Ніколас Мадуро оголосив частину сусідньої Ґайани – багату на нафту провінцію Ессекібо – 24-м штатом Венесуели. Він вже готується анексувати її. Але чи дозволять йому це зробити США? Звісно ні.
Суперечка між Венесуелою та Гаяною за Ессекібо має вже понад двохсотлітню історію. Ще 1803 Велика Британія захопила голландські поселення на теренах нинішньої Ґаяни, а в 1814 за Віденським договором офіційно отримала під свою юрисдикцію землі, об'єднані в 1831 під назвою Британська Ґвіана. На ці землі претендувала й Велика Колумбія – майбутня Венесуела. Це стало причиною багатьох прикордонних сутичок, які виникали після невдалих спроб дипломатично на білатеральному рівні вирішити територіальну суперечку.
Щойно 1899 сторони звернутися до міжнародного арбітражу в Парижі. Судді винесли вердикт на користь Об’єднаного Королівства. Між Венесуелою та Британською Ґвіаною було проведено фіксований кордон.
А 26 травня 1966 року на хвилі деколонізації Велика Британія передала врядування в колонії до рук місцевої влади, внаслідок чого утворилася незалежна держава – Республіка Гаяна. Вона успадкувала всі території Британської Ґвіани, а світ de facto і de jure визнав її в окреслених тоді кордонах.
До речі, це єдина англомовна країна в Латинській Америці. Населення її доволі нечисельне – лише приблизно 800 тисяч громадян. Провінція Ессекібо, щодо якої ведеться ця суперечка охоплює аж дві третини території країни, хоча й мешкає в ній лише 125 тисяч осіб.
У Венесуелі досі вважають, що рішення арбітражу 1899 року було несправедливим, що судді підіграли колоніальним інтересам Лондона. Каракас час від час гучно заявляв, що не визнає цього рішення про кордони. Хоча досі за межі грізних філіппіків справа не виходила.
Нині ж ситуація виглядає значно поважніше. Каракас демонструє свою рішучість піти на серйозний прикордонний конфлікт. Президент Венесуели Ніколас Мадуро, який, до речі, вже кілька років перебуває під міжнародними санкціями за фальшування результатів виборів, оголосив у країні референдум, на якому громадяни мали відповісти на такі п’ять запитань:
1. Чи згодні ви всіма засобами відповідно до закону оскаржити рішення, обманним шляхом нав'язане Паризьким арбітражним судом у 1899 році, яке спрямоване на те, щоб позбавити нас нашої Ґаяни-Ессекібо?
2. Чи підтримуєте ви Женевську угоду 1966 року як єдиний дійсний юридичний інструмент для досягнення практичного та задовільного вирішення для Венесуели та Ґаяни суперечки з приводу належності території Гаяни-Ессекібо?
3. Чи згодні ви з історичною позицією Венесуели, яка не визнає юрисдикцію Міжнародного суду ООН щодо вирішення територіальної суперечки щодо приналежності Ґаяни-Ессекібо?
4. Чи згодні ви всіма законними способами протистояти вимозі Гаяни про одностороннє незаконне розпорядження спірною морською територією порушуючи міжнародне право до її делімітації?
5. Чи згодні ви зі створенням штату Ґаяна-Ессекібо та розробкою прискореного плану комплексного заступництва над нинішнім та майбутнім населенням цієї території, який включає, серед іншого, надання громадянства та паспорта відповідно до Женевської угоди та міжнародного права та призведе до включення зазначеного штату до складу території Венесуели?
Референдум відбувся в неділю, третього грудня. Як стверджує Національний виборчий комітет Венесуели, у голосуванні взяло участь близько 10,5 млн осіб (з 20,6 млн виборців), понад 95% з них проголосували так, як цього хотіла влада. Тобто відповіли «ні» на друге питання і «так» – на всі решта.
Незалежні експерти, які слідкували за проведенням референдуму, в принципі, не ставлять під сумнів проголошені результати. Проте оспорюють електоральну фреквенцію. За їхніми даними до урн для голосування прийшло лише близько двох мільйонів венесуельців, тобто заледае 10 відсотків виборців, а не офіційно заявлені 50%.
