Це оповідання з першого погляду не викликає асоціацій з реальністю. Важко знайти у ньому щось таке, що могло би свого часу викликати скандал, ба навіть приректи автора на заборону публікацій. А проте у 1926 р., ще за кілька років до того, як почалася жахлива розправа над українською літературою, публікація цього оповідання неабияк збурила суспільство.
Його автор Михайло Могилянський народився 150 років тому – 22 листопада 1873 р. в Чернігові в сім'ї юриста. Тут закінчив класичну гімназію, ще з дитинства мав українські зацікавлення. За освітою був юристом, працював то адвокатом, то суддею, жив у Чернігові й опублікував у російській та українській пресі тисячі статей та рецензій, друкував також оповідання, які хвалив М. Коцюбинський.
На публікації Могилянського звернув увагу Лєнін і вступив із ним у дискусію, однак Могилянський її зігнорував. В одному варіанті автобіографії, не уточнюючи, з ким мала бути дискусія, він пояснив це так: «утримувався від полеміки головним чином, згадуючи пораду "не оспаривай глупца"». В іншому варіанті, призначеному для інституту Лєніна, зазначив, що не дискутував тому, що у нього з Лєніном ідейних розбіжностей щодо національного питання не було. Він навіть зустрічався з Лєніном.
З 1923 р. Могилянський очолив Постійну комісію ВУАН з укладання «Біографічного словника українських діячів». Як згадує історик Наталя Полонська-Василенко, «жити спокійно він не міг. Він завжди хвилювався, "горів" і вносив у дискусії свій палкий темперамент. Ставши керівником комісії, він переніс до ВУАН всю свою душу. Його кабінет став тим місцем, де сходилися щодня десятки співробітників; одні були зв'язані з працею комісії, а інші приходили, щоб довідатися про останні події літературного, громадського та політичного життя. Там можна було зустріти не тільки всіх співробітників ВУАН, але й професорів київських високих шкіл, літераторів, співробітників газет, приїжджих з інших міст, зокрема з Харкова, з яким Михайло Михайлович був пов'язаний не лише науково та громадськи, але й родинно: там мешкала його жінка, три доньки та одружений син.
Академія стала його родиною, і людина, лагідна вдачею, він виходив з себе, якщо хто-небудь дозволяв собі якісь закиди на адресу ВУАН та української культури. Він закидав її проводові одне: як можна, казав він, виявляти таку "заскнілість", зачиняти будинок Академії у дні свят і позбавляти бажаючих змоги працювати там?
На початку 20-х років становище М. М. Могилянського в Києві було виняткове: розмова з Лєніном, про яку він охоче розповідав, створила навколо нього свого роду "ореол": мало хто навіть зі старших комуністів мав у своєму життєписі такий атут, і де б не був Могилянський, його оточувала комуністична молодь і побожно розпитувала, який вигляд мав Лєнін, що він казав, які були інтонації його голосу і т. д. Деякий час Могилянський почував себе спокійно. Вперше зазнав він прикростей у 1926 р.».
Тут Н. Полонська-Василенко забігла трішки вперед, бо прикрості почалися ще рік перед тим. Могилянський був близький до неокласиків. 15 березня на літературній вечірці у ВУАН, де неокласики наголошували на тому, що слід орієнтуватися на Європу, їх різко розкритикував графоман Антін Лісовий. Під цим псевдонімом публікувався Антін Хуторян (1892–1955), поет і фейлетоніст, а по війні перекладач. Він звинуватив неокласиків у відриві від сучасності, в заглибленні в античність, в захопленні французькими авторами. А найбільше дісталося Могилянському як ідеологові неокласиків. Почалася пролетарська атака на інтелігенцію.
У №10 журналу «Життя й революція» за 1925 р. на Могилянського напав марксистський критик і партійний діяч Петро Кияниця (1899 – після 1953). Кумедно, що незважаючи на вірність генеральній лінії, його двічі було репресовано – у 1935 і 1950 рр. Атакував його також Андрій Хвиля (1898–1938), якого потім було розстріляно.
Та найбільші гоніння на Могилянського почалося після з'яви оповідання «Вбивство».
