Дивовижні пригоди випали на долю нашого земляка, письменника і мандрівника Сиґурда Вісьньовського, який народився 6 квітня 1841 року в селі Панівці Зелені на Борщівщині, а помер 23 квітня 1892-го за одними даними – у Коломиї, за іншими – у Львові, але похований на Личаківському цвинтарі.
Його батько, захоплений скандинавським епосом, назвав сина іменем одного з героїв. І мовби ввібравши в себе неспокійну душу вікінга, ще юнаком, щойно закінчивши Станіславівську гімназію, вирушив Сиґурд у Румунію, котра в ті часи належала Туреччині, мандрує в 1858–1859 роках Балканами й Італією і навіть бере участь у повстанні Гарібальді. Вищої освіти так і не здобув, лише, перебуваючи в Італії, навчався у Польській військовій школі біля П'ємонту. У 1862-му повернувся в Галичину, потім поїхав до Англії й Австралії.
Сиґурд залишив по собі чимало книжок з описами своїх пригод. Але найцікавішою його книгою є двотомне видання «Десять років в Австралії» (Львів, 1873). Книга переповнена досконалими описами краєвидів, природи й австралійського люду. Читати її – саме задоволення, а переказувати зміст – невдячна справа. Бо стільки там карколомних подій, і так не хочеться їх пропускати.
Отже, в листопаді 1862 р. наш галичанин опинися у Сіднеї, маючи в кишені смішну суму грошей. Саме ця обставина й змусила його обійняти посаду в маєтку за 280 миль від Сіднея. Власником маєтку був якийсь Мак-Магон, котрий скуповував велетенські земельні наділи за золото, яке сам і добував. Але він також займався рільництвом, корчував ліс, садив кукурудзу, бавовну і цукрову тростину. Сиґурд провадив йому господарські книги, а що тої роботи не було багато, то брав сокиру і йшов до лісу, де корчував дерева разом з іншими робітниками.
Заробивши трохи грошей, Сиґурд вирішив повернутися до Сіднея, аби роззирнутися за іншою працею. Він сів на невеликий вітрильник «Террера». Дорогою старий збутвілий кораблик почав під час сильної бурі протікати. Незважаючи на самовіддану працю всієї залоги і пасажирів біля помп, що тривала без перерви цілу добу, вода піднімалася усе вище і вище.
Не допомогло й те, що вони викинули весь вантаж кукурудзи. Врешті капітан скомандував плисти до найближчої затоки. Однак корабель, що був аж занадто занурений у воду й не міг справно маневрувати, розбився на берегових скелях. Люди намагалися врятуватися на човні, але його з такою силою вдарило об скелі, що розлетівся на друзки. Сиґурд в останню мить порятувався тим, що вистрибнув з човна у воду. Рештками сил доплив до скелі, яка стирчала понад водою, видряпався на неї і впав знеможений. Рани йому кривавили і пекли від солі.
Скеля була ненадійним прихистком, бо незабаром мав початися приплив, і хвилі його змили б. Але несподівано з'явився рятувальний човен, який, помітивши катастрофу «Террери», від самого ранку, важко долаючи хвилі, пробивався до місця кораблетрощі. Крім Сиґурда, човен порятував ще тільки одного пасажира, який прив'язав себе до порожньої бочки і кілька годин бовтався у збурених хвилях.
Після кількатижневого перебування у шпиталі Сиґурд, не маючи ані копійки, змушений був найнятися вуглярем до копальні у Нью-Кастлі. Але та важка робота хутко йому сприкрилася, і тоді він збирає бригаду охочих та займається вирубуванням лісу і достачанням колод у порти. Згодом кілька тижнів пас вівці у Новій Зеландії. Саме на ту пору розпочалася кривава і довголітня війна поміж племенами маорі й англійськими колоністами. Усіх придатних до зброї чоловіків забирали бодай на кілька місяців до загонів міліції.
