і нікого не боялася, могла відрізати і німцеві, і москалеві. Відомий історичний факт, коли кілька перекупок на Стрілецькій площі визволили під час І Світової війни групу інтернованих польських легіонерів з рук австрійського ескорту. А одна перекупка прославилася своїми жартами над совітками, називаючи їх «мадам товаришки».
Перекупка пишалася дивовижним даром – надзвичайно спритним язиком. Про львівську перекупку казали, що як стала вона раз між вітряком і млином і почала пашталакати, то і вітряк спинився, і в млині води забракло, а баба все говорила і говорила. Також жартували, що ще ані одна перекупка на сухоти не вмерла завдяки безперервному тренуванню легенів. Недарма на сніданок перекупка випивала кварту гарячого пуншу для зміцнення грудей і щоб голос не сідав.
– Що пані Антонова (львів'яни зверталися до заміжніх кобіт за іменем або посадою її чоловіка) вчорай робила? – питає одна перекупка другу.
– Сиділа-м сама цілий день в хаті.
– А не заболіла в пані ґемба (губа) такво цілий день ані слова не промовити?
Чоловіки перекупок чомусь переважно були худі й змарнілі і сиділи у жіночки під пантофлею, не насмілюючись пискувати. Ось яку сцену побачив сучасник:
Пані. Кілько той пучок шпараґів?
Перекупка. Два золотих. (Тихо до чоловіка:) Почекай, штубаку, не подарую ті того!
Пані. Але то дорого. Дайте за золотий.
Перекупка. О, ще чого! Хочеш, пані, купуй, пані, або не купуй, пані. (До чоловіка:) І чого стоїш, як струсь? Ходи ту, нещастя!
Пані. Ну, то як? Дам золотівку.
Перекупка. Не впущу від двох. Дивіться на неї! Ото мені купець. Має їдного золотого в кишені, а хоче цілий базар закупити. Ото мені пані з Буська! В плечах широка, а внизу вузька! (І лясь чоловіка по писку).
Сцена 2. – Та та салата якась нефайна.
– А панюся про себе шо думає? Жи вона файна? Тьфу... на таку красу.
3. – Та редька, так виглядає, вже стара.
– Йой, панюсю, та вона від панюсі напевно молодша.
Або: – А панюся думає, жи вона млода? Певно млода, як ягóда, після святого Марціна.
Жінки на самоті до каварень не заходили, щоб не подумали, що вони повії, але перекупкам було начхати на правила доброго тону. Вони, замерзнувши коло своїх курей чи ярини, заходили погрітися і випивали чарку горілки чи шклянку гарячого грогу, а влітку вихиляли гальбу пива. Такі каварні елегантна публіка уникала, щоб не стати свідками пересварок між перекупками:
– Пані Янова, ти ви навіть не гідні мене в дупу поцілювати!
– Шо? Я не гідна?! Та йой! Гідна я, пані Міхалова, гідна! Ше й як гідна!
Про перекупку Янову писали газети, що мала гострий язик. Якось вона вчепилася за редактора газети «Wiek Nowy»: «пишете про тиятри, трамбалі і злодії, а про нас ніц. А як потребуєте їсти, то зараз, як в дим до Янової, і смалить пан халяви до старої баби. Напишіть, жи їдна капелюшкова пані кинула мі на лаву головку надіваної капусти і крикнула: "То дрантє!" Добре, жи хоч не кажут, шо ми без майталасів!»
Письменник Володимир Барагура у свої гімназійні роки став свідком незабутньої сцени на яворівському ярмарку, де вешталися податкові урядовці – чи, як їх називали, «акцизники», «здекутники», «секвестранти» чи «фінанси». Вони пильнували, чи всі заплатили «копиткове», «пляцове», а передусім чи перекупки і крамарі не продають з-під поли монопольних товарів – алкоголю й тютюну. Бувало, що перекупки, які сиділи на стільцях, тримали під спідницями в холодну пору не тільки горшки з жевріючим вугіллям, але й заборонений товар.
Центральною фігурою, «деканом» яворівських перекупок була Пазя Яртимчиха. Вона мала своє місце посередині ринку. Платила за нього ретельно «пляцове», завжди мала всі потрібні папери з печатками магістрату, староства, повітового лікаря й поліції. Була чесна, давала добру міру й вагу, правила приступну ціну, знайомим боргувала. Для нас, дітлахів, мала прихильне слово, до покупців була ввічлива, зі співперекупками жила згідливо, а втім вони вважали її своєю покровителькою. Але горе тому, хто зачепив її особисто або порушив її бублейницькі права! Рот мала «від вуха до вуха», язика не позичала, словництво посідала багатюще й соковите. Лаялася здорово, а за нею в унісон, мов жаби на ставищі, підносили голос всі перекупки.
Пазя була баба тілиста, огрядна – або, як казали в Яворові, «звалиста», з широким «світоглядом», який спочивав на подушечці, підкладеній на сидіння дзиґлика на чотирьох дебелих ногах. Пазя сиділа, розкинувши кругом всі свої чотири спідниці. Місцеві представники влади ставилися до неї з респектом, щоб не попасти в халепу. Цього ярмарку трапилося, що інспекцію робив сторонній «фінанс», необізнаний з місцевими обставинами й людьми, зокрема з бублейницького світу. Він був дуже діловий і строгий, гладко виголений, з «цвікером» на носі, в «мельонику» на голові, мав чорну металеву паличку зі срібною ручкою. Він наче шуліка налетів на Пазю. Але трапила коса на камінь. Він переглянув Пазині папери, обшукав коші, міхи і скриньки, сконтролював вагу. Все було в найкращому порядку. Пазя мовчки прийняла інспекцію. Не знайшовши нічого підозрілого назовні, «фінанс» підозріло глянув на широко розкинену Пазину спідницю. Відступив кілька кроків і скомандував: «Бабо, піднесіться!»
– Паноньку, та де мені старій, немічній підноситися?! Змилуйтеся, майте Бога в серці!
Пазина відповідь скріпила підозру «фінанса».
– Бабо, кажу вам, піднесіться!
– Паноньку, та я стара, не робіть мені публіки!
– Піднесіться! – заверещав урядовець і тупнув спересердя ногою.
– Ну, як пан так дуже хочуть, то я піднесуся.
Пазя повагом підвелася з дзиґлика, обернулася до фінанса противною до свого обличчя стороною тіла, зігнулася і блискавковим рухом закинула собі на голову всі чотири спідниці.
Народ бухнув сміхом, аж луна пішла по всьому ринку. З усіх кінців ринку стали збігатися люди, думаючи, що якийсь цирковий весельчак робить витівки. Але видовище скінчилося, як оком мигнути. Ледве чи якийсь модерний фільмар міг би так миттю зняти кадр, як це зробила Пазя. Поки люди спохопилися, фінанс зник, мов корова язиком злизала. Навіть не закликав поліціянта, щоб зробити позов з «публічного оскарження за зневагу державного функціонера» і за «ставлення йому перешкоди в виконуванні службового обов’язку». Того дня він більше не показувався, а всі інші «здекутники» стали смирні, мов ягнята. Закінчивши свій спір з урядовою особою, Пазя повагом сіла на свого дзиґлика:
– Мої люди, – стала лебедіти, – ви свідки, що він перший шукав «шпарґи» зі мною. Дістав, що хотів!
Бублейниці однозгідно потвердили становище і рішучу акцію Пазі в обороні їх професійних інтересів.
24.01.2024