Полонська-Василенко згадувала: «Коли у 1924 р. М. Грушевський, обраний на академіка, повернувся з-за кордону до Києва, повернення його, президента Української Республіки, до України, де панували переможці, і увага, з якою спочатку поставився до нього большевицький уряд, викликали серед українських кіл розчарування і незадоволення. Могилянський цілком поділяв ці настрої і відбив їх у своїй новелі "Вбивство".
Героєві новелі сниться сон, що людина, яку він обожнював, яку вважав за народного трибуна, зробила негідний свого становища вчинок, і він її вбиває. Портрет цієї людини, майстерно зроблений, не залишав місця для сумніву, кого мав на увазі Могилянський. Зрозуміла це й влада. Але час був порівняно м'який: Могилянському було тільки заборонено друкувати свої твори. Це було не страшне: Академія наук продовжувала друкувати його статті, але під псевдонімом.
Правда, Могилянський зробив спробу виправдатися: він надрукував у "Правді" листа, в якому запевняв, що не мав на меті жодної особи і зробив у новелі цілком вигадану ситуацію. Цьому поясненню ніхто не повірив, та й сам Могилянський у розмовах не настоював на цій версії».
Сам Грушевський дуже перейнявся тим оповіданням. Надто, що до революції вони з Могилянським товаришували, разом відпочивали у Криворівні. У щоденнику літературознавця Сергія Єфремова читаємо: «29 серпня 1926. Заходив М. Могилянський і розповідав про свою справу. Написав він оповідання, власне, записав свій сон – ніби він убив Грушевського за те, що той зрадив усі свої попередні погляди і своїм існуванням заражав повітря. Оповідання найслабше, власне, з того боку, що воно, як взагалі у Могилянського, не художнє. Дві-три риски в своєму оповіданні він узяв справді портретних, і це також помилка. Але як не як, а "Червоний Шлях" теє оповідання надрукував. Усі пізнали Грушевського.
Пізнав він і сам себе і нічого кращого, неборачисько, не знайшов зробити, як "расписаться в получении". Почав ходити по комуністичних установах та до нотаблів з скаргою, що "єфремовська партія" руками Могилянського хоче його згладити з світу за те, що він одійшов од шовіністичної інтелігенції і пристав до большевиків. У сферах вирішено дати вірному слузі сатисфакцію. Появилося кілька статтів з характеристикою Могилянського як чорносотенця – статей дурних, брехливих і нахабних; "Червоному Шляху" влетіло, Могилянського оповіщено (тихцем, циркулярно по цензурі) "банітою": заборонено взагалі пускати його ім'я й під його ім'ям у друку. Якась хрестоматія, де стояло ім'я Могилянського, була затримана, аж поки видавництво ("Час") не зняло банітованого ймення. Зовсім як у старі часи...
Показував мені Могилянський листа з цього приводу від Тичини: навіть цього полохливого до крайности поета, що мовчав і мовчить за всі шаленства й гидоту – занудило: це крик обурення. Могилянський збентежений і навіть мав думку – писати виправдування. Я радив йому плюнути "на всю штуку". Очевидно, якийсь час погаласують, а там забудеться й присохне, як на собаці. Та й не в Могилянському, звісно, справа, а в тих обставинах, серед яких зчинилась ця потайна буча. Гарний Грушевський, що поліз із своїми скаргами, гарні і його покровителі, що дають йому сатисфакцію. Адже, пізнавши Грушевського, вони спершу раділи і злорадним сміхом сміялися. А потів раптом "прозріли". А врешті – замість судити Могилянського – пішли старим і випробуваним самодержавним шляхом».
Єфремов скептично поставився до прози Могилянського неспроста: Могилянський розкритикував був його рустикальну «Історію української літератури».
П. Тичина й справді обурився і писав у листі до Аркадія Любченка: «не можна ж до жандармського абсолютизму доходити... Жду тепер всього. Боже ти мій! Це ж художній твір, а не судовий вердикт, це ж художній твір!»
