Кольорові ярмарки

Базари та ярмарки для населення Галичини відігравали таку важливу роль, що безліч людей тільки й жили, що від базару до базару та від ярмарку до ярмарку.

Якщо базари або по-галицьки «торги» відбувалися у різних місцях раз чи два на тиждень і сходилися туди селяни з довколишніх сіл, то ярмарки відбувалися рідше – кілька разів на рік, але мали вже міжнародний характер.

Дозвіл на торги та ярмарки надавала спеціальна королівська грамота. В середині XIX ст. цим привілеєм користувалося біля двохсот міст і сіл Галичини та Буковини.

Цехові майстри пильнували, щоб ті, хто не належав до цеху, справно платили податки за право торгувати на ярмарку, причому якщо це були, наприклад, гончарі, то вони для гуртового продажу діставали дозвіл тільки на дві години, а пізніше могли продавати не більш як по одній посудині.

Великого клопоту завдавали перекупники, бо вони скуповували продукти чи інший товар гуртом ще перед початком торгів і перепродували його деінде. Міщани врешті добилися, що перекупники дістали право скуповувати лише по обіді.

За якістю продуктів і виробів стежив магістрат того міста, де відбувалися торги. Одного цехмейстера за те, що купив хвору корову і продав її м'ясо на базарі, посадили на тиждень до в'язниці. А всі його цехові брати заплатили по п'ять золотих штрафу. Та й це був не кінець гіркої розплати, бо цех ще мусив купити воску для двох церков і на три місяці позбавився права займатися своїм ремеслом.

Шахраї траплялися рідко, але траплялися. Так у Галичі в 1768 році хорунжий Романівський купив 53 бочки лою, не перевіривши їхнього вмісту, та й перепродав львівському купцеві. Бочки помандрували до Львова і там були продані. Та коли їх відкрив новий покупець, там виявився попіл і сміття. Відбувся суд, на якому як купець, так і хорунжий присягнули, що бочок не відкривали й повірили на слово, що там лій. Мусив Романівський заплатити за лій та судові витрати.

Як тепер, так і тоді брали плату за місця на торзі. А ще суворо дотримувалися єдиних мір та ваг. Усі міри сипучих товарів мали бути перевірені й опечатані трьома печатками – воєводською, шляхетською та магістратською. Міри довжини, лікті, так само опечатувалися з двох кінців. А новообрана магістратська рада щоразу перевіряла асі ваги та міри – і коли знаходила неточні, то знищувала.

За використання неправильних мір та ваг можна було зазнати привселюдної хльости. Такі екзекуції відбувалися на спеціальному помості біля Ратуші. Шкода, що цей гарний звичай не дожив до нашого часу. Ваги і міри були державною власністю, і заборонялося використовувати будь-які інші, навіть якщо вони не відрізнялися від стандарту. Купець, що важив своєю вагою, підлягав штрафу.

Але не так було в XVII ст., коли панував розгардіяш. В моєму романі «Аптекар» головному герою пропонує свої послуги чоловік, який переконує: «А ще вам, пане, без мене просто таки не обійтися. А знаєте чому? Бо ви голову зламаєте в наших мірах і вагах. Щоб мені до кінця віку снилися песиголовці, якщо ви назвете різницю між вагами ґданською, вроцлавською і нюрнберзькою! А кілько то буде лашт, камінь, квінтал, безмін, ока турецька, шіф-фунт, гривна? Усі ці ваги вживаються у львівській торгівлі, бо тут і німець, і валах, і італієць, й англієць, і шкот, і турок торгують, а кожний по-своєму важить і по-своєму платить: той червінцями венгерськими, той цекінами венеційськими, той аспрами, піастрами, той золотими, той леями… Отже, добре треба помізкувати, поки перерахуєш усе це на однакову монету».

Які суворі порядки панували на ярмарках, може свідчити подія, яка відбулася в Самборі. Один купець купував бочку меду і вже відрахував гроші, коли підійшла якась пані Добрянська і перебила купівлю вищою сумою. Розгніваний купець поскаржився до магістратського суду, і суд засудив її (до речі, жінку військового) на три дні тюрми та 14 золотих штрафу. Після цього ще й виніс постанову, що «хто й далі наважиться перебивати ціну, буде засуджений на тиждень ув'язнення і грошову кару 14 золотих».

Ярмарки відбувалися здебільшого в дні релігійних свят, і завдяки цьому на ярмарки прибували тисячі людей. Історики помітили, що ярмарки прив'язані завше до тих місць, де в дохристиянські часи відбувалися забави. Саме тому на ярмарках було повно музик та циркачів. А на Зелені свята і на Купала тривали гуляння цілодобово. Звичайно, Церква з цим змиритися не могла і всіляко боролася, щоб на релігійні свята не було ярмарків.