Хоча головний чинник нелегітимності цього референдуму навіть не у цьому, а в тому, що він проводився серед громадян країни, яка є потенційним агресором, а не серед мешканців реґіону, щодо якого виникла суперечка. Бо навіть Росія, аби продемонструвати легітимність своїх анексій українських територій проводила псевдореферендуми на окупованих територіях. Що звісно жодним чином не може свідчити про легітимність цих опитувань, але навіть у Кремлі розуміли, що проводити референдум про українські території серед власних громадян виглядало б більш ніж смішно.
Проте Мадуро не надто переймався такими правовими дурницями. Він зразу ж по оголошенні результатів референдуму оголосив Ессекібо – 24-м штатом Венесуели. ЩобільшеЮ він продемонстрував вже надруковану мапу з «новонабутими» територіями і заявив , що незабаром її буде надісланго до всіх навчальних закладів країни.
Чому саме зараз – через понад 200 років існування територіального конфлікту і понад 60 років агресивних заяв – влада Венесуели вдалася до рішучих дій? Відповідь проста: нафта.
Донедавна Ґаяна була однією з найбідніших країн Латинської Америка. Але 2015 року сталося справжнє диво: компанія ExxonMobil знайшла в Ессекібо велике родовище нафти, а потім ще одне. І вже 2022 року Гайана стала лідером з економічного зростання в світі. Важко навіть собі уявити: плюс 62%. Щобільше, 2024-го Міжнародний валютний фонд очікує зростання ще на ще більш неймовірні 86%, бо в жовтні цього року в Ессекібо було відкрито ще одне велике нафтове родовище, яке збільшує нафтові резерви Ґаяни як мінімум до 10 млрд барелів. Це більше, ніж у Кувейту чи Об'єднаних Арабських Еміратів.
Окрім того, наступного року у Венесуелі відбудуться президентські вибори. Керівництву країни аж ніяк не вийде похвалитися перед населенням хоча б мінімальними господарськими успіхами. Тож, очевидно, Ніколас Мадуро хотів би скористатися досвідом «старшого брата» по автритаризму – Володимира Путіна. Тобто використати «кримський метод» для підняття свого рейтингу
Та чи наважиться Мадуро на відкриту військову інвазію, аби здійснити окупацію Ессекібо, а потім її анексію? Дуже сумнівно.
Так армія Венесуели незрівнянно більша й потужніша за ґаянську і за рівних умов у Ґаяни просто не було б шансу. Проте на перешкоді інвазії стає кілька чинників. Передовсім – міжнародний. Венесуела й так перебуває у досить жорсткій ізоляції через авторитарну поведінку влади й придушення опозиції. Аґресія проти сусідньої держави остаточно б позбавила Каракас будь-якого прихильного ставлення на континенті.
Другий чинник – географічний. Потрапити суходолом з Венесуели в Ґаяну можна лише через територію Бразилії. Бо решта кордону – непрохідні джунглі. А бразильці, звісно, аж ніяк не поставляться прихильно до того, щоб через її землі їздили венесуельські танки.
Третя, значно суттєвіша, перешкода – Сполучені Штати. Президент Гаяни Ірфаан Алі вже зв’язався з Білим домом і попросив про допомогу у разі ескалації конфлікту. Вашінґтон без зволікань відповів, що не залишать Ґаяну в біді. «Сполучені Штати продовжуватимуть виконувати свої зобов’язання як надійного партнера Ґаяни у сфері безпеки та сприятимуть реґіональній кооперації», — заявило Південне командування американських військ у четвер, сьомого грудня, й скерувало до чергової «гарячої точки» військову авіацію, аби продемонструвати свою присутність.
Якщо ця демонстрація не остудить гарячі венесуельські голови, то їм же й гірше. Тоді всі вагання у США щодо необхідності військової операції проти ворожого режиму Мадуро будуть зняті.
