Через 30 років Карабах повернувся під контроль Азербайджану. Що ознаменовують собою ці нові обставини на Кавказі? Де поділася Росія?
21 вересня мав би стати святковим днем для азербайджанців. Цього дня в місті Євлах відбулися перемовини між представниками азербайджанської влади та делегацією вірмен Нагірного Карабаху. Незаконне утворення «Нагірно-Карабаська Республіка» («НКР») формально й неформально припинило своє існування. Реґіон інтеґровується в Азербайджан.
Це відбулося після блискавичної операції азербайджанської армії проти військових формувань «НКР». Весь захід завершився за добу, як і належить військовій операції.
Коротко нагадаємо історію цього фактично найтривалішого етнотериторіального конфлікту на пострадянському просторі. Не будемо влазити в глибини століть, зачіпати драматичні події, які відбувалися в реґіоні за часів Османської імперії. Розпочнемо історію з 1988 року, тобто з «несподіваного» для багатьох радянських громадян спалаху обопільної ненависті між двома «братніми народами», вірменами й азербайджанцями, в Нагірно-Карабаській автономній області (НКАО) – саме так називався цей реґіон у радянські часи. Він входив до Азербайджанської РСР, але водночас мав певну автономію, як наприклад Абхазія, Південна Осетія, Башкирія, Татарстан та ін.
Нині ярі прихильники СРСР розповідають, що в радянські часи не існувало жодної міжнаціональної ненависті. Що, звісно ж, є цілковитою брехнею. Пригадати хоча б анекдоти про чукчів, молдаван, грузинів, євреїв. Доводилося якось чути і кавал саме про вірмено-азербайджанські взаємини. Ось він. На політінформації запитують в азербайджанця, що таке інтернаціоналізм. Той відповідає: «Інтернаціоналізм – це, коли ми всі, азербайджанці, грузини, українці, молдавани тощо, збираємося разом і йдемо бити вірменів».
Затяті радянці знову можуть зауважити – мовляв, далі анекдотів, кухонних розмов і деяких побутових інцидентів ця ненависть не виходила. Але це знову ж брехня. І про це добре знають ті, хто служив у радянській армії – їм відомо, як ворогували між собою різні національності. А найзатятіше – вірмени з азербайджанцями. Причому, що характерно, українці колєгували з азербайджанцями, а росіяни були на боці вірмен.
Хоча слід визнати: ніхто з невтаємничених у ці закавказькі взаємини раніше й уявити не міг, у що виллється це кавказьке протистояння. Аж поки не відбулася різанина в Сумгаїті 27–29 лютого 1988 року. Прояви жорстокості з обох боків реально шокували. Радянське керівництво виглядало безпорадним у своїх спробах залагодити цей конфлікт. А можливо, вдавало безпорадність, використовуючи знану імперську формулу divide et impera. Та все ж більшою мірою Москва підігрувала Вірменії. Зокрема на захист ідеї перепідпорядкування Карабаху Єревану виступив Абел Аганбегян, радник тодішнього генерального секретаря ЦП КПРС Михайла Горбачова.
14 червня 1988 Верховна Рада Вірменської РСР проголосувала за включення Нагірно-Карабаської автономної області до складу Вірменської РСР. Через кілька днів Верховна Рада Азербайджанської РСР у відповідь ухвалила рішення про те, що Нагірний Карабах повинен залишитися у складі республіки.
У самій же НКАО перманентно спалахували міжетнічні сутички місцевих мешканців, до яких долучалися приїжджі з інших районів Вірменії й Азербайджану. Сутички переростали в погроми. СРСР вперше зіткнувся з явищем біженців. Вірмени тікали з Азербайджану, азербайджанці – з Вірменії.
На початку 1989 року в НКАО вперше в історії Радянського Союзу було запроваджено пряме управління з Кремля. Для цього центральні органи влади створили Комітет особливого управління Нагірно-Карабаською автономною областю під головуванням помічника генерального секретаря ЦК КПРС Аркадія Вольського. Утім, цей захід жодним чином не допоміг зменшити напруження.
А вже на початку 1990 року (тобто ще за майже два роки до розпаду СРСР) дійшло навіть до обміну артилерійськими ударами між Вірменією й Азербайджаном. 13–20 січня став тижнем вірменських погромів у самому Баку. Загинуло близько сотні вірменів, котрі ще не встигли покинути Азербайджан. Москва вирішила ввести війська до азербайджанської столиці, що призвело до ще більших жертв серед цивільного населення.
