У суботу, 9 вересня, Львів відвідав експрем’єр-міністр Великої Британії, великий друг України Борис Джонсон. Його візит сюди був анонсований ще 17 травня, коли він звернувся до академічної спільноти ЛНУ ім. Івана Франка з тим, що планує особисто прийняти надане йому Університетом звання Doctor Honoris Causa. «Я приїду до Львова так швидко, як це тільки буде можливо». – сказав він тоді.
Борис Джонсон прибув у Львів потягом Інтерсіті. Із квітами й лампадками він пішов до могил військових на Личаківському цвинтарі, відвідав Меморіал пам’яті Героїв Небесної Сотні, а опісля – реабілітаційний центр «Незламні» та поговорив із пораненими бійцями.
Врешті у стінах головного корпусу Франкового університету Борис Джонсон урочисто прийняв почесне звання та виголосив інавгураційну промову, яку подаємо вашій увазі.
Дякую Вам, пане ректоре, і вам, шановні науковці та студенти цього древнього університету.
Добрий день, everybody!
Щиро кажучи, дуже приємно бачити вас усіх тут у суботу. Коли я навчався в університеті, мій день починався вранці досить пізно, а деякі з моїх друзів не вставали до обіду – і вже точно не в суботу...
Я також дуже вдячний за цю чудову мантію, яку ви мені подарували. Ви всі в ній чудово виглядаєте! Думаю, що Генріх VII це би оцінив.
Боюся, на свій вічний сором, що я так і не повернуся до Оксфорду, щоб забрати свій диплом після закінчення навчання, тож нарешті у мене є власна мантія – і я маю її від Університету імені Франка у Львові, і я дуже, дуже, дуже вдячний вам за це. Дуже вам дякую: нарешті я чуюся, як кажуть у Великій Британії, мудрим як дерево, повне сов.
Щиро дякую за надану мені честь і дякую за добрі слова про внесок Великої Британії у підтримку України.
Вчора я відвідав реабілітаційний центр у Києві, де зустрівся з деякими солдатами – героями, які отримали жорстокі порання від мін, танків чи артилерійських снарядів. Я бачив, як чудово ними опікуються, як вони вчаться знову користуватися своїми руками і ногами, як знову набираються вмінь і поступово відновлюють свої сили і свій спосіб життя – хоча, звичайно, для багатьох із них життя вже ніколи не буде таким, як раніше.
І я почувався приниженим їхньою жертвою, їхньою мужністю. Хоч коли я говорив про це, вони постійно відкидали думку, що були хоробрими – казали, що просто виконували свою роботу, захищали свою країну. І мушу сказати, я відчув цілковиту лють, що ці мирні чоловіки (мушу пояснити, що всі поранені солдати, яких я бачив, були чоловіками – хоча, звичайно, знаю, що в цьому жахливому конфлікті вбито та поранено і багато жінок) – отже, я відчув лють від того, що ці чоловіки, ці батьки, сини, українці багатьох різних професій та різних верств суспільства мусять страждати від такого роду жахливих ран знову і знову, день за днем через безглуздість і марнославство однієї людини в Кремлі у Москві, яка вирішила, що вона насильством знищить свободу України. Бо в основі цієї війни лежить саме це.
Коли Владімір Путін вторгся у вашу невинну і прекрасну країну, це сталося тому, що він не міг змиритися, що ви вирішили жити своїм життям у свободі й піти іншим, ніж Росія, шляхом – бути демократією, обирати своїх лідерів, голосуючи мирно і без примусу, знаючи, що ваш голос буде поважаним.
Отже, ваша боротьба, боротьба України стала боротьбою за свободу в усьому світі – і це боротьба не лише за вільні вибори, а й за свободу слова, за академічні й інтелектуальні свободи, які йдуть пліч-о-пліч зі свободою слова, які процвітають у цьому старовинному університеті, і які – академічна, інтелектуальна свобода, свобода говорити те, що ти думаєш – є основою всього людського прогресу, інновацій та процвітання. Путін зробив те, що зробив, бо не міг змиритися з тим, що Україна вирішила піти шляхом свободи – а саме тому, на мою думку, ваш опір є таким героїчним.
І коли я розмовляв з цими пораненими солдатами, то відчув приплив пекучого зденервування і фрустрації, що ми на Заході не робимо більше зараз для того, щоб дати українським військам, вашим Збройним Силам, необхідного їм обладнання, яке би допомогло їм швидше виграти війну, швидше завершити цей конфлікт і врятувати життя, врятувати від страждань більше людей, запобігти – з обох сторін – тим пораненням, які я бачив на власні очі.
І я присягаюся вам, кажу вам, що нині ввечері повернуся до Великої Британії – і буду вести цю кампанію знову і знову, щоб допомогти забезпечити Україні постачання й допомогу, якої ви потребуєте.
Але я також знаю із розмов з пораненими солдатами, що ви переможете. Як сказав ваш ректор, переможете ви – переможе Україна.
Я бачив це на лицях і в очах цих чоловіків, бо, незважаючи на отримані поранення, вони мають левові серця людей, які воюють за свою країну, за свої сім'ї, за свої села. Вони розповідали мені, як крок за кроком їхні підрозділи, їхні полки відвойовують їхню країну у загарбника. І коли ви переможете, коли українські війська переможуть, коли вони звільнять суверенну незалежну європейську країну, то роздмухають полум'я свободи в усьому світі.
І саме тому ми у Сполученому Королівстві та в усьому світі в боргу перед Україною, і саме тому наші думки і наші молитви з вами і з народом України.
Дуже дякую за ту величезну честь, яку ви мені надали. Дякую за те, що ви мене сьогодні прийняли.
Slava Ukraїni!
Дякую вам.
11.09.2023