Сиґурд, проте, мав інші погляди на цю війну, бо вважав, що маорі борються за незалежність цілком справедливо, а тому хутенько чкурнув із Північного острова на Південний, де було спокійніше. Тут він пристав до компанії французів, котрі вирушили в долину Молінекс на пошуки золота, яке тут відкрили два роки тому. За кілька днів виснажливої праці вони переконалися, що надії примарні. Тоді навпростець через пустельні гори рушили у пошуках нових золотодайних теренів.
Над озером Вакатіпу спливало потом уже кільканадцять тисяч копачів, що шукали золото. Декому щастило. Сиґурд разом із французами купив ділянку і зробив запаси харчів на зиму. Праця була виснажлива, а на додачу мусили ще й вести постійні бійки навкулачки з ватагами гірників, котрі, самі не працюючи, намагалися забрати зарібок в інших.
Згодом оця звичка розв'язувати проблему кулаком вилилася у судові процеси, коли він повернувся в Галичину.
Найгіршої слави зажили ірландці. Маорійці трималися гурту, і їх ніхто не відважувався тривожити. Один із них приєднався до компанії Сиґурда. Якось їм попався ірландець, котрий закрався до їхнього намету. Злодюга, боронячись, убив одного із французів.
Взимку від голоду і холоду загинуло кількасот гірників. Сиґурд рятувався тим, що полював на диких свиней. З весною надійшла вістка про відкриття нових золотоносних жил. Сиґурд, маорієць і французи знову подалися шукати щастя. Але над рікою Вакамаріна їм не повелося, а лишатися тут на зиму було небезпечно.
Врешті Сиґурд повернувся до Австралії. За гроші, що заробив на новозеландських копальнях, купив ділянку в копальні Бенді. Тут йому вже пофортунило – виявив багату жилу. Але розробляти її самому було небезпечно, і з великим зиском він продав її.
Добувши поважні гроші, він подався до місцевості під назвою Тарнагау, де мав намір купити ферму. І тут він дізнається, що назва Тарнагау з маорійської означає Чорногора. Так охрестив цю місцину видатний польський мандрівець Павел Стшелєцький (1796–1873), який об'їздив увесь світ, а в Австралії відкрив багаті золоті жили.
Але ферми Сиґурд не купив, бо вскочив у халепу. Гроші свої довірив одній молодій англійці, з якою мав намір побратися, а та взяла та й загубила їх. Або збрехала, що загубила. Одним словом, Сиґурд махнув рукою на женячку і знову без гроша за душею виїхав верхи на коні до Нової Південної Валлії. Дорогою його полонили розбишаки, вночі йому вдалося вивільнитися з пут і, щасливо уникнувши погоні, дістатися до міста Батерста.
Якраз там лаштувалася виправа до центральної Австралії, аби з'ясувати, чи надається вона для посівів та випасу худоби. Заодно експедиція мала виявити русла австралійських річок, про які досі було тільки те й відомо, що пливуть вони на захід. Попередні чотири експедиції не дали жодних результатів.
Виправа, в якій узяв участь Сиґурд, теж не була щасливою. Подолавши ріку Дарлінґ, мандрівці подалися на верблюдах через гори на захід. Спершу їх мучила спрага, а коли перейшли гори, почалася дощова пора. Геть усе залила вода, докучали комарі, харчі намокли, а дизентерія взялася брати жертви.
Сиґурда завше рятував добрий нюх на небезпеку. Шкода тільки, що з'являвся він не заздалегідь, а щойно тоді, коли той ось-ось мав ступити на поріг смерті. Отож він кидає невеселу компанію і повертається в Батерст. Там обирає бригаду, що складалася з француза і чотирьох ірландців, та починає працю на будові колії за власний рахунок. Але це підприємство не принесло сподіваного зиску, бо що удвох із французом заробили тяжкою працею, те ірландці пропили.
Добряче на тім ділі стратившись, Сиґурд хапається за соломинку – бере участь у поході на розбійницьку банду, що ґрасувала в тих околицях. Тут він показує себе таким відчайдухом, що саме завдяки йому банду було оточено і схоплено. Виявилося, що розбишаки мали на сумлінні значні грабунки і навіть ущент розгромили попередній загін добровольців. За ту виправу дістав Сиґурд добрі гроші і знову спробував щастя у пошуках золота. В компанії француза він вирушив верхи до Маджі. Але на переправі через ріку Маґвайр його товариш втонув.
