Письменник і війна

БУНТІВНИЙ КАРАХАСАН

При звістці, що в Граці від раку помер Джевад Карахасан, я відчув смак і запах боснійської даґари. Бувають зустрічі, які накладають глибокий відбиток на наше життя. Незалежно від того, коли вони сталися, досить одного удару серця, щоб вони постали перед нами, наче живі, – як піч, яка все ще зберігає тепло, хоча вогонь в ній вже погас. Пів року ми були сусідами в Уртурмі на Замковій горі в Граці, яку місто дає під резиденції письменникам і біженцям. Саме звідти доносився запах даґари, яку готувала пані Шарич з Бєлини. Її чоловік пройшов через сербський концтабір в Омарській. Він справляв враження людини, яка замовкла назавжди. Джевад читав з його очей, з його аури замовклості – і писав. Він став голосом онімілої від болю і нерозуміння Боснії.

Мовчання пана Шарича не могла порушити навіть міцна кава, яку на початок розмови подав нам Джевад із привезеної з Сараєва джезви. Її смак і зараз відчуваю – гіркий на контрасті з солодкістю рахат-лукуму, який ми клали на язик в п'янкому передчутті першого ковтка, що злегка обпече нас (зрештою, джезва турецькою означає те ж саме, що й наше ріще). Їх би було важко проковтнути, смакованих окремо, екстремальних у своїй виразності, – як усе, що в Боснії відірване від сусідства. Як і вся родина Джевади – міг би теж додати. Про батька казав "релігійний комуніст", мати була глибоко віруючою мусульманкою, а він сам у рідному Дувно (нині Томиславград) своїм духовним розвитком найбільше завдячував францисканцям із місцевого монастиря. Під боснійську каву підлаштовувався смак розмов з Джевадом – похмуро-погідний, заправлений гіркотою і гумором водночас, насолоджуючи піднебіння терпким присмаком протиріч.

Тоді в Граці ще не охолола була югославська війна, не охолола й облога Сараєва. Я приїхав туди просто з Мостара, Тузли й інших міст Боснії і Герцеговини, куди потрапив разом із Тадеушем Мазовецьким, тодішнім посланцем ООН, який доповідав про етнічні чистки в колишній Югославії. На мою розповідь про злочини сербів Джевад відповів історією жінки, яка – будучи сербкою – втратила життя, переховуючи у своєму будинку мусульман. Вона виявилася матір'ю Драґани, дружини Джевада, яка в обложеному місті очолювала організацію допомоги дітям. Він вирвався з Сараєва в лютому 1993 року – неповний рік після того, як на мосту Врбаня вбили протестувальників проти війни Суаду Ділберович і Ольґу Сучич, що потім визнали початком геноцидної облоги. Через кілька місяців долучилася до нього Драґана. Ця війна ніколи не охолола ні в житті Джевада, ні в його творчості. Чи взагалі може вистигнути війна в житті людини, яка її пережила?

Джевад Карахасан свої романи писав довго, чекаючи, коли їхні герої його покинуть і почнуть жити власним життям. Свій останній роман "Вступ до ширяння" він почав ще 1998 року, а потім лиш перескладував рукопис у шухляді. Три роки тому в нього діагностували рак. Після інтенсивної хіміотерапії здавалося, що хворобу подолано. Раптовий приплив сил і близькість смерті, з якою він давно приятелював, спричинили те, що перш ніж з'явився перший симптом повернення хвороби, Карахасан зміг завершити роман. Це розповідь про історію Петера Гурди, класичного філолога і дослідника міфів, який акурат перед вибухом війни приїжджає з лекцією до Сараєва. І з ним відбувається драма, що часто, зокрема у снах, повертається до нього, драма, яку ми не раз зустрічаємо у творчості автора "Східного килима": раптом і несподівано для героя, всупереч здоровому глузду, підпорядковуючись ледь чутному внутрішньому голосу, він вирішує залишитися в охопленій війною країні. Має вже куплений зворотний квиток, товариш привозить його на автовокзал, спокійне й затишне життя відкривається перед ним... Наче не судилося йому деінде пізнати любові й страждання, здобути ті знання, які роблять нас самими собою.