Коли ж СРСР нарешті розвалився, конфлікт перетворився на повноцінну війну Вірменії й Азербайджану, які стали незалежними державами. Єреван, майже неприховано підтримувала Москва, Азербайджану таємно трохи допомагала Україна. Зрозуміло, що сили були нерівними. Тому Баку зазнав воєнних невдач, які вилилися у територіальні втрати. Причому втрачено було не лише більшу частину Нагірного Карабаху, а й прилеглі сім районів, які ніколи не були предметом суперечки. І їх до вересня 2020-го контролювали вірменські сили.
Перша вірмено-азербайджанська війна закінчилася 1994 року угодою про припинення вогню, яку було досягнуто за посередництва Росії. Фактично було зафіксовано перемогу вірмен у війні. Зрозуміло, що такий статус-кво не міг влаштовувати азербайджанців. Тож сам конфлікт залишився замороженим, але не розв'язаним.
Єдиним, кого влаштовувала така ситуація, була Росія. Карабахське питання стало тим інструментом, яким Москва могла шантажувати і Єреван, і Баку.
Упродовж наступних 26 років на вірмено-азербайджанській смузі зіткнення періодично виникали інциденти. Переважно це були перестрілки без використання важкої зброї. Хоча 2016 року справа дійшла й до артилерії. Аґресивна риторика з обох боків не припинялася ніколи. Обидві країни намагалися нарощувати свою військову міць, закуповуючи важку артилерію, ударну авіацію, безпілотники і ракети великого радіусу дії.
Проте в Азербайджану була значно вигідніша ситуація в цьому аспекті. Завдяки продажу нафти й газу Баку міг собі дозволити незрівнянно щедріше фінансувати свою армію. Вірменії ж доводилося покладатися на допомогу Росії, яка створила військову базу в Гюмрі й відрядила своїх прикордонників на захист вірменських кордонів пліч-о-пліч з вірменами.
Росія дуже спритно скористала з карабахської ситуації. З Вірменії вона створила свого вірного сателіта на Закавказзі. Єреван на довгі роки потрапив у цілковиту залежність від Москви, тож міг творити власну політику винятково з дозволу Кремля. А щодо Азербайджану, то завдяки Карабаху росіяни здобули дієвий інструмент впливу на нього, вдаючи свою непричетність. Тож ще тоді Москва співала свою традиційну пісеньку про «іхтамнєтов».
Баку намагався вирішити питання Карабаху через найрізноманітніші міжнародні інституції. В ООН, ОБСЄ тощо визнавали, що реґіон формально належить Азербайджану, але реально жодним чином не могли допомогти в поверненні втрачених територій.
Так би ця ситуація тривала й донині, якби 2018 року у Вірменії не спалахнула своя «оксамитова революція», яка, своєю чергою, привела до влади нові відносно демократичні політичні сили на чолі з чинним прем’єр-міністром Ніколом Пашиняном. Останнього навряд чи можна назвати «ворогом Росії», але те, що він уже не був такою слухняною маріонеткою Кремля, як попередні можновладці (приміром, Серж Сарґсян, Карен Карапетян чи Роберт Кочарян), не викликало сумнівів.
Тоді багато експертів прогнозувало: або Пашинян за прикладом своїх попередників «ляже» під Путіна, або Кремль активізує азербайджанську загрозу, щоби зробити його слухнянішим. Причому рівень активізації залежатиме від рівня впертості Пашиняна.
Утім, останніми роками склалася ситуація, коли розігрувати карабаську карту Москві ставало дедалі складніше. Адже в активну гру включилася Туреччина – теж потужний і вмілий гравець у реґіоні. А проти Росії Захід почав запроваджувати санкції за анексію Криму та втручання на Донбасі. Відтак Путін був обмежений у геополітичних маневрах, зокрема й на Кавказі. У своїй закавказькій політиці йому доводилося чимраз більше рахуватися з турецьким колегою Реджепом Таїпом Ердоґаном.
Анкара ж, відчувши свою силу й ослаблення опонента, почала поводитися у кавказькому питанні демонстративно зухвало. Й ось тут ми підходимо до вересня 2020 року. А варто нагадати, що Туреччина майже три десятиліття входила в Мінську групу ОБСЄ – єдиного міжнародного посередника в карабаському конфлікті. Досі турки хоч і підтримували політично Азербайджан, але водночас стримували його, закликаючи до мирного вирішення конфлікту. Та три роки тому все змінилося – Анкара почала активно заохочувати азербайджанців до реваншу.