Публічно Могилянський відкидав версію про стосунок його твору до М. Грушевського, але всі все розуміли. М. Зеров писав у листі до історика Антіна Синявського, що Грушевський «почав звіром дивитися на Могилянського, а всім редакціям було наказано нічого не друкувати із витворів Могилянського. Чиї тут були інспірації – невідомо».
З редакції «Червоного Шляху» звільнили Миколу Хвильового.
Попри те, що Могилянського відлучили від журналів, становище його ще «було тверде, – згадувала Н. Полонська-Василенко, – до його слів, як літературного критика, прислухалися навіть комуністичні критики. Комісія його здобувала дедалі більшу пошану. Всю працю вели нештатні співробітники, які не діставали за це платні. Штатним був тільки один. Вона поділялася на дрібні відділи; на чолі кожного стояв редактор, фахівець в даній галузі знання. На засіданнях обговорювалися біографії українських діячів, читалися матеріали, що надійшли до комісії (а надходило їх надзвичайно багато). В кабінеті Михайла Михайловича часто ішли жваві дискусії з приводу визначніших подій у літературі».
Але це тривало недовго. У 1933 р. історико-філологічний та соціально-економічний відділи ВУАН ліквідували. Припинила своє існування і Комісія для складання «Біографічного словника українських діячів». Могилянського звільнили за стосунки з «ворогами радянської влади». Того ж року арештували і заслали на Соловки його доньку, поетесу Ладю Могилянську (1899–1937) та сина, поета і прозаїка Дмитра Тася (1901–1937).
Самого М. Могилянського не рухали, можливо, через те, що він бачив живого Ілліча. Хоча майже всіх письменників, які народилися у 1860–1980-х роках, репресували разом з тими, що повернулися з-за кордону. То Купрін міг приїхати в Росію з Франції і не мати проблем, а наших усіх скосили.
Могилянський усі ті роки, що був заборонений, багато писав. Через десять років після публікації «Вбивства» він згадав про нього у щоденнику і знову спробував виправдатися: «У зв’язку з виявленням потворного дворушництва переглянув я своє "Вбивство" й переконався, що, коли прийдуть часи тих упереджень, які й для чесних та розумних людей створені зусиллями дворушників, памфлет оцінений буде, як твір справжньо й наскрізь радянський, що наносив вдар дворушництву. Треба тільки триматись точного смисла тексту, а не пересмикувати його, читаючи в душі автора та накидаючи йому таке, чого в нього не було й бути не могло, бо йому чуже й вороже. Адже ж накидав мені Хвиля навіть антисемітизм і тероризм! Щодо першого, то, уявляючи собі суд усіх моїх злих і добрих вчинків і терези, на чаші яких були б кинуті останні, гадаю, що якби перевантажена чаша з вчинками недобрими потягла на низ, досить було б кинути на другу одну мою боротьбу за часів царату проти антисемітизму, щоб ця друга чаша рішуче і відразу переважила. Граму антисемітизму, натяку на антисемітизм – ніколи не було в мене!
Такого ж ґатунку й обвинувачення в тероризмі. Як могло б статись, щоб, з початків своєї свідомості відкидаючи тероризм (без застережень) і розумом, і моральним відчуттям, допустився я терористичних тенденцій у свойому творі?! Ляпсус? Ні, жодного ляпсусу нема в памфлеті щодо цього. Треба його прочитати без упереджень, щоб переконатись, що він антитерористичний. Походження памфлету – дійсний, точно розповіданий сон, скерований же він був особисто проти Грушевського, та не мав звичайно особистого характеру, а з громадсько-політичного – бив по, ну, не скажу дворушництву, а по лицемірству й перманентному крутійству націоналістичного політика».
Могилянський пережив своїх цькувальників. До початку війни він жив у Дніпропетровську в родині своєї найменшої дочки Ірини. Написав кілька романів та спогади, які залишилися в архіві. Помер в евакуації від білокрів'я 22 березня 1942 р. в селищі Большая Мурта Красноярського краю, де й був похований.
Його онуки виїхали до Америки і створили цілий сайт, присвячений самому Могилянському та його талановитим дітям, де опубліковано чимало чого з рукописів. Оповідання «Вбивство» є в мережі.
25.10.2023