"Я б свого не віддала нікому на світі, – каже прекрасна Аїда, – повірте, не помінялася б із жодним з цих людей".

Ці люди – це зокрема американець, який у розмові з Джевадом і Аїдою, описаній в "Сараєвській севдалінці", дивом дивувався, що "ми не згодні на поділ Боснії і Герцеговини, якщо це призведе до миру". Він дивом дивувався, не помітивши, що ховався від сербського вогню в пивниці будинку Джевади в Маріндворі, де лише одна пара з десяти, які там мешкали, була однакової національності. "Я сам усвідомив цей факт саме в цей момент," – додає Джевад, щоб ми не переочили того, що до війни тут ніхто не переймався питаннями етнічної приналежності.

Лишитися в охопленій війною країні… Нині хочеться сказати по-українськи: "Ja tut. My tut. " Якби ж тільки так нам судилося довести, що cogito ergo sum – це замало, бо, як читаємо в "Сараєвській севдалінці",

"Доказом того, що ти справді існуєш, є те, що хтось інший думає про тебе".

Героїв Карагасана війна досягає не тільки тому, що вони – як Петер Гурда – в останню мить відмовляються від квитка до раю. Є серед них такі, що самі вирушають на війну, так само несподівано і всупереч здоровому глузду, викликаючи спантеличення у своїх рідних, які асоціювали їх радше з пацифістською поставою. А до того ж у заповіті вони залишають таємницю, розгадка якої не дасть спокою ні їхнім дітям, ні онукам. Один із них – Макс Льовенфельд із "Листів 1993 року". Макс – молодий лікар, який поглиблює свої академічні медичні знання в боснійському полку, що воює на різних фронтах Першої світової війни. З великою вірогідністю можна припустити, що на фронтах він опинився, як і заприязнені студенти з того самого Відня, – письменники Рот і Вітлін, обидва Йосипи (Йосиф і Юзеф), обидва з нинішньої України й обидва пацифісти, котрі з дня на день приймуть рішення вступити до тієї самої австрійської армії і піти на фронт. А потім Макс покине Сараєво – як вони Броди та Львів – у 1920 році й оселиться в Парижі, де міг би мати пацієнтом автора "Маршу Радецького". Він доробиться статків, репутації і чудової сім'ї. "Потім, у 1937 році, все це покинув і виїхав до Іспанії, щоби приєднатися до інтернаціональних бригад республіканської армії". Через рік його вже не буде серед живих. Дружина хотіла вірити, що на війну Макса привела місія лікаря, але інші члени сім'ї, знаючи його характер, дуже в цьому сумнівалися.

Автором одного з листів, які наводять нас на слід таємниці Макса Льовенфельда, є його онук Моріц. Його непокоїла чужорідність батька, котрий завдяки Другій світовій війні, якій намагався запобігти його дід, стає євреєм, попри те, що вже кількома поколіннями раніше його родина перейшла на християнство:

"Мусів теж зрозуміти, що хоча невідомо, як виглядає нормальний християнин, але зате добре відомо, як виглядає єврей: отож пересічний єврей виглядає точно так, як він".

Коли я тепер знову читаю листи, що свідчать про протиріччя та парадокси, записані в книзі долі боснійської родини Льовенфельдів, до мене повертається смак поданої Джевадом кави. Тут дідо Макс емігрує з Боснії, переконаний, що не вдасться добре жити серед гострих культурних розколів і людей, які охороняють їх настільки ревно, "що недосвідчене око може побачити в цьому взаємну ненависть". Тим часом його син у Парижі, де життя мало би бути простішим і красивішим через громадянську однорідність, відкриває для себе жах часу, в якому йому не дозволено бути однаковим і принижувано необхідністю критися від поглядів "істинних" християн. У результаті життя навчить його, що під словом "ми" криються переслідувані "інші". Моріц добре запам'ятав, що під час війни в Алжирі тих, хто був при владі у Франції, його батько називав "вони", а алжирців – "наші".

