Українці – дивовижна нація, яка вміє створювати чудо. Але ми забули, як користуватися його плодами. І, як у тій давній байці, вічно розбиваємо яйце-райце не на своєму подвір’ї, віддаючи іншим блага і дари, які приходять як наслідок після героїчного створення неможливого можливим. Одна з цих причин – ми втратили вміння вірити в чудо, насолоджуватися часом і цінуванням досягнутого, коли неможливе стало можливим. Натомість після чуда включаємо руйнівний сценарій зневіри і пошуку зради.
Дзвенислава НОВАКІВСЬКА
Експертка і практикуюча тренерка у сфері візуалізації інформації та розвитку презентаційних/комунікаційних проєктів
На нещодавній трансформаційній грі, яку веду по канві «Божественної комедії» Данте, обговорювали особливість руху маршрутом Темний ліс–Пекло–Чистилище–Рай. Маршрут і виклики, в яких кожен лідер розпізнає власний шлях змін і трансформацій. Кожна група радо застрягає на «Пеклі» і зі здивуванням відкриває для себе чесноти як підказку рішень для виходу з власних криз.
Наприклад, віра – здатність уявляти майбутнє компанії чи організації і презентувати уявлення так, щоб інші були готові спільно його втілювати, долаючи перешкоди. За умови, що лідер уявляє квітуче майбутнє країни, яка зараз у війні. То знайдемо розуміння, для чого чесноти і шлях до раю сучасному українському лідерові. Недаремно відомий український знавець Данте Олександр Філоненко поєднує середньовічну подорож людини до персонального щастя з теорією сучасного американського інтелектуала німецького походження Отто Шармера. Який власне каже, що майбутнє – це дуже персональна історія, бо його реалізація залежить від нашої готовності його відчувати, візуалізувати, втілювати і відповідати за цей шлях змін. І тому крива соціальних змін базується на готовності до персональних змін, серед яких є поняття відкритої волі, яка дуже резонує з середньовічним поняттям «віри» та «надії». Але біль персональних травм – це пекло теж персональне, в яке ми можемо завалитися в процесі руху до бажаного майбутнього. Адже це пекло наших добрих комфортних звичок. Кожна група у грі, яку я розробила, (як і кожна група на читаннях Данте у Філоненка) схильна застрягати в пеклі. Людям часто бракує чогось, щоб дати собі дозвіл дійти до власного Раю.
Як фасилітаторка можу підтвердити, що кожна сесія стратегування майбутнього – це випробування на віру і здатність балансувати поміж впевненими результатами повторення минулих успіхів і дивом прориву нового продукту або послуги чи діяльності, яка може стати зірковим рішенням для розвитку спільноти чи команди. Тобто якщо у лідерам бракує здатності вірити, то йому чи їй буде складно амбіційно планувати майбутнє. Брак віри обмежує свободу лідера в реалізації власних бажань і цілей, а також веде як наслідок до знеВіри в планах команди, які можуть спільнодіяти злагоджено й ефективно, якщо мають одну картинку маршруту і місця призначення. Крім того, віра є важливою частиною такої якості, як доВіра, – вміння поВірити та вВірити щось іншій людині.
Здатність вірити та підтримувати віру – одне з ключових вмінь новітнього лідера, який будує стратегію розвитку спільноти чи команди. Водночас у процесі фасилітації різних груп і команд спостерігаю певну поломку в суспільній взаємодії на рівні трактування віри як цінного вміння лідера і застосування її для планування майбутнього. Попри червоні нитки на зап’ястях, інтерес до карт Таро чи гадань та інших форм магічного мислення у багатьох представників еліт в політиці чи бізнесі, в суспільстві є насаджена думка, що духовні практики, окрім буддизму, – це про низький рівень розвитку людини. Хоча в країні неймовірна кількість різних релігійних течій і Церков, але серед лідерів думок типово чути «ми – атеїсти, нам віри не треба». І так виходить, що кардіальна нація українців прийняла як цінні буденні практики для розуму (як-от буддизм, майндфулнес чи медитація), для тіла (йога, розтяжки та масажі), але сторониться практик для серця і духу. Тобто ми готові осмислювати і цінувати знання, працювати з наповненням та втіленням знань, але не робити цього з фокусом на довгострокову перспективу нашого майбутнього, яка не піддається відомим нам інструментам контролю.
Звучить абсурдно, як на націю пасіонаріїв та романтиків з палаючими серцями. Хіба це можна пояснити як наслідок виховання в нас рабської психології мислити не майбутнім, а лише сьогоденням, щоб віддавати вогонь пасіонарності в топку вищого рівня прагматичних еліт рашизму, які вміло використовували щиросердечну заангажованість для досягнення конкретних економічних чи політичних результатів. Можливо, брак практики роботи з непевним (не намацальним) майбутнім і його потенціалом так і не дав Україні зробити свій прорив за 30 років. Стратегічні рішення з прокрустового ложа раціонального мислення не ставали проривними, а радше нагадували безпекові, які давали достатньо контролю та впевненості зневіреним лідерам.
