“Кірісто тандзьó”, можуть сказати вам на Різдво японці, але для цього вони повинні, по-перше, побачити, що ви – іноземець, і по-друге, зрозуміти, що ви – християнин. Тому що одне одного вони з Різдвом не вітають і офіційно цього дня не святкують. Хоча на відміну від Великодня, цілковито відсутнього в японському публічному просторі, Різдво все ж інформаційно помітне – завдяки рекламним зусиллям глобальних компаній, яким шкода втрачати нагоду продати під святковий акомпанемент більше товару. До того ж Різдво календарно іде у зручному тандемі з Новим роком, тож на вітринах крамниць різдвяні шопки щасливо поєднуються з санта-клаусами, оленями, дзвіночками й іншим комерційним дріб'язком.
Офіційно в Японії близько двох мільйонів християн різних конфесій, переважно католиків і протестантів – тобто десь півтора відсотка населення. До всіх релігій японці ставляться толерантно: вони їм не заважають. Та й саме японське суспільство досить секуляризоване. Їхня автохтонна релігія, синтоїзм, – це радше різновид анімізму з культом предків у центрі та певним неписаним етичним каноном, проте без жодних священних текстів чи церковної ієрархії, яка б усе це регламентувала. Тому й проникнення буддизму в Японію (у V–VII ст., через Китай) склалося безпроблемно: буддизм – про вічність і трансценденцію, синтоїзм – про особисте і повсякденне. Обидві релігії співіснують симбіотично, дві третини японців можуть назвати себе в опитуваннях синтоїстами і дві третини – буддистами.
З християнством, яке привезли сюди в середині XVI ст. португальські місіонери, могло скластися подібно, коли б проповідникам-єзуїтам не запаморочилася, сказати б, голова від успіху. За кілька перших десятиліть їхнього прозелітизму кількасот тисяч японців навернулись у християнство – переважно на півдні, на острові Кюсю, бо ж і контакти з португальцями ширились від портового міста Наґасакі. Але єзуїти прибули з Європи, де саме буяли незнані в Японії релігійні війни, тож заходилися не лише проповідувати свою релігію, а й викорінювати – із контрреформаційним запалом – усе, що, на їхню думку, тій релігії суперечило. Навернення в християнство низки місцевих князьків полегшило єзуїтам “конвертаційні” зусилля, але й прискорило катастрофу. Бо в діло пішло не лише слово Боже (soft power), а й примус: інспіровані світською і, сказати б, церковною владою неофіти почали нападати на синтоїстські й буддистські храми, розганяти ченців, примусово їх навертати у християнство чи навіть одружувати. Імператор як міг намагався обмежити цю місцеву самодіяльність: 1587 року заборонив у Японії місіонерську діяльність, а 1597-го в околицях Наґасакі стратив (розіп’яв на хрестах) 26 проповідників (визнаних згодом святими-мучениками й канонізованих католицькою Церквою).
Після низки всіляких обмежень і репресивних заходів християнство було остаточно заборонене у Японії в 1638 р. – після великого селянського повстання, яке мало насамперед соціально-економічні причини, проте відповідальність за нього поклали на християн; 37 тисяч його учасників були показово страчені. Частина християн перебралась на Філіппіни, частина зреклася віри, частина (невеличка) пішла у підпілля й перетривала подекуди на Кюсю аж до зняття заборони на християнство в епоху Мейдзі у середині ХІХ ст. (Їхня релігія, за свідченням антропологів, зазнала суттєвих мутацій, оскільки впродовж двох із половиною століть вони мусили практикувати християнство без священних книг, без ієрархів і з дуже обмеженими можливостями здійснення належних ритуалів та обрядів).
Як я розумію, Діва Марія, замаскована під бодхісатву Ґуаньїн із дитям (символ милосердя), відігравала особливу роль у їхньому підпільному культі, тож не диво, що одна із таких громад була прикро вражена відсутністю Богородиці на чільному місці у першій легально відкритій (1865) в Наґасакі церкві. Її настоятелі мусили терміново виправити недогляд і замовити велику скульптуру Діви Марії з Франції, яка тепер прикрашає фасад собору. Окремі громади, втім, не захотіли повертатись до офіційно знову дозволеної християнської Церкви, зберігаючи натомість свою специфічну, вистраждану століттями віру.
Цікаво, що в Японії, де християнство є начебто цілком маргінальною релігією, вісім (!) прем’єр-міністрів були християнами (п’ятеро католиків, троє протестантів) – що пов’язано, мабуть, з вестернізаційними орієнтаціями місцевих еліт, з особливістю їхньої освіти у приватних школах (переважно християнських) та університетах (західних чи приватних місцевих). Християнське soft power таким чином працює й без hard (чи harsh) power, хоча тут ідеться, можливо, не так про релігію, як про загальну цивілізаційну привабливість (і домінацію) євроатлантичного світу. Дрібна ілюстрація: дві третини японців на додачу до традиційних синтоїстських шлюбних обрядів влаштовують собі ще й світську церемонію у спеціально для цього облаштованих квазіхристиянських “шлюбних каплицях”.
Тож коли я їм кажу на Різдво: “Kirisuto tanjō!” – вони не знають, що відповісти, а проте, як завжди, ввічливо всміхаються і покивують головами. І я, європейський агностик і лаїк, підказую їм тоді правильну відповідь: “Kare o homemashou!” – “Славімо Його!”
26.12.2023