Історія Джевада Карахасана є ніби палімпсестом ідентичності його героїв, веде нас у дедалі глибші сфери внутрішніх драм людей пограниччя, які розігруються перед лицем воєн, що продовжують слідувати одна за одною. "Репортажі з темного царства" дають нам для лектури наступний текст, цього разу знайдений Моріцом у сімейному архіві. Це копія німецькомовного листа діда Макса до старого друга з Сараєва, написаного якраз перед його від’їздом до Іспанії. Зізнаюся, що для мене це одні з найбільш зворушливих сторінок у всій творчості Джевада. Чую в них відлуння наших розмов під час його візитів до Сейни та моїх у Сараєво, особливо тих, що були в "Holiday", єдиному відчиненому під час облоги готелі, причому з пристойною кавою. Під час розмов він постійно посилався на "Лист 1920 року". Ця новела Іво Андрича, написана відразу після Другої світової війни, розкриває темний бік світу, де панують страх і ненависть. А оскільки страх тут є лише наслідком браку впевненості в собі та самопізнання, правда про те, що в людині є злим, криється в самій ненависті. Серцем темного боку світу, що як лінзою фокусує його сутність, є Боснія.

Джевад знав цілі уривки з "Листа 1920 року" напам'ять, читав його так, ніби він був написаний йому, на його адресу в Граці (Андрич також там мешкав і писав), на адресу "біженця" з Боснії. Відчував, що в цьому листі є щось таке, що проникає до самих надр буття, те, про що ми боїмося сказати, та й не потрафимо висловити словами, а водночас що не є всією правдою про нас, про Боснію, про світ. Андрич мав рацію, стверджуючи, що фатальна сила ненависті походить від того, що вона невидима для її носіїв або ними витісняється зі свідомості. Тому її треба виносити на світло денне і боротися з нею, як лікар бореться з хворобою. Я поділяю переконання Джевада, що, однак, небезпечно так абсолютизувати ненависть, прирікати людину і країну на її детермінованість, а також – можливо, й передусім – бачити її джерелом культурне розмаїття. Від такої ненависті не втекти, а покидання Боснії нічого не змінить. Андрич робив ненависть споконвічною, бо вона пов'язана з границею і темрявою – тобто з тим, що безповоротно належить до людського стану. Проти фаталізму майстра з "Мосту на Дрині" народився бунт Карахасана. Відчував, що мусить на цей лист відповісти – і тим самим вступити в суперечку про сутність світу, про сенс літератури, про те, ким є і за що має боротися. Відповідь на "Лист 1920 року" зайняла йому решту життя. Так, Боснія – це світ. Услід за Андричем він увійде в її темряву. Однак інакше відчитає її сенс.

Для світогляду головного героя "Листа 1920 року" ключовою є ніч перед втечею з Боснії. Хоча його співвітчизники звільнилися від імперії й об’єдналися в нове південнослов’янське королівство, в повітрі він уже відчував запах майбутньої війни. Під час тієї безсонної ночі в Сараєві до нього дійшло, що причиною роздору і слабкості країни, з якої, не маючи змоги нічого змінити, мусить утікати, є брак єдності. На цю думку його наводить бій годинників у католицьких, православних і мусульманських храмах, кожен з яких б’є свою другу по півночі різним тоном і в різний час, що надзвичайно суґестивно описав Андрич. Дійсно, цей фрагмент оповідання став відомим в усьому світі, він перекладений на незліченну кількість мов і часто цитується як майже канонічний опис поліфонії не лише самої столиці Боснії, а й душі людини-міста загалом. Для Андрича засадничою проблемою була розбіжність чотирьох відліків часу, включно з єврейським, що не має власного годинника ("Один Бог знає, котра зараз в них [година] і за яким часом: сараєвським чи ашкеназьким?") Його ж читачі натомість захоплювалися, що так багато храмів різних релігій знаходяться близько один до одного, сусідують, що в одну ніч і в одному місці можна почути чудову поліфонію їхньої музики. У зв'язку з цим з-поза уваги читачів, авторів бедекерів та ентузіастів мульті-культі, часто вислизали слова автора листа, що констатує цю ситуацію:

"Тож навіть уночі, коли все спить, у минанні порожніх годин цієї глухої пори зачаїлася різниця, що розділяє сплячих людей. Коли прокинуться, вони радітимуть і сумуватимуть, бенкетуватимуть і поститимуть згідно з чотирма різними посвареними календарями, а всі свої прохання і молитви посилатимуть до одного Неба чотирма різними літургійними мовами. А ця різниця, часами видима і відкрита, часами невидима і зрадлива, завше є подібною до ненависті, а нераз і цілком рівнозначна їй".