З початку ковідної кризи стиль сесій дуже почав змінюватися саме через те, що стало багато непередбачуваного та неконтрольованого з точки зору раціонального мислення і типово зорієнтованого на результат планування діяльності. Саме тоді в різних методиках стратегування почали з’являтися підходи полісценарні. Інструмент «Назад у майбутнє» з методики керування складністю Сноудена став моїм улюбленим. Він давав чудову еволюційну матрицю розвитку груп та організацій і нормалізував поняття хаосу й непередбачуваності, даючи можливість легше визнати, що десь в організацій є хаос і в планах може бути непередбачуваність.
Не повірите, але у методиці виходу з невідомості та кризи там теж лежить концепція «Раю» та «Пекла», яка дає більше амбіцій і гнучкості в моделюванні кращих сценаріїв для команди, групи чи спільноти. Й учасники теж завжди радо описували пекельний шлях (до речі, всі прогнозували розгортання історії нападу росії). При цьому в пошуку дій, які можуть запустити сценарій «Рай», типово був ступор. Думаю, що це типовий виклик не лише для українців – інакше Сноуден у методику не включив би елементу під назвою «Чудо». І тут для мене був інший інсайт – лиш деякі з учасників стратегування змогли скористатися з цієї допомоги. Людям бракувало вміння вірити в чудо.
Оскільки віра належить до середньовічних чеснот і до сучасних цінностей, то я наважилася на синергетичний експеримент із поєднання екзистенційного коучингу та філософії Середньовіччя. Історію про чесноти я взяла в художника й архітектора Джотто (до речі, приятеля Данте), який подарував рідній Флоренції башту, де зобразив візуальну історію про те, як стати цивілізованою людиною. В цій оповідці є чотири частини – чотири боки вежі з інструкціями не лише характеристик певної стадії розвитку (можна сказати KPI, ключові показники ефективності), а й діяльності, яка допомагає набувати майстерності у тій чи іншій якості. Чесноти та гріхи – це середньовічна версія про полярності, які зараз є топ-темою трансформаційного лідерства. Вони у Джотто з’являються на другому етапі розвитку, коли людина готова перейди з ролі слухняного виконавця чи «жертви» (коли все, що стається у моєму житті, мої результати та успіхи залежать від інших) у роль «відповідального», коли я є творцем власного успіху і готова (готовий) нести відповідальність за власні невдачі.
«Віра», «Надія» та «Милосердя» описані в Середньовіччі так, наче для сучасного лідера. Вони про те, як досягати персонального розвитку, а не про релігійність чи побожність. Надія – прояв сили духу, а милосердя – здатності на щедрість і благодіяння та вміння любити безумовно. Віра – це сила інтелекту, внутрішня чеснота, завдяки якій інтелект, через рух волі, погоджується з надприродними істинами. Віра – впевненість у чомусь, у здійсненні будь-чого без наявності матеріальних доказів чи успішного попереднього досвіду певної дії. Підстава сподіваного, доказ небаченого. Діяльність, через яку пропонує практикувати цю чесноту Джотто, – це здатність іти за зірками, а з часом вести за собою по зірках інших людей.
Це вміння великих провідників, якими стали тисячі українців з моменту повномасштабної війни. Роль, якої вони не обирали, але яку прийняли як призначення. Роль людей, в яких вірять без усілякого релігійного контексту. Тому зараз важливо практикувати цим людям зміцнення віри, ставлячи собі питання: «Яке чудо я вже створив чи створила (що неможливе стало можливим, і що в мені допомогло це здійснити) та що мені ввірили в своїй довірі інші люди? Що цінного я помітив чи помітила в інших, які створювали це чудо неможливого разом зі мною, і що я ввірив чи ввірила іншим в довірі, що готова ввіряти і надалі?» А ще я б радила написати на одній карточці відповідь на питання «що може бути якнайкращим майбутнім для моєї країни?» А на іншій – «яке чудо має статись чи ми можемо створити, щоб бажане було втілене».
А щодо духовної віри, то зацитую відомого релігієзнавця та філософа Ігоря Козловського з його інтерв'ю для CEO club: «Українці – фронтирна нація. І життя в таких умовах формує середовище сталих викликів, що формували наш індивідуалізм і водночас сталість духовних пошуків. Вони починаються з дослідження таких питань як: Навіщо існує цей світ? Навіщо існує людина? Навіщо існую я? Наука на ці питання не відповідає. Це твій внутрішній, світоглядний вибір. І відповіді на них можна знайти в духовних спільнотах. Україна – це дуже строката нація, і саме тут можна знайти велетенське різноманіття релігійних і духовних спільнот для власних відповідей».
04.10.2023