Після цього сумного випадку трапилися Сиґурдові два львівські євреї. То були купці, що мандрували возами від поселення до поселення, від копальні до копальні, спродуючи товари і купуючи золото. Зі смутком згадували Галичину і Львів, куди збиралися повернутися, заробивши грошей.
Але Сиґурдові й далі не велося. Пробував зайнятися вівчарством, але саме настав період тривалої засухи, яка почалася у 1866-му, а скінчилася щойно 1868-го. Джерела і струмки повисихали, пожовкла трава горіла, дими щоднини клубочилися і закривали обрій. Через засуху загинула половина отари. Він спродав за безцінь ферму і рушив у нову мандрівку.
Прибувши до Сіднея, Сиґурд дізнається, що на островах Фіджі роздають землю безкоштовно. Найнявшись доглядати худобу, яку перевозили кораблем, отримав змогу поплисти на острів.
На ту пору Фіджі перебували під владою місцевого ватага Такомбао, котрий, діставши від білих зброю, легко захопив владу й оголосив себе королем. А що не мав грошей, то взамін за товари віддавав земельні наділи разом із тими, хто їх населяв. Білі авантурники закладали плантації і примушували туземців до безкоштовної праці. Ті, звичайно, збунтувалися і вбили кількох вартових. Уряд Америки зажадав від Такомбау відшкодування для родин загиблих у розмірі 10 тисяч доларів. Ватаг не мав іншого вибору, як спродати кільком австралійцям третину найбільшого острова Віті-Леву, обіцявши ще й дати робітників за низьку ціну.
Товариство, яке придбало цю землю, найняло загін відчайдухів, озброїло їх і вислало на острів. За кілька років на Віті-Леву понаїжджало стільки різноманітних приблуд, що вони витурили з острова агентів компанії і почали самі собі порядкувати на взір республіканців.
Компанія не мала сили, аби відібрати свою власність, а австралійські суди відмовлялися братися за цю справу. На острові запанував хаос. Найбільше на тім скористали туземці, котрі покинули плантації і втекли у гори.
Тоді колоністи обрали парламент і коронували Такомбау. На коронації був присутній Сиґурд. Білі мешканці міста Люікі, столиці Фіджі, розпорядилися, аби кожна з націй, що перебувала на острові, відіслала свого представника на ту урочистість. Отже, Сиґурд відіграв ролю амбасадора Галичини. По коронації на парламенті вивісили прапор новоствореної держави – сонце над хвилями океану.
Стосунки, що панували на острові, не викликали в Сиґурда захоплення. Хоч і не мав грошей, але посадою плантатора бридився, адже довелося б так само знущатися над туземцями. У нього навіть виник намір покінчити життя самогубством. Рятунок з'явився в особі випадково зустрінутого пастора. Святий отець саме переховував молоде подружжя негрів, яких викрали в Австралії розбійники і продали білим на Фіджі. Негри втекли, рятуючись від нелюдського ставлення плантатора.
Пастор попросив Сиґурда, аби той обох муринів перевіз до Австралії, видаючи їх за своїх слуг. Отримавши від пастора гроші на подорож, Сиґурд прибув із неграми до Сіднея. І знову почав думати, чим зайнятися.
Врешті з кількома давніми знайомими вирушив до північної Австралії. В Порт-Денісон почули захопливі оповіді про багаті поклади золота неподалік. Сиґурд разом із товаришами кільканадцять днів валансався на пустищах, аж поки врешті допетрав, що всі вони стали жертвами змови мешканців містечка, котрі хотіли вигідно збути ялову землю.
Далі вони рушили на північ пішки через пустелю. За кілька днів маршу, вимучені голодом і спрагою, добралися до гір Джілберта, де були золоті копальні. Дійшли без грошей, а там – жахлива дорожнеча на харчі. Сяк-так перебилися два тижні тими запасами, що мали, а потім настала скрутна година. Харчі закінчилися у всіх, і неможливо їх було купити за жодні гроші. Хто рятувався ловами, а хто зібрав манатки і повернувся до порту. Почалися грабунки і крадежі. Як на біду, ще й золоті поклади вичерпувалися – копальні Джілберта припиняли своє існування. Але Сиґурдові вдалося заробити трохи грошей, так що вистачило повернути борги і навіть щось зосталося.