Факт незауважування в загальному сприйнятті цього фрагмента оповідання Андрича, а тим самим його засадничої суті, може вказувати на поверхневе розуміння мультикультуралізму у світі туризму без кордонів, який продукує його епідермальний, навіть поштівковий еквівалент. Джевад би з цим погодився. Так само, як погоджувався з тими, хто захищав автора "Листа 1920" року від звинувачень у заподіяній Боснії шкоді, у його антимусульманстві, а принагідно намагався з'ясувати, "чий є Андрич". Він був його, Карахасана, бо ця близькість не визначалася національними питанням – а можливо, насамперед його він був через спільну з Андричем подорож у країну темряви. Джевад, однак, не міг погодитися з тим, що відмінність, так дуже присутня в цій землі, є тотожна ненависті.

Знайдений Моріцем дідів лист був написаний тим самим Максом Льовенфельдом, з-під чиєї руки вийшов лист 1920 року. Інакше кажучи, за задумом автора, "Листи з 1993 року" Карахасана є продовженням кореспонденції, що свій початок має в оповіданні Андрича. Тепер Макс є на сімнадцять років старшим, старшим на досвід життя в Італії, що святкує відновлення єдності (на деякий час він повернувся до Трієста, рідного міста своєї матері), а згодом у Франції, яка тішиться єдністю так довго, що ніхто на то не звертає вже уваги. Старому другові з Боснії він зізнається, що цей досвід не дав йому жодного аргументу на користь переваги уніфікації над диференціацією. Розмірковуючи над тим, що би було, якби в його сусідів у Парижі, кожен з яких є окремим світом, одночасно пролунала друга година ночі, він констатує

"Затерлися б лише відмінності між нами, наше усвідомлення цих відмінностей і усвідомлення самих себе, бо прецінь ці відмінності між нашими приватними календарями чинять з мене лікаря, з мого пацієнта – майбутнього трупа, а з його сина – радість для очей".

Ми теж знаємо, що втеча Макса з Боснії закінчиться в Іспанії, в розбомбленому фашистами шпиталі. Якщо це була втеча від ненависті, то вона була марною. Ми теж знаємо, яку ціну за диктат уніфікації заплатить в окупованій расистами Франції його син. Все це важливо, але все ж недостатньо, щоб повністю впоратися з фаталізмом повісті Андрича, що тяжіє над Боснією, над життям Джевада, над людьми, котрі, не знаючи чому, залишаються в огорнутій війною країні або прямують до неї. Сам Макс у листі з 1937 року не дає остаточних відповідей. Життя збагатило його тільки досвідом, що дозволив вирватися за межі абсолютизму аргументації прихильників одно- чи різноманіття. Це привело його до висновку, що він не помилився, побачивши в боснійському плеканні відмінностей потенціал ненависті – але це не привід, щоби покидати своє місто і виїжджати, адже справжня турбота про різноманітність свідчить про те, що ми здаємося собі цікавими і є для себе важливими.

Макс також визнає, що саме втеча з Боснії вплинула на його рішення приєднатися до інтернаціональних бригад, які захищали Іспанію від фашизму.