Дні ярмарків визначалися таким чином, що закінчившись в одному місці, наступного дня починався ярмарок в іншому. Завдяки цьому купці, що не встигли спродати всього товару, могли їхати на інше місце. В середньому на ярмарок прибувало кілька тисяч осіб. Продавали худобу, коней, свиней, пташву, збіжжя, сіно, дерево, шкіру, дерев'яне начиння, гончарні вироби, м'ясо, олію і безліч інших продуктів.

Можна тільки уявити собі, які величезні пасовища мали бути неподалік від ярмарків, якщо на ярмарок у Пикулинцях пригнали у 1841 році 3000 волів, а у Войнилові – 7000. Коли у 1844 році в Станиславові на ярмарку було продано 3000 волів, то газети писали, що це дуже мало, бо хтось пустив чутку, що ярмарок не відбудеться.

По волів у Галичину приїжджали зі всієї Східної Європи, а що попит на них ріс із року в рік, то селяни цілими селами переключалися на відгодівлю волів для продажу, кидаючи свої господарства.

Галичина мала своїх ковбоїв, котрі називалися «гайдарами». Ці люди чудово знали всі дороги, якими безпечно можна було перегнати худобу, знали місця випасу, всі переправи і перевали. А крім того ж іще володіли зброєю не гірше за своїх американських колег. Адже під час таких перегонів доводилося інколи зазнати не менш драматичних пригод, ніж на Дикому Заході, бо часто на гайдарів чатували опришки.

Багаті купці та шляхта, найнявши спочатку пастухів, їхали в чорноморські степи та в Бессарабію, де брали в оренду величезне пасовисько. Неподалік будували житло для пастухів. Там же на півдні купували худобу, яку вже доглядали на пасовиську пастухи. Потім гайдари переганяли її на пасовиська в Галичині.

Один такий ярмарок у селі Сможе описав Іван Франко: «Все те місце, де я привик бачити тихе сонливе Сможе, тепер повне було народу, немов залите повінню людських голосів та сірих, чорних, жовтих волів, корів, телят. Усе воно гомоніло, ревло, мов буря в лісі. Все, але то буквально все містечко заповнене возами, людьми, худобою. Були там величезні сиві угорські воли з великими рогами, так звані камли і чорні гірські, крепкі до роботи воли з невеличкими та крутими рогами, звані борнами, і жовті воли з невеличкими простими рогами, корів було менше, бо на воли тут основним торг».

Ярмарки вимагали великої організаційної підготовки. Тому заздалегідь розписували порядок розташування яток і буд. Багаті купці наймали склади і крамниці, середні ставили тимчасові буди, а всі інші продавали просто з підвід.

Найкраще обладнаним місцем для ярмарків у Галичині був звичайно Львів, що міг похвалитися сімома тисячами крамниць. А хто стояв на другому? Станиславів? Дрогобич? Самбір? Ніколи не вгадаєте.

На другому місці після Львова стояло містечко Улашківці коло Чорткова. Цікаво, що то було взагалі дуже зразкове містечко, і всі його розхвалювали. Сюди охоче їхали купці з Московії, Молдавії, Туреччини, Пруссії, Чехії, Угорщини, Австрії.

Мартин Груневеґ, німецький мандрівник, писав у 1606 році про Львів: «Тут, як і у Венеції, звичним є стрічати на ринку людей з усіх країв світу у національному вбранні. Угорці в малих магерках, козаки у великих кучмах, москвини в білих шапках, турки у білих чалмах. Всі вони в довгому одязі, а німці, італійці та іспанці – в короткому. Львів на відстані 100 миль від моря, але коли побачиш, як на ринку при бочках мальвазії (дуже славне вино) вирує юрба критян, турків, греків, італійців, видається, що порт десь зовсім неподалік, за міською брамою».

Недарма мене ці слова навели на ідею описати Львів XVII ст. як портове місто, куди прибувають каравели з цілого світу.

Коли я був у першому класі, батьки взяли мене на ярмарок, що відбувався у Станиславові на березі Бистриці, і дали три карбованці, аби я собі щось купив. Самі ж вони зі своїми знайомими сіли пити пиво. Я прогулявся туди й сюди, і увагу мою привернуло голосне кувікання. Я підійшов ближче. Продавали поросят. У це зараз важко повірити, але ціна їхня була від трьох до п'яти карбованців. Я, не роздумуючи, купив порося разом з мішком і почалапав до батьків. Ото було сміху! Правда, я їм зіпсував відпочинок, бо мусили разом зі мною йти додому і десь те порося поселити.