Сакральна жертва

1 грудня 1934 року перший секретар Ленінградського обкому ВКП(б) і член політбюро ЦК партії Сергій Кіров поспішає коридорами Смольного на одне з чергових засідань місцевої партійної верхівки. Коли раптом лунає постріл: невідомий стріляє керівникові Ленінграда в потилицю. Вбивцею виявляється мало кому відомий Леонід Ніколаєв, розстріляний буквально через місяць після вбивства. За кілька місяців страчують і дружину Ніколаєва Мільзу Драуле – за чутками, вона була коханкою Кірова й чоловік убив першого секретаря обкому з ревнощів. Це тільки одна з численних версій убивства Кірова, які потім будуть оприлюднюватися повсюди – й у історичних дослідженнях, і на партійних з'їздах. У часи спадкоємця Сталіна Микити Хрущова Кірова почнуть сприймати як альтернативу вождю й «улюбленця партії», хоча особливим впливом на партійні справи керівник ленінградських більшовиків не відзначався – його нечасто запрошували навіть на засідання політбюро до Москви. Не був своїм Сергій Кіров і у Ленінграді, куди Сталін послав його на приборкання непокірної партійної організації колишньої столиці. У порівнянні зі своїм попередником, близьким соратником і другом Леніна Григорієм Зінов’євим, та спадкоємцем, майбутньою другою людиною в партійному керівництві Андрієм Ждановим, Кіров радше прохідна фігура. Але для Сталіна він став сакральною жертвою.

Кожний тоталітарний режим проходить свої етапи розвитку – починає з чужих і потім упевнено знищує «своїх». Сталін прийшов до влади у країні, де більшовики перемогли у громадянській війні й окупували сусідні держави, знову повернули їх до тепер уже червоної імперії. Знищення, вигнання й залякування тих, хто не поділяв більшовицьких поглядів, – це заслуга попередника Сталіна Володимира Леніна та «колективного керівництва» перших постленінських років. Але справжній тоталітарний режим тріумфує тільки тоді, коли його очільника бояться свої ж.

Убивство Кірова розв'язало Сталінові руки. Буквально за кілька місяців винними у смерті «найближчого соратника вождя» виявляться колишні конкуренти Сталіна у боротьбі за владу Григорій Зінов’єв і Лев Каменєв. Згодом черга дійде до колишніх членів політбюро, що допомагали Сталіну в боротьбі зі Зінов’євим, – Миколи Бухаріна й Олексія Рикова. Вбивство Кірова стало воротами у 1937 рік. Радянська еліта з цього часу буквально паралізована страхом. Сталін може робити що завгодно – відправляти до таборів дружин своїх найближчих соратників, убивати їхніх родичів, прилюдно глумитися над ними. У відповідь він чує лише оплески та слова вдячності. Люди поруч зі Сталіним перестають бути людьми. Навіть через кілька десятиріч після його смерті колишній голова Раднаркому СРСР В’ячеслав Молотов, ледве не вбитий Сталіним, буде розповідати про геній вождя у присутності своєї улюбленої дружини-сталіністки Поліни Жемчужини, відправленої Сталіним до ГУЛАГу.

Але що там кілька десятиріч! 22 червня 1941 року, коли німецькі війська стрімко просуваються по території Радянського Союзу й майже не зустрічають опору, Йосиф Сталін на своїй дачі усвідомлює всю глибину свого фіаско, всю помилковість своїх розрахунків на союз із Адольфом Гітлером. Він навіть не звертається до співвітчизників і чекає на переворот. Сам би він, поза сумнівом, учинив саме так – скористався б очевидною поразкою вождя, щоби прибрати його й вийти на перший план. Але навколо нього не відбувається нічого: соратники, партійні та радянські управлінці, військові, чекісти – всі ці люди залякані ним назавжди. Мені іноді здається, що вони й зараз бояться.

Насправді не 1 грудня 1934 року, а 22 червня 1941 року – ключова дата у нашій реконструкції історії. Володимир Путін, хоч би як там хтось вірив у його аналітичні здібності й вважав катастрофічними наслідки життя у бункері зі слонової кістки, прекрасно усвідомлює всю глибину своєї української поразки. Як би не розвивалися події далі, а згадаймо, що вже півтора року тому в Україні мав бути створений маріонетковий уряд, а більша частина її території приєднана до Росії. Напевне, вже зараз мала би бути створена якась там «союзна держава» із Путіним на чолі – а замість цього російські війська обороняються по всій лінії фронту й в якості важливої задачі розглядають захоплення нікому в Росії не відомого Куп’янська. Хіба це не історична поразка?

Проте якщо лідер тоталітарного режиму хоче вижити після такої поразки, він має панувати в атмосфері абсолютного страху. А для страху потрібна сакральна жертва, свій Кіров. Коли під вікнами резиденції Путіна у Кремлі вбили Бориса Нємцова, це була розправа над чужим, ворогом, колишнім конкурентом. А от загибель Прігожина – чіткий сигнал своїм. Путін із садистським задоволенням розповідає під телекамери про свої багаторічні особисті стосунки із загиблим. Соратники Сталіна свідчили, що саме так – із теплотою і повагою – вождь роками згадував розстріляного за його наказом Бухаріна…

Життя еліти у невимовному жаху й покорі має два боки медалі. З одного – воно стає імунітетом від будь-яких нових провалів і поразок. З іншого – переконує, що якщо ти хочеш уникнути жаху, то маєш позбутися «національного лідера». Тож можна сказати, що Володимир Путін йде ва-банк. Але ніякого іншого виходу у нього однаково немає.