Позиція Макса Льовенфельда – без претензій на посідання відповіді на все і з чесною поставою стосовно втечі з Боснії – була близька Джевалдові. Хоча в кожній його книзі, чи то романі, чи то есеїстиці, ми знаходимо сліди пошуку відповіді на "Лист 1920 року", його "to be or not to be", в жодній з них ми не знайдемо спокуси абсолютизувати свої аргументи, а радше заохочення до подальшої подорожі. Не зупиняється на жодному з уже написаних Андричем, Льовенфельдом чи Карахасаном листів. Наприкінці "Репортажів з темного царства" він питає, чи можливо зрозуміти долю, яка пов'язує людину з місцем і з оселеними там людьми – так, як його пов'язала з Боснією:

"Не знаю і, напевно, вже того не дізнаюся. Можу лиш потай сподіватися на те, що вдасться зрозуміти або відчути хоча б частину правди".

Так є і з втечею Джевада Карахасана з Боснії. Очевидно, що він ніколи з неї не втік. Мешкав одночасно в Граці й у Сараєві. Проблема, однак, полягає в іншому – у спокусі втекти з країни темряви. Знову і знову повертаються до нього питання про те, навіщо він у ній залишається і неустанно про неї пише, навіщо, будучи противником війни, не може відвернутися від неї і тішитися миром.

Щоби краще зрозуміти Джевада, мушу на мить повернутися до того моменту, коли Макс Льовенфельд вирішив покинути Боснію. Не дають мені спокою слова, які я вже раніше цитував, але які, перейшовши до викладу, оминув. Йдеться про те, що Моріц запам'ятав із розповіді батька про свого діда, про його втечу зі світу, в якому люди так ревно оберігають свої відмінності, що "недосвідчене око може побачити в цьому взаємну ненависть". Прецінь, суть тут не у взаємній ненависті, а в тому, що наше "недосвідчене око" бачить її в інших людях. Отже, йдеться про фальсифікацію дійсності пошуком ненависті там, де її нема – чи, може, ще нема. Бо ще нема ненависті там, де життя сповнене напруги, конфліктів, суперечностей, гордієвих вузлів, взаємовиключних рацій, розпалених пристрастей, границь, бережених яко зіницю ока. Не в змозі приборкати міріади розбіжностей, викорінених зі здатних обробляти їх яко сад традицій, а принагідно бачити в них красу і смакувати їхню соковитість, ми починаємо їх боятися, дистанціюватися від них, віддаючи їх тим самим на милість ненависті, яка неминуче потім приходить. При такому повороті подій ненависть була би не есенцією світу, а похідною від нашого погляду на світ. Людський песимізм легко знайде тут для себе поживу. Бо ж ми достатньо добре знаємо себе, щоб розуміти, що відмінність витягує з нас те, що є найгіршим і найбільш руйнівним. А втім, фаталізм тут втрачає сенс існування – ми можемо самі щось зробити, хоч би попрацювати над вправністю нашого ока. На переконання Джевада, загострити наш погляд можуть до болю напружені відмінності між нами і темрявою, крізь яку ми повинні перейти. Тому найкраще залишатися там, звідки страх і ненависть хотіли би нас вигнати, щоб тоді вже до кінця мати над нами владу. Найкраще залишатися в себе, бо десь там, під серцем, захований вихід.

Розпізнаючи ненависть, око вправніше протистоїть їй. Вже саме усвідомлення ненависті та винесення на денне світло її послаблює. Ненависть хоче бути невидимою – а це їй вдається, коли ми помічаємо її лише в інших. І ще тоді їй це вдається, коли межі розмиті, особливо ті, що відокремлюють жертв від злочинців, добро від зла. Наша моральність народжується з відмінностей; розмиваючи їх, ми перестаємо знати, ким ми є – не стільки з точки зору гендерної чи національної ідентичності, скільки в моральному вимірі. У цьому сенсі межа є голосом нашого сумління. І саме тому ми є людьми пограниччя – пильними до перетину меж і границь, але зовсім не стосовно їх розмиття.

Війна, висвітлюючи контури ворога, загострює границі ідентичності. Переможці малюють політичні карти по-своєму, оволодіваючи кордонами, за які пролилася кров, і тим самим зміцнюючи їх. Диктатор, котрий війною здобуває й утримує владу, не мусить поневолювати нас тюрмою чи каторгою – достатньо, що схилить нас релятивізувати зло. Зробити це він може лише з нашою допомогою. І не те є важливим, що інакше, ніж він, будемо розуміти моральний релятивізм (хоча б яко протиставлення абсолютизму раціо), що на відміну від нього відмежуємося від імморалізму, – важливо, що викликана ним війна заволодіє нашим релятивізмом і нашою агентивністю в розмиванні меж і границь. Найтяжча каторга не виконає своєї функції, не схиливши людину, щоб вона сама у своєму власному царстві стерла границю між світлим а темним, винуватим а невинуватим, відповідальним а бездушним.

