Територія порожнечі

Довга черга машин на виїзді через Лачинський коридор, тисячі людей на вулицях старого Горіса й інших вірменських міст – справжнісінький екзодус. Востаннє ми бачили такі картини зовсім недавно, в останні зимові дні 2022 року, коли мільйони українських громадян рятувалися від російських бомбардувань і наступу ворожих військ.

 

 

Проте українці втікали від війни, яка тільки починалася у всій своїй масштабності та невблаганності, а вірмени Нагірного Карабаху тікали від війни, яка щойно завершилася. При цьому переможці обіцяли їм можливість інтеграції та спокійного життя в регіоні, навіть розпочали переговори з їхніми керівниками – ці переговори тривають і тепер, на тлі загальної втечі. Більше того, керівництво Азербайджану пропонувало провести такі переговори і до своєї останньої переможної спецоперації в Карабасі – просто керівників самопроголошеної республіки на ці консультації не пустив Кремль.

 

Мої контакти з азербайджанськими колегами дозволяють припустити, що у Баку не розраховували на такий масовий вихід. Президент Ільхам Алієв хотів не просто воєнної перемоги, а й успішної інтеграції вірмен. Йому потрібна була вітрина перемоги, тим більше після розуміння того очевидного факту, що азербайджанські території, відвойовані після 2020 року, ще довго залишатимуться безлюдними. Але це були території без населення – а в самому Карабаху населення все ще було. І якби воно збереглося, це стало б ще однією перемогою Ільхама Алієва – цього разу політичною. Образ Азербайджану як країни, у якій вірменин не може почуватися в безпеці, було би спростовано. До того ж, можна було б інакше говорити з Вірменією і про повернення до цієї країни азербайджанського населення, і про коридор до Нахічевані. Алієв мав би «своїх вірменів». Яких не буде. Яких і не могло бути.

 

Чому вони йдуть? Тільки тому, що між двома ворожими народами – прірва етнічного конфлікту та взаємної ненависті? Так, тому теж. Але й тому, що за десятиліття життя поза Азербайджаном у Карабасі склалася власна політична та суспільна структура, ворожа самій азербайджанській державі. Тому якщо ти залишаєшся й отримуєш азербайджанський паспорт – чи можеш ти бути впевненим, що за кілька років не виявишся фігурантом якогось нового закону, який охарактеризує твою діяльність – не обов'язково службу в армії, можна й викладання у школі – як злочинну? Чи можеш бути впевненим, що твій колишній сусід-азербайджанець – чи його родичі – не захочуть помститися твоїй родині навіть не за твоє ставлення до нього, а за ставлення твого колишнього сусіда, який давно вже переїхав до Вірменії? І на чиєму боці тоді буде азербайджанська поліція? Суд? Суспільна думка? Чи варто так ризикувати?

 

Саме тому треба побачити ще один страшний підсумок карабаських війн: земля, де до початку конфлікту жили люди, цвіли сади та сміялися вірменські й азербайджанські діти, ще довго залишатиметься територією порожнечі, замінованим полігоном, заповідником колишніх конфліктів. Перемогти у війні набагато легше, ніж повернутися до мирного життя.

 

Саме тому цей текст зовсім не про Карабах і не про те, як примирити вірмен та азербайджанців. Він про окуповані території України.

 

Так, на цих територіях – на відміну від Карабаху – етнічного конфлікту не було, хоча й карабаський конфлікт багато в чому інспірований був стараннями Москви ще за часів пізнього СРСР. Але Росія зараз старанно будує на окупованих українських землях альтернативну політичну та громадську структуру. Люди, часом навіть не помічаючи цього, починають жити у зовсім іншій реальності. У підміненій реальності. До того ж, утворюється величезна кількість зв'язків і контактів, за визначенням ворожих самій Українській державності. Хтось мобілізований до російської армії, хтось працює в окупаційних структурах, хтось просто доносив на сусідів, хтось займається пропагандою у брехливих медіа, хтось викладає в школі історію за підручниками Медінского, комусь просто допомогли з бізнесом Пушилін або Аксьонов, хтось... І у всіх цих людей є родичі – так і утворюються соціальні зв'язки. При цьому ми говоримо не про короткий період окупації. У Криму та на Донбасі окупація триває ось уже дев'ять років, причому на Донбасі вона набула характеру воєнного протистояння відразу ж. На півдні ситуація не така критична, але путінська війна на виснаження якраз і розрахована на втягування Херсонської та Запорізької областей у режим кругової поруки.

 

Тому коли ми обговорюємо деокупацію як звільнення, ми маємо поставити собі питання, що ж ми зможемо звільнити – людей чи територію? Чи враховуємо ми почуття страху перед Україною, яке до того ж культивується російською пропагандою? Страху та недовіри, адже звільнення території – це ще й розслідування колаборації. При цьому вірмени Карабаху хоча б ніколи не були громадянами незалежного Азербайджану, а мешканці окупованих Росією українських земель завжди були громадянами України.

 

Ну і чи ми розуміємо, що багато наших співвітчизників роками жили в Україні як у «тимчасовій державі», яка рано чи пізно «повернеться до рідної гавані», як Крим. Повернення України означатиме для них і те, що «нормальної країни» тут уже не буде ніколи, а буде влада «нацистів», які змушують усіх довкола говорити своєю огидною мовою і зносити пам'ятники не лише Моторолі, а й Пушкіну. І навіщо таке життя?

 

Я не беруся сьогодні оцінювати кількість населення, яка залишить окуповані регіони у разі їхнього звільнення, – тим більше, що ми сподіваємось, що багато людей чекає на Україну. Як не беруся оцінювати кількість тих, хто залишив свої рідні місця після окупації та захоче повернутися додому. Але ймовірність того, що в результаті ми отримаємо територію з меншою кількістю населення, ніж до війни, із критичним демографічним та економічним потенціалом, існує. І вже сьогодні ми маємо думати навіть не про те, як запобігти можливому виходу (урок Карабаху свідчить, що ніяк) – а про те, як не допустити, щоб звільнена Україною територія стала територією порожнечі.

 

 

01.10.2023