Лиця

Люди на війні – це не тільки силуети, ці завмерлі неповторні скульптури емоцій, які залишилися вдома. Ти можеш ходити серед них, а можеш завмерти і стати одним із них. Ти власне і є один із них, ще одна емоція чи ансамбль емоцій, які повільно застигають під східним сонцем, набуваючи оптимальних форм необхідного.

Олег Яськів,

капітан 103-ї окремої бригади сил ТрО ЗСУ,

проректор Українського католицького університету,

директор Центру Шептицького

Але люди на війні – це ще більшою мірою портрети. А це вже живі історії, які можеш почути, динаміка замість статики, за якою можна слідкувати, кіно замість музею, яке можна монтувати. Ти ніде так не звертаєш уваги на обличчя, як тут, серед побратимів. Вглядаєшся в кожне, вишукуєш зміни, які відбулись за ці довгі місяці.

Ти ще ніколи так близько і настільки вичерпно не пізнавав свій народ. Ані концертні зали, ані футбольні стадіони, ані вчені кафедри чи навіть майдани не дають такої близької оптики. Неможливо стати антропологом, якщо не бачиш людей так зблизька. Неможливо бути політиком, не вступаючи у вихор цих облич.

Тут ти не скульптор, і не режисер, і навіть не інтелектуал. У першу чергу ти – частина землі, яка відбивається у цих обличчях і яку вони, зрештою, і формують. Бо що таке земля без людей? Люди – її найцінніший ресурс. Ти лише частина галактики портретів, у якій обличчя взаємно притягуються.

Обличчя часом говорять більше, ніж слова. Ми це знаємо, коли любимо. А на війні це трапляється часто. Хоча і слова тут звучать сильніше, ніж навіть із трибун, і промовляються доречніше, навіть коли це не літературна лексика, бо слова на війні – це найкоротша траєкторія думки, і на зайве немає ані часу, ані сил. Але навіть у мовчанні обличчя продовжують промовляти.

Втома, рутина і постійна напруга стирають гострі риси індивідуальності на обличчях, але зате залишається щось спільне. Це дивовижний ефект, якого ніде більше не зустрінеш. А в якийсь момент ансамбль цих різних облич зливається у єдиний портрет, де ти стаєш лише його окремою рисою.

Обличчя побратимів притягують. Їх пам'ятатимеш ще довго після війни. Це не обов'язково про дружбу, радше про мовчазну угоду на спільні цінності та вчинки, на спільну пам'ять і на спільну вдячність, яку ми справдили колись – кожен кожному – за присутність там і тоді, коли твій індивідуальний портрет мав стати частиною колективного.