«Буває, іноді старий...»

Із спроб «ЕСТЕТИЧНИХ КОМЕНТАРІВ» до «КОБЗАРЯ»

Найкращою відповіддю на запитання «Про що ця поезія?» була б, мабуть, в одному слові – «Про радість»: «Буває, іноді старий / Не знає сам, чого зрадіє, / Неначе стане молодий, / І заспіває... як уміє». Саме про радість, а не про перелітну втіху: тішимося не раз чимось випадковим, несподіваним, навіть тим, що не мало б нас тішити. Радість же, справжня радість, – «річ поважна» (Сенека). «Вчись радіти» (Disce gaudere), – закликає цей же філософ. Як і наш Сковорода. Його філософія – це наука про радість, про тривалу радість, що є станом душі (status animi). Радість, підґрунтям якої – добро, добродійство. Ось як важливо уточнювати значення слів, до чого закликали стоїки, а згодом – Декарт.

«Старий» же – не з книжки вчений, а з життя, тому й «не знає сам, чого зрадіє». Знає лише те, що йому раптом стало радісно. А радість – це ясність, це усмішка (саме усмішка, а не сміх); це – пісня; не гучна – тиха, теж не «вчена», таке собі мугикання, мимовільне відлуння, світла тінь душевної погоди. А поштовхом до неї – думка: «...старий подумав / Добро якесь комусь зробить...»

Звідки ж ця думка? Що дало їй поштовх (ніщо ж не буває без причини), зсередини вона, а чи «влетіла в голову»?.. Про це якоюсь мірою цей же Сенека: «Бог – близько, Бог поруч тебе, Бог в тобі». Природа, світовий Розум, Бог... Людині, часточці – добре, коли вона в гармонії з Цілим, із Космосом, де лад і порядок.

А порядок – це світло (lucidus ordo – світлий порядок): «І стане ясно перед ним / Надія ангелом святим...» Надія, «найкраща з богів» (Теогнід), бо лиш вона залишилася з людьми у світі, що погрузнув у пороках; інші боги – подалися на Олімп. Надія, що засвітилася тут у постаті Ангела-хоронителя. Для римлян таким «ангелом» був опікунський дух, геній (у греків – добрий демон), що супроводжує й опікується людиною впродовж усього її життя.

Отож старий подумав зробити комусь добро. І стало йому радісно від самої думки про той добрий намір. «А що ж, як зробить?» – наголошує Шевченко на цьому запитанні. Відповідає – укладеною в афористичному стилі фразою: «Добре жить / Тому, чия душа і дума / Добро навчилася любить!»... Добро ж, зауважували Отці Церкви, заслуговує похвали тільки тоді, коли воно – від свобідної волі й устремління (старий, певно ж, не лише подумав, а й захотів зробити комусь добро). Захотів прилучитися до добра, до тієї «поважної» радості, що є синонімом щастя: «Більше щастя – давати, аніж брати» (апостол Павло повторив слова Ісуса Христа).

Ділитися з кимось, хто потребує, віддавати, давати – примножує це щастя. Брати ж у когось, обділяти когось – розпалює «злочинну жагу набування» (Лукрецій). Перше – стежка добродійства; друге – лиходійства. Спонукою для першого – щирість; для другого – заздрість...

«Тільки в знанні – джерело й запорука справжнього вірша», – наставляє Горацій поетів-початківців. «Тільки в знанні – джерело й запорука справжнього щастя», – можемо для нашого випадку перефразувати Горацієву настанову. «Ніхто ж не може бути добрим випадково, – стверджує Сенека, – чесноти треба осягати» (Discenda virtus est).

Отож Шевченко акцентує вагу науки («...добро навчилася любить»); навчилася – «душа і дума», тобто серце і розум (cor et ratio) – пара, яка завжди мала б іти поряд: серце оживляє думку, думка «модерує» пориви серця. І хоча (згадаймо латинське прислів’я) корені науки гіркі, її плоди – солодкі: «Не раз такому любо стане, / Не раз барвінком зацвіте»...

«Любо стане» – тобто він заприятелює зі своєю душею, полюбить себе не егоїстичною – людською любов’ю. З нею він може йти між люди, щоб ділитися цим високим почуттям: «Люби ближнього, як самого себе». Вислів «Do ut des» (даю, щоб ти дав), формулу римського права, можемо розуміти й так: даю, щоб ти дав іншому, а той інший – ще комусь; щоб ширилось добро між людьми, щоб меншало зла, більшало – світла. До речі, перший малюнок Шевченка олійними фарбами (1840) – «Хлопчик-жебрак, що дає хліб собаці»: жебракові дали, він – віддає.

Зворушливий образ завершує цю невелику, але таку глибоку у своїй простоті поезію. Образ, який, раз побачений, назавжди залишиться в пам’яті: «Отак, буває, в темну яму / Святеє сонечко загляне, / І в темній ямі, як на те, / Зелена травка поросте»...

Тому-то найважливішою рисою людяності античні віддавна вважали вдячність. Як про це Теогнід: «Підлій людині сприять – безглузде, Кірне, заняття, / Як ото ти б засівав сивого моря глибінь: / Води солоні засій – не діждешся високого жнива, / Підлому зробиш добро – не відгукнеться добром». Замінімо «підлу», тобто незнатного походження людину, просто на людину невдячну – й не можемо не погодитися з давньогрецьким поетом. А ще –задумаємося: а де ж сам корінь тієї невдячності?.. Чи не в одвічній боротьбі добра зі злом?.. І знову ж повернемось до освіти, до світла, що у слові, бо ж од нього «серце б’ється – ожива...»

Що може бути моторошніше, аніж темна яма?.. Що може бути жаданіше, аніж сонячне світло?.. Для сонцелюбних еллінів «жити» – значить «бачити сонце»... Сонце правди... Сонце освіти... Освіти, яка дає снагу тягтися до світла. Освіти, яка покликана вчити правди, любові. Не для самої науки – для життя: «А дай жити, серцем жити / І людей любити...»

Врешті, згадуємо Сковороду, чиї писемні рядки такою любов’ю, ще хлоп’ям, «списував» Шевченко: «Мудрість, стверджує мандрівний філософ, – ніяк не може селитися в нечистому серці»... Шевченко (можна ще й так сказати про Кобзаря) – співець серця, чистого серця, оселі мудрості, джерела справжньої, поважної радості.