Тоді він подався до Вестерн Кріку, де було багацько золота, але панувала жахлива нестача води. Удень і вночі зі зброєю в руках стерегли вартові калюжу, з якої уділяли щоденну порцію води копачам. Брак води викликав хвороби і валив нещасних з ніг.
Та напасть припинилася щойно в сезон дощів. І знову на хороброго галичанина чигала смерть. Шукаючи золотодайної жили, заблукав на пустищі. Хмари заволокли небо, і зорієнтуватися у сторонах світу не було змоги. Кілька днів кружеляв по околиці, доки не впав знесилений на землю і не втратив свідомість. У такому стані і знайшли його товариші.
Зливи, що бушували три місяці, принесли на поселення гірників голод і хвороби. З голоду кидалися на все, що тільки можна було з'їсти: їли коней і щурів, зміїв та хробаків. Після дощів двісті гірників рушило до гір Джілберта по харчі. Першим туди дістався наш герой. Довелося йому продиратися крізь високі гострі трави, ласувати комахами, жуками і личинками, які видовбував топірцем з-під кори дерев. Цієї страви навчився споживати в туземців. У тім марші загинуло багато шукачів золота.
Врешті вдалося Сиґурдові влаштуватися наглядачем парової машини, котра трощила скелю і таким чином збільшувала видобуток золота. Окрім того, заробляв гроші, видаючи газету, в якій друкував різні новини і навіть вірші. Згодом, посварившись із урядником, бере трьох друзів і вирушає в гори. Тут вони знайшли багаті поклади золота, і вмить постало нове поселення. Але й тут Сиґурд довго не витримав, бо один копач-німець запалав до нього такою ненавистю, що кілька разів уже кидався з ножем. Сиґурд, дізнавшись, що лаштується експедиція на Нову Гвінею в пошуках золота, вирушає до порту, де мав пристати корабель. Ішов він пішки через пустища та нетрі. Коли шукав переправи через річку, на нього напали аборигени. Маючи намоклі набої, мусив скочити у воду, де плавали крокодили. Річка була неширока, і йому вдалося швидко подолати її.
Дорогою зустрів поліційний патруль, який повідомив, що корабель розбився на берегових скелях, пасажири частково потонули, а решта загинула від рук аборигенів. Був би він дістався до порту на день раніше, спіткала б його така сама доля.
Прибувши до порту, Сиґурд узяв участь у пошуках загиблих, бо там було кілька його знайомих. Але знайшли тільки спалені кістки, розкидані на піску. Саме коли збирали вони ті кістки, напали аборигени. Але цього разу нападники прорахувалися – всі були при зброї. Цілу ніч тривала погоня за аборигенами, а ранок закінчився кривавою помстою.
Генерал Кастер
Переслідуваний постійними нападами малярії і вірячи, що від остаточної фізичної руїни порятує його лише зміна клімату, врешті їде до Європи. Однак не надовго, бо у 1873-му помандрував до Америки і приєднався до експедиції генерала Джорджа Кастера. Його американські пригоди – це вже класичний вестерн з погонями і битвами з індіянцями.
Експедиція Кастера.
Вдруге він в Америці з лютого 1879-го по січень 1881-го, бо вже в лютому повертається в Галичину на звістку про смерть батька і стає власником нафтового родовища у с. Слобода на Коломийщині. На короткий час їде до Глазго, щоб зустріти свою дружину-американку Маргарет, і привозить її в Слободу, потім вони живуть у Станіславові й Печеніжині.
Видав ще кілька цікавих книжок як про свої власні пригоди, так і художні твори («Діти королеви Океанії»). Зокрема раніше за Веллса написав оповідання «Невидимець». Його творчість високо цінували Генрик Сєнкевич та Марія Конопніцька.
27.09.2023