Війна з її безмірністю страждань, смерті, абсурдністю вбивства може легше, ніж за інших життєвих обставин, схилити людину прийняти пігулку, щоби втамувати фізичний біль разом із муками сумління в ситуаціях на межі нестерпного. Щось подібне сталося з Максом Льовенфельдом під час Першої світової війни. Він став байдужим до добра і зла ще до того, як помітив ненависть, що лежить в основі співіснування мешканців мультикультурного Сараєва, ще до того, як вирішив утікати з Боснії. Цю глибоку зміну в особистості Макса помітив його старий друг, наратор оповідання Андрич. Вони зналися ще з сараєвської гімназії. Цілі дні проводили разом у багатій бібліотеці Льовенфельдів. Читаючи книги в оригіналі, вивчали німецьку й італійську, сперечалися про Геґеля, декламували "Прометея" Ґете. Війна їх розлучила. Пробували про неї розповісти один одному, зустрівшись на прикордонній залізничній станції в Словенському Броді, чекаючи на потяг, який мав забрати їх на Захід, у кращий світ. Старому товаришеві бракувало у їхній розмові згадки про поезію та книжки. Макс

"... говорив трохи про війну загалом, і то з великою гіркотою, що проявлялася радше в тоні, ніж у словах, з гіркотою, яка не сподівається бути поміченою. (У цій великій війні для нього не було, можна сказати, ворожих між собою фронтів, змішалися всі, злилися воєдино, переплавилися в одне ціле. Загальне страждання засліпило йому очі і відібрало здатність розуміти щось інше)".

Макс Льовенфельд у листах, якими обмінюються герої "Репортажів з темного царства" під час облоги Сараєва в 1993 році, – це людина, яка у собі й у своєму оточенні виявляє смертельну хворобу, що забирає здатність відокремлювати зерно від полови. Ключовим для розуміння письма Джевада є ця підшкірна, що проблискує між рядками і наче вірус інфікує людську психіку, байдужість до зла. Вона оволодіває хворим і виражається у, здавалобися, непомітному, але по суті визначальному в його реґресі знизуванні плечима. Це тягнеться за Максом з часів Першої світової війни, коли він почав приймати знеболювальне у вигляді душевної інерції. Так складають зброю перед справжнім ворогом і втікають від усвідомлення того, хто винен, а хто жертва. Цю ж хворобу виявила вже під час останньої югославської війни Андреа з "Сараївської севдалинки", яка не могла змиритися з позицією урядників ООН, що відверталися від тих, хто обрав одну зі сторін війни, – урядників, які навіть у покалічених дітях бачили сторону конфлікту. Знаменно, що як тільки Росія напала на Україну, з’явилися голоси жителів колишньої Югославії, які застерігали українців від фальшування реальності війни через релятивізацію зла та стирання межі між чорним і білим. Так само, як російська пропаганда називала мешканців обстрілюваного Києва фашистами, просербська пропаганда говорила про мешканців обложеного Сараєва, що це мусульманські моджахеди, які самі себе обстрілювали. Австрійський письменник Петер Гандке звинуватив жертв, у тому числі боснійських жінок, у тому, що вони калічили себе, щоб викликати жалість перед камерами. "Ця брехня була болючішою за голод, холод і смерть", – писала журналістка Аїда Черкез у листі з Сараєва до мешканців Києва.