Військова операція азербайджанської армії в Нагірному Карабасі розпочалася 27 вересня 2020 року і тривала 44 дні. Можемо припустити, що Єреван не очікував аж такого натиску: вірмени думали, що це черговий прикордонний конфлікт, який завершиться після обопільного обміну пострілами, а потім кожна сторона виставить противнику претензії в провокації конфлікту та порушенні попередніх домовленостей, і на цьому все закінчитися. Ну, як завжди в останні 26 років. А в разі, якщо справа виявиться поважнішою, то є «вірний союзник» Росія, яка не може не допомогти братському народові захистити свою територіальну цілісність.
Проте цього разу все було цілком по-іншому. Азербайджан зразу ж зумів продемонструвати ініціативу й силу. Перевага у військовій техніці нападників була очевидною. Свою пріоритетну роль зіграли бойові дрони Bayraktar, які Азербайджану надала Туреччина. Саме вони допомогли успішно пробити оборону вірменських позицій за двома напрямками атаки: на півдні й на півночі Нагірного Карабаху.
Азербайджанці просувалися вперед швидко і впевнено. Спершу вони звільнили сім своїх районів навколо Карабаху, потім захопили важливе місто Лачин, через яке проходить траса, що зв'язує Шушу і Степанакерт з Вірменією.
Вірмени відступали, хоча все ще чинили спротив. Вони сподівалися на свою заступницю й гарантку недоторканості кордонів – Росію. Проте в Москві не поспішали. Потім представники Кремля «пояснять», що діяли згідно з російсько-вірменським договором, який передбачає військову допомогу росіян лише в разі нападу на територію власне Вірменії. Тобто Москва зненацька перетворилася на правову пуристку.
Багато політичних аналітиків тоді висловили думку про те, що азербайджанська офензива 2020 року стала наслідком певної домовленості між Москвою й Анкарою. Росія прагнула покарати вірменів за те, що вони кілька років перед тим влаштували «оксамитову революцію», яка, своєю чергою, привела до влади Пашиняна, який уже не був такою слухняною маріонеткою Кремля, як попередні вірменські очільники. Причому останні були жорстко прив’язані до Карабаху як не походженням, то інтересами.
І власне аби показати Пашинянові, хто на Кавказі господар, Росія й зважилася вчергове розіграти карабаську карту. Для цього, як вважає багато політологів, турецька і російська сторони досягли якихось домовленостей щодо азербайджанської офензиви 2020 року напередодні її проведення. Росія таким чином хотіла приструнити вірмен і покарати Пашиняна, а Туреччина – здобути нові впливи на Кавказі.
Російський президент був переконаний, що він значно вправніший стратег за Ердоґана, а тому зможе легко його обіграти. Але виявилося, що кремлівський лідер нівроку переоцінив свої здібності стратега-геополітика. Туреччина зуміла допомогти азербайджанській армії впевнено йти до перемоги, що добряче заскочило Москву, яка чомусь вважала, що Азербайджанові не вдасться просунутися далеко на такому складному театрі бойових дій. Тож поки росіяни отямилися, азербайджанці встигли зламати вірменський опір і рушити переможним маршем на Степанакерт. Росія зрозуміла, що програє Південний Кавказ, тож мусила негайно втрутитися, бо інакше її карабаська карта була б цілковито й безповоротно побита.
10 листопада 2020 року Вірменія й Азербайджан за посередництва Росії підписали мирну угоду. Вона виявилася вкрай невигідною для Єревана, але тому вже було не до торгів. Вірменський прем’єр Пашинян назвав текст угоди «неймовірно болючим» особисто для нього і для всіх вірмен. Він наголосив, що виходив із переконання, що «це найоптимальніше рішення в ситуації, яка склалася».
Можна припустити, що після цього в Баку вирішили, що Пашинян їх цілком влаштовує, оскільки це тверезомисляча людина, з якою можна мати справу. І якщо врешті-решт і вдасться з кимось остаточно залагодити карабаську кризу, то саме з ним. Відтак Азербайджан на три роки заморозив свій наступ, хоча досягнуте на той момент територіальне рішення його не влаштовувало. Баку прагнув відвоювати весь Карабах.
Не зайве буде нагадати, що Україна тоді відкрито підтримала Азербайджан. Процитуємо, що три роки тому заявив наш міністр закордонних справ Дмитро Кулеба: «Ми всі уважно спостерігаємо за розвитком цих подій... Війна – це завжди горе, жертви, руйнування... На нашу думку, зараз на Кавказі головне – це не розпалювати додатково і без того дуже високі емоції... Одним з наріжних каменів української зовнішньої політики є підтримка територіальної цілісності держав. Ми послідовно підтримували територіальну цілісність Азербайджану так само, як Азербайджан підтримував нашу територіальну цілісність у міжнародно визнаних кордонах, і цей принцип залишається для нас абсолютно незмінним».
