У містечку Красноґруда (Польща) в Міжнародному центрі діалогу 27 липня відбулася чергова зустріч із відомим істориком Тімоті Снайдером. Розмову вів керівник осередку “Пограниччя” Кшиштоф Чижевський. Тема розмови — “За що ми боремось?” Зеновій Мазурик занотував основні думки, висловлені в розмові, і заохочує тих, хто розуміє польську мову, до безпосереднього прослуховування.
Минуле і майбутнє
Розмова розпочалась із нагадування старого анеґдота. “Вірменське радіо запитують: "Чи можна займатися майбутнім?" Вірменське радіо відповідає: "Так, можна, ми ж все знаємо про наше майбутнє. А ось минуле постійно змінюється".” Так, минуле змінюється і досі. То ж якою є роль історика, як історія впливає на візії майбутнього? Снайдер сказав, що зараз у США якраз настав час на анеґдоти. Бо коли є добре, анеґдоти не потрібні, а коли є зле і щораз гірше, анеґдоти входять у моду. Зараз зазнали поразки великі теорії майбутнього — як комуністична, так і ліберальна. Проблеми сьогодення полягають у браку візії майбутнього, в тому, щó саме з минулого ми маємо боронити так, щоби майбутнє стало кращим. Стільки техніки і стільки багатства, як зараз маємо загалом у світі, ще не було. Але те, щó робити з тим багатством (чи з великою диспропорцією його розподілу), як користуватися технологіями — і визначає синдром сучасної людини. Завдання історика, на думку Тімоті Снайдера — зауважувати те, що проходить повз загальну увагу, і описувати його. Він вважає, що історик має принаймні три переваги: він знає, що є багато можливостей; він мусить вправляти уяву про минуле, досліджуючи джерела; він повинен постійно змінювати точку зору, дивитися через різні призми і застерігати, щоби щось не повторилося.
Нарації реальності
У своїй останній книжці “Дорога до не-свободи” Снайдер застерігає від небезпеки двох нарацій реальності: неуникненності — наприклад, ліберальної демократії, і вічності — наприклад, національної держави. Він вважає, що мало уваги приділяємо поняттям позаполітичним, як, наприклад, час: минуле, теперішнє і майбутнє. А майбутнє завжди має бути краще. І в цих нараціях відчуваємо непевність. Для цього треба віднайти себе в історії. Всім нам бракувало історії, особливо після так званого “кінця історії” 1989 року. Снайдер визначає дві версії: або вважалося, що історія не має значення (американська), або була окреслена як історія чисто національна. Обидві є хибні. На його думку, суто національної історії не може існувати, як і самотньої людини. Історії національних держав нема. Нема історії національної держави Англії — бо такої не було, нема історії національної держави Польщі, крім 1918–1939 рр. Не може бути держави в центрі Європи без інтеграційних зв’язків. Кожна європейська національна держава потребує Європейського Союзу, як ЄС неможливий без національних держав. Можна пропонувати версію вічної жертви. Якщо розуміти важливість власної державності, тоді виникає потреба в історії джерельній, критичній, тверезій і рефлексивній. Така історія може звільнити від тих нарацій, які вдають, що це історія, які займають місце справжньої історії.
Місце для будування перспективи на майбутнє
Європейська культура є постапокаліптичною. Ми не перебуваємо в очікуванні апокаліпсиса. Просто може бути гірше, ніж є, якщо не будемо відповідно працювати над важливими конкретними речами.
Треба розвивати публічний фізичний простір як альтернативу екранної комунікації. Екран робить нас подібними до себе, створює ілюзію, що чогось вчимося, пізнаємо світ. Екран створює індивідуальний детермінізм. Треба розвивати місцеву професійну журналістику, щоб довідуватися про фактичну реальність. В Америці мало хто розуміє реальний стан справ. Більшість населення не відчула обіцяних покращень за останні сорок років. Люди вже не сприймають статистики, тому потрібно знайти інакшу мову про те, що капіталізм не є послідовним і вірним своїм засадам. Засадничо, всі живуть згідно з загальним правом. Тільки незначна частина олігархів живуть поза законами, за своїми правилами, за межами справедливості, витворюють міжнародні стосунки. Наш порятунок — у демократизації демократії.
Чи можлива візія майбутнього без утопії?
Маємо право і навіть обов’язок на краще майбутнє. Щоб бути реалістом, треба мати уяву. Якщо майбутнє надійде, то за чиєюсь, може, навіть нав’язаною візією. Політик повинен формувати візії з довготривалою перспективою цілої інтеґрованої спільноти. Кожна спільнота, кожна нація має свої хвороби, обмеження, стереотипи, які можна вилікувати у співпраці з іншими суспільствами, бо осібно не зможемо вижити.
Як культура впливає на візії майбутнього?
Після 1989 року сподівалися, що економіка створить умови для культури. Економічний детермінізм марксистського штибу перевдягнувся. Економіка вільного ринку, згідно з ним, продукує цінності, а господарські стосунки важливіші від інших. Маємо взяти відповідальність за цю помилку і мислити інакше. Бо якщо економіка продукує культуру, тоді люди втрачають відповідальність за культуру, і ми не можемо запропонувати чогось іншого. Культура може відповісти на питання, що зробити з політичною катастрофою. Завдяки культурі і мистецтву можна дати критичну оцінку існуючого стану і запропонувати візію кращого майбутнього. Без мистецтва ми є передбачувальні, а тому в програші перед олігархічними політиками.
Питання, за що боремося, містить в собі питання як, якими інструментами і засобами боротьби користуємося, які носії комунікації використовуємо. Треба свідомо і відповідально ставитися до інтернету як до ресурсу — як вода чи повітря, як до інструменту залучення людей до публічної активності. Кожен має можливість використовувати інтернет проти самого інтернету як маніпулятора, забрудненого так, як і повітря.
Що таке свобода для нас тепер? Напевно, вона є чимось іншим, ніж у 18 чи 19 століттях. Це поняття треба постійно переосмислювати. Тільки у спільній відповідальності і солідарній активності зможемо збудувати трохи краще майбутнє.
Зреферував З. Мазурик
11.08.2018