Втеча від відповідальності, коли стаєш на бік жертви, – це м'яке підчерев’я суспільства ліберального Заходу, досконало розпрацьоване диктаторськими режимами, такими як Росія, й ефективно експлуатоване їхньою пропагандою. Як наслідок, війни, які вони ведуть, зазвичай закінчуються гнилими компромісами, що забирають шанси на перемогу. Це поняття повернули світові щойно українці, поставивши перемогу на терези боротьби за свободу і справедливість. У Сараєві ніхто не говорив про перемогу. Дейтонську мирну угоду 1995 року, яка поклала край війні в Боснії і Герцеговині, Джевад називав "гамівною сорочкою", яка лише увічнила шизофренію племінних поділів. Цей лауреат премій Гердера і Ґете не міг пробачити європейцям нерозуміння і нездатності захистити етос Сарайлі, тобто того мешканця міста, який хотів бути громадянином спільного й різноманітного полісу. З гіркотою він говорив про ідіотську Дейтонську конституцію, яка зробила Боснію єдиною країною в світі, де немає громадян, а є лише боснійці, серби та хорвати.

Поразка Європи в останній югославській війні не звільнила Джевада від подальшої боротьби. Він став ще більш бунтівним. Ставкою його peremohy став вихід із країни темряви. Близьким до духу його боротьби зі світом є саме значення українського слова "перемога" – більше, ніж остаточний акт, виражений латинським victoria, для нього був важливий процес подолання зла. А ще – можливо, найважливіший для Джевада – сенс, прихований у самому корені слова: могти більше (пере-могти). "Можемо стільки, на скільки нас стане". "Не перескочиш через себе". Ці та їм подібні висловлювання він вважав капітулянтськими, пристосуванням до життя в країні темряви, безвихідь. Могти більше – це виклик переступити через себе, бути ліпшим, ніж є. Щоб увійти в цю вузину, потрібна відвага серця і готовність слідувати внутрішньому імперативу, що йде проти течії зла.

Очевидним для Джевада було стати на бік жертви, стати поруч із Сарайлі в дотриманні вірності духу міста-палімпсеста. Обираючи світлу сторону, він не складав зброю проти зла, але водночас не виступав за жодну однорідність, одностайність чи однобічність. Світле означало для нього багатоголосе, різноманітне і складне. З його боку найвищою майстерністю було мистецтво неймара – будівничого мостів, а майстром був Хайрудін, який поєднав красу і добро, звівши у Мостарі на крутому березі ріки Старий міст. На його стороні цінувалися люди діалогу, здатні до (само)критичного мислення, уникаючи абсолютизації власних рацій, які вміють слухати, з гарним почуттям гумору, що неможливе без самоіронії. Ось чому на мою розповідь про переслідування боснійських мусульман він відповів історією сербської жінки, яка поплатилася життям за те, що дала їм притулок. І саме тому він не погоджувався зі схильними позбавити людяності диктаторів на кшталт Путіна – не для того, щоб звільнити їх від вини, а щоби зрозуміти, що зло діє у світі через людей. Зрештою, на його боці моральний релятивізм є допустимим, лем не на службі тоталітарної системи, а в силу вільної волі людини, яка визнає відносність власних моральних суджень і керується етикою турботи про Іншого.

Я не знаю, чи мав Джевад Карахасан, покидаючи цей світ, відчуття досягнутої в житті peremohy. Я не розмовляв з ним про це, а в його книжках не знайшов жодного definitivum з цього приводу. Думаю теж, що через його вроджені дистанс до самого себе і стриманість ставити крапку там, де у гру входили особисті вигоди, було би ближчим до істини бачити в ньому мандрівника, вічного скитальця, невпинного в пошуках шляхів виходу з tamnog vilajeta [країни темряви], з досвідом як світлих епіфаній, так і похмурих сумнівів. Пишучи ці слова, я свідомий, що вони не вичерпують правди про Джевада, що між ними зачаєний парадокс, який вивільняє цю унікальну, наскрізь боснійську єдність протилежностей – поєднану зі смаком даґари та запахом кави єдність протилежностей. І я знову тягнуся до боснійського "Трактату про метод", одного з розділів "Сареєвської севдалінки". Читаючи його під час воєн у колишній Югославії, я відкривав для себе, що Боснія – це світ: не тільки через багатство різноманіття на маленькому клаптику землі, але й через кризу мультикультурної спільноти, яка тоді вважалася периферійною, а сьогодні, як ми і передбачали, стала глобальною. Перечитуючи її нині, відкриваю для себе, що вона була написана рукою переможця. Попри те – а може, власне завдяки – що розповідає про невдалу зустріч Джевада із західним гостем.

