Суспільний договір

“Поки одні в окопах під Бахмутом, інші лате п’ють на терасі! Поки не перепишемо суспільний договір, не буде у цій країні справедливості”. Або “Поки одні віддають свої життя, штурмуючи ворожі позиції, інші пилять на державних закупівлях. Україна потребує переписання суспільного договору”. Переконаний, що ви чули щось подібне неодноразово. Проте я з подібним формулюванням категорично не згоден, далі спробую пояснити свою позицію.

Почнімо з визначення та й призначення поняття “суспільна угода”. Отже, в уявленнях філософів ХVII–XVIII ст. мова йде про нібито реальну історичну подію, “первинний акт” заснування суспільств при переході від “природного стану” (окремі індивіди, зібравшись разом, домовляються про добровільне обмеження суто природних прав кожного на користь спільноти — тобто про створення водночас і суспільства, і держави, яка має монополію на насильство). Проте найважливішим, як на мене, є навіть не саме поняття, а те, навіщо воно виникло у філософській думці того часу.

Час, про який іде мова, зоветься в історії модерном. Модерн, крім усього іншого, став періодом зміни структури тогочасних суспільств. Бачте, у домодерний час — той, котрий прийнято називати середньовіччям, — суспільство мало чітко станову структуру. Перший стан — духовенство, другий стан — воїни, третій стан — усі решта. Ці стани об’єднувало лише те, що всі вони були populus christianus. Ключова відмінність між ними — носіями владних повноважень могли бути лише два перші, духовенство і воїни. Не вдаючись у складну структуру взаємовідносин всередині цих станів і між ними, скажу лише, що верховною владою (сувереном) — королем, чи то імператором — міг бути лише той, хто мав це право по крові. Іншими словами, у спрощеному вигляді владна конфігурація виглядала так: уся влада від Бога, а от Бог ту владу передає лише дуже обмеженому колу претендентів, а хто із претендентів буде тим самим сувереном, вирішує невеличка група з двох станів – лицарі й духовенство. Третьому ж стану залишалось лише одне – підкорятися волі Божій і бажанням двох панівних станів.

Наголошу також, що таких понять, як народ чи нація, у ті часи не існувало. Так, лорд якоїсь сьогоднішньої французької провінції відчував себе значно ближчим до лорда якоїсь нині бельгійської території, ніж до селянина у своєму маєтку. Отак і жили ці три стани століттями. З ряду причин — соціальних, релігійних, економічних — ситуація стала докорінно змінюватися. Третій стан почав не лише заявляти про свої права, а й підтверджувати заяви перемогами над воїнами (лицарями) на полі бою.

Ось тут і виникло питання легітимності влади того самого суверена, котрий у попередні роки міг бути тільки монархом за правом крові. Тоді філософи модерну запропонували революційну для того часу ідею — сувереном може бути народ. А для того, аби цю ідею обґрунтувати, панове філософи (Лок, Гобс, Руссо й ін.) розповіли історію, як той самий народ, якось зібравшись, уклав суспільну угоду, ставши таким чином сувереном. Іншими словами, народу-суверену не потрібен ніякий над собою суверен (якийсь фацет, що за правом крові собі придумав, наче Бог йому дав право бути сувереном над цілим народом — чи народами). Тобто суспільна угода — то така метафорична домовленість між людьми, котрі жили собі окремо одне від одного, а в один прекрасний момент вирішили стати народом-сувереном. Чи була укладена колись така домовленість насправді, того теоретики не надто й дошукувалися, бо безперечним для них було одне: кожен народ, який існує тут і тепер, — суверен, навіть якщо поки про це не здогадується. Такий народ має всю повноту влади. А як тією владою він розпоряджатиметься, то вже не предмет суспільного договору — то предмет його політичної вправності, його здатності спільно долати проблеми (інколи домовленістю, інколи розумним проєктом, інколи боротьбою — як уже вдасться).

Повертаємось до нашого часу і держави Україна. Чи ми є народом? Чи ми є народом-сувереном? Відповіді на ці запитання дали наші предки рочків сто тому, а може й раніше. Зрештою, оте метафоричне народ-суверен перекочувало у нашу Конституцію у вигляді дуже навіть юридичного “Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ”. Отже, суспільний договір у нас давно підписаний, а заперечує це хіба що наш східний сусід. Але навряд чи нам потрібно щось доводити державі-терористу, окрім того, що її солдати смертні. Тож навіщо ми періодично повертаємось до теми підписання/перепідписання суспільного договору? Думаю, що причина у нерозумінні суті цього самого договору і бажанні змін у країні.

Далі спробую пояснити, чому я вирішив написати цей текст. Серед людей, котрі говорять про укладання/переукладання суспільного договору, є ті, котрі мають мою беззаперечну повагу. І я не дозволив би собі вступати з ними в суперечку, якби не був переконаний у тому, що питання суспільного договору для України сьогодні актуальне як ніколи. Бо коли заходить мова про те, що в рамках суспільного договору нам потрібно передомовитися — то я кажу вам, що ми уже цей договір уклали, тобто вже домовились. І предмет нашої домовленості у тім, що український народ є, і це народ-суверен — тобто народ, що має лише одну владу, і ця влада — він сам.

Кожен із нас є носієм частки того народу, кожен із нас є часточкою суверена, кожен із нас є невід'ємною часточкою отієї верховної влади, котра є народом. Чому я наголошую на цьому? Лише тому, що влада — то перш за все відповідальність, відповідальність за те, над чим ти як часточка суверена маєш владу. Тобто відповідальність за країну. Відповідальність за все те суспільне тіло (вираз теж від філософів модерну), одиничкою якого є кожен із нас. Просто говорячи про те, що нам потрібно передомовитись, ми фактично перекладаємо відповідальність персонально з себе на якусь неправильну домовленість у суспільстві. Тільки прошу зрозуміти мене правильно — я не маю на увазі, що в нас у країні все чудово з внутрішніми домовленостями як нормативно-правовими, так і понятійними. Але домовленості всередині країни, чи назвемо їх домовленостями суспільними — то вторинне від суспільного договору. Суспільний договір — це наш шанс усвідомити себе сувереном, володарем своєї долі, а не рабом. Але це зовсім не страховий поліс, який гарантуватиме, що ми тим шансом належно скористаємося. Щоби скористатися, треба діяти, а не нескінченно укладати угоди з самими собою. Іншими словами, на мою думку, кожному з нас спочатку варто усвідомити персональну відповідальність за все суспільство, а вже потім думати про те, як у межах суспільства переукладати чинні домовленості. Мало користі від закликів до якихось “нових суспільних угод”, коли потрібні “верховенство права”, “продуктивні ідеї”, “стратегічно правильна політика”, “громадянська гідність”, “соціальне партнерство” зрештою. Навряд чи хоч щось із цього може народитися з розмов про нехай найновіші “суспільні договори”. І я радо візьму участь в отих переукладаннях, якщо вони з рівня не надто практичних метафор перейдуть на рівень того, що було б насправді застосовним. Бо, зрештою, всі передумови у нас для цього є: і загальне виборче право, і свобода слова, а найголовніше — у нас є незалежна держава, в якій є лише один суверен — народ України.