Тим часом Росія не покидала планів усунути Пашиняна. Проросійські сили у Вірменії, очолювані колишніми керівниками, проводили перманентні акції протесту з головним гаслом: «Пашинян зрадник, він здав Карабах!»
Проте вуличними демонстраціями не вдалося досягнути мети. У Кремля ще була надія на вибори 2021 року. Але й тут Москва та її прихвосні прорахувалися – створена Пашиняном партія «Громадянський договір» впевнено виграла вибори і створила монобільшість.
Чому так сталося, попри гірку поразку Вірменії у карабаській війні? Як засвідчує соціологія, вірмени вже втомилися воювати, їм набридло носити за собою Карабах як валізу без ручки. Вони вже мали досить корумпованої й промосковської політки карабахського клану. Більшість громадян розуміли: цей баласт треба нарешті скинути зі своїх плечей і розпочати нормальний розвиток. Ось такі настрої панували у вірменському суспільстві.
Багато аналітиків вказує на той факт, що на початку вересня 2023 року в Сочі відбулася зустріч Ердоґана й Путіна. Питання Карабаху не виносилося в публічний простір, але очевидно воно стояло на порядку денному, а може було й пріоритетним. Можна майже напевно стверджувати, що Путін пообіцяв своєму візаві не втручатися у разі нового наступу азербайджанської армії на Карабах.
Зрештою, а чи міг Путін дуже втрутитися? Навряд, враховуючи, що всі російські боєздатні війська прикривають фронт в Україні. Та й із Анкарою Москві аж ніяк не хотілося сваритися, зважаючи на роль Туреччини для Росії – тут і надходження тіньового імпорту, і єдина можливість виходу на лідера країни – члена НАТО, і газовий транзит, і контроль над Чорним морем тощо.
Тож 19 вересня міністерство оборони Азербайджану заявило про початок «антитерористичних заходів локального характеру» в Нагірному Карабаху. Азербайджанська армія діяла оперативно, чітко й уміло. А російські «миротворці» жодним чином не втручалися. Вони взагалі кудись зникли. Речник Кремля Пєсков потім так відмазував своїх босів від закидів у бездіяльності: «Ми не приймаємо такі закиди на свою адресу, тим більше, після офіційного рішення вірменської сторони про визнання Карабаху частиною Азербайджану. Де-юре зараз йдеться про дії Азербайджанської Республіки у себе на території. Тому подібні звинувачення на нашу адресу абсолютно безпідставні. Ні на чому не засновані».
За добу збройні сили невизнаної «Нагірно-Карабаської Республіки» були цілковито розбиті. Керівництво «НКР» капітулювало. Фактично азербайжджанцям вдався бліц-кріґ, якого так прагнув Путін досягти в Україні.
Характерна деталь: під час азербайджанської атаки був таки обстріляний один джип із російськими військовиками. Випадково чи навмисно – хтозна. Сподіваємося, що таки навмисно. Загинуло п’ятеро росіян, причому щонайменше двоє з них – у чині полковника. Тобто виникла ситуація, яка в інших обставинах змусила б Росію кричати про casus belli. А що на те Москва? А нічогісінько. Спершу взагалі мовчанка. Потім у Кремлі сказали, що президент Ільхам Алієв перепросився, то й добре, інцидент вичерпано. Що зайвий раз доводить: «договірняк» з Анкарою таки був, у Москви немає жодних сил і бажання сваритися з Баку й Анкарою через «якихось» п’ятьох військовиків.
Який висновок можна зробити з останніх кавказьких подій? По-перше, Росія чимраз більше втрачає свій вплив на Кавказі. Карабах, перейшовши під контроль Азербайджану, перестає слугувати для Росії важелем тиску і на Вірменію, і на Азербайджан. Баку та Єреван тепер можуть укласти новий всеохопний договір про добросусідство й послати всіх російських «миротворців» за російським кораблем. По-друге, поведінка Росії доводить, що нині вона слабка як ніколи. Пригадаємо, що в червні вона не здатна була навіть захистити столицю від кількох тисяч найманців, тож за кордоном вона взагалі безпорадна. Наприклад, Грузія могла б нині легко відвоювати окуповані території. Якби, звісно, в Тбілісі при владі перебували не проросійські сили.