Зустріч, про яку мова, відбулася 1992 року. Її провал був тим боліснішим, що гість був приязним і розумним, його приймали вдома, і він був обдарований вдячністю за те, що приїхав під час війни. Він хотів тільки – з найкращими намірами – щоб його співрозмовник з обложеного Сараєва визнав, що страждає понад людські сили, що є жертвою безглуздої війни і що без згоди на умови агресора, який диспонує сильнішою армією, у нього немає майбутнього. Джевад натомість далекий від того, щоб бідкатися над собою, сповнений рішучості пройти крізь пекло на власних ногах, у житті вишукував те, що добре, конструктивне і надає сили. На питання про відсутність води, мороз у квартирі та голод відповідав, що можна жити, що схуд лише на п’ять кілограмів і що є й інші, яким значно гірше. А передусім намагався привернути увагу свого співрозмовника до проблем, які його направду непокоїли: щоб не відповідати шовінізмом на шовінізм і зупинити у світі епідемію страху перед культурним плюралізмом, страху, який "спрямував зброю проти тих, хто хотів жити разом, насолоджуючись своїми відмінностями". На жаль, марно.

Невдала зустріч з Іншим, яка трапляється з нами, – це поразка, що кидає на нас тінь і пробуджує почуття провини. Неопрацьована, робить з нас в'язнів страху і тіні. У відповідь на цю загрозу народжується трактат про метод. Джевад називає його боснійським, бо мистецтво неймара полягає в тому, щоб знайти матеріал для відбудови мосту у себе, всередині світу, в якому він був зруйнований. Інспірацію для опису цього методу він знаходить у шпиталі, де допомагав як волонтер на початку облоги. Почув там сараєвську севдалінку. Зазвичай вона вважається традиційною боснійською піснею, але в цьому випадку її аранжував австрійський композитор на слова Генріха Гайне. Попри це, в його Сараєві вона далі сприймалася як "своя". Подібне явище він знаходить і в архітектурі – в стилі побудованих австрійцями в Сараєві й Мостарі псевдоорієнтальних вілл, що ввібрали в себе елементи традиційної боснійської культури. Йдучи цим шляхом, він відкриває, що "відкритість боснійської культури до «погляду очима іншого» походить не з відсутності ідентичності чи недостатньої її усвідомлення, лем від готовності надати баченню когось іншого релевантність і право на існування. Іншими словами: боснійська культура, можливо, саме через свій внутрішній плюралізм, не увібрала в себе «диктат суб'єкта» в процесі розуміння".

Люди ведуть війни за диктат суб'єкта, за нав'язування своєму сусідові й цілому світу свого наративу, своєї правди, яку стережуть танки. Їхня сила на полі бою є позірною, з часом розсипається як картковий будиночок, хоча й за той час здатна зібрати криваві жнива невинних жертв. Бунт Джевада Карахасана виростав із незгоди з довічним ув'язненням у світі абсолютної раціональності, що живиться страхом перед іншими. Він не був ідеалістом, мав досвід реальності зла, отримав знання про потужну на цій землі владу грішного ангела – Князя темряви. Обрав життя книжника, копітко збираючи крихти мудрості неймарів, сумлінно записуючи найменші проблиски світла, шкіцуючи мапи переходів між ворогуючими протилежностями. Він залишив по собі безцінні нотатки бунтівної людини, що склалися в одну Книгу Виходу. Вона добре прислужиться майбутнім поколінням біженців з царства темряви. Залишив нам шлях, на якому своє обіймає інше і зміцнюється, поступаючись місцем невідомому. Звільнившись від диктату суб'єкта, всупереч історичній конечності та домаганням правителів, він залишився громадянином Боснії. А Боснія – це світ.

Красногруда, травень-вересень 2023 року

Переклад з польської Ореста Друля