У Джидді Захід зустрівся з Ґлобальним Півднем, щоб поговорити про Україну без участі Росії. Чи було на виході досягнуто порозуміння?
Сорок дві держави були представлені на мирних перемовинах щодо України минулих вихідних у саудівському портовому місті Джидді. І це значно більше, ніж очікувалося. Особливо знаменною була присутність Китаю, який дав згоду на участь в останній, можна сказати, момент, тобто лише незадовго до початку конференції. При тому, що Росію на конференцію навіть не запрошували.
Хоча не варто також применшувати участь інших країн – членів БРІКС, які, здавалося б, мали грати в унісон з Росією. Тож одним із важливих наслідків зустрічі, який, хоч як це парадоксально звучить, висвітився ще до її початку, стало усвідомлення того, що Кремль чи то втрачає своїх союзників, чи ніколи їх насправді й не мав.
А відсутність Росії не була ні випадковою, ні помилковою. Вона була програмною. Адже, по суті, йшлося про спробу України та її західних прихильників просунути мирне врегулювання відповідно до уявлень і прагнень Києва. Тобто закласти у підмурівок майбутньої мирної угоди план українського Президента Володимира Зеленського.
Нагадаємо, що конференції в Джидді передувала зустріч у червні в подібному форматі у Копенгагені, в якій взяли участь лише 15 країн-учасниць. Китаю, нагадаємо, там не було. Тому можна стверджувати, що за два місяці українська дипломатія, підтримувана Заходом, здійснила відчутний поступ.
Той факт, що країни БРІКС – Китай, Індія, Бразилія та Південна Африка – виявили готовність брати участь навіть без російського партнера, є більш ніж чітким сигналом для Росії. Зрештою, майже через півтора року після початку війни з Москви не надійшло жодної конструктивної пропозиції щодо розв’язання конфлікту. Кремль уперто наполягає на абсолютно нереальних вимогах: капітуляції та підпорядкуванні всієї України. І те, що Москва втратила відчуття реальності, стало тепер зрозуміло всьому тверезомислячому світові.
Володимир Путін досі вважає себе неперевершеним global player’ром, який має чвертьстолітній досвід управління однією зі світових потуг. Він досі переконаний, що може грати на жаданнях і страхах світових лідерів, як на балалайці. Але це вже давно не так. Значно молодший у політичному вимірі Зеленський демонструє, що здатен роздерти російського ветерана як Тузик грілку. Український лідер репрезентує свою країну набагато вміліше. Його мирний план із десяти пунктів, представлений у листопаді минулого року, також формулює максимальні цілі – відновлення кордонів 1991 року, репарації, покарання військових злочинців. Але Київ уміло прикрашає їх такими темами, як ядерна безпека, гуманітарна, продовольча та енергетична стабільність. Таким чином, він дав можливість учасникам нараді в Джидді знайти для себе в плані те, що їм до вподоби. А отже за столом перемовин кувалася міжнародна згода, якої досягти було б значно складніше, а практично неможливо, якби поруч сидів представник Росії.
Москва б далі вперто наполягала на визнанні «територіальних реалій». А що вона, власне, називає цими «реаліями»? Ні що інше, як захоплення визнаних українських територій з порушенням усіх можливих міжнародних норм і законів. Не кажучи вже про двосторонні українсько-російські договори. Західні політичні еліти вимагають щонайменше відведення російських військ за лінію зіткнення від 23 лютого 2022 року. А якщо добре ляже карта – то й здачі всього Донбасу і Кримського півострова. До того часу Захід обіцяє підтримувати Україну і фінансово, і зброєю.
То чому ж Пекін, якого досі вважали чи не найбільшим союзником Москви, таки вдався до такої «зрадоньки»? З тієї простої причини, що Китай, як і багатьох інших країн Ґлобального Півдня, нівроку лякає перспектива війни, яка триватиме роками з постійною небезпекою ескалації. От, приміром, та ж господиня зустрічі – Саудівська Аравія – стурбована у цьому зв’язку волатильністю цін на нафту. А в Африці виникає тривожна ситуація з продуктами харчування через блокаду «зернової угоди». Тож і не дивно, що багато країн бачать вагомі причини для якнайшвидшого завершення воєнного конфлікту.
Звісно, росіяни можуть заявити: «Ви хочете завершення конфлікту? Чудово! То завершимо його на наших умовах». Які це умови, зрозуміло: головна з них – ті сумнозвісні «територіальні реалії», які цілковито й повністю суперечать статуту ООН. Піти на це означатиме визнати, що десятиліттями вибудовувана система ґлобальної безпеки лайна варта, що будь-яка країна-терорист може нею підтертися.
Зрозуміло, що попри бажання якнайшвидшого, але чесного й справедливого миру, багато країн побоюється, що Росія ще може накоїти багацько лиха. Так, було б добре, якби Збройні Сили України блискавичним ударом прорвали російську смугу оборони, деокупували південні області, Донбас і Крим. Тоді б питання закрилося само собою. Утім, контрнаступ, на жаль, не йде так стрімко, як хотілося б. Росія ще не вичерпала запасу міцності.
Багато хто боїться, що Росії простіше, ніж Україні, вести війну на виснаження, адже російське населення втричі більше, країна значною мірою забезпечує себе сировиною, а військово-промисловий комплекс добре розвинений. Більше того, Кремль має валютні резерви в еквіваленті близько 300 мільярдів доларів США, які не вкладені в західні банки.
Все це так, але слід дивитися на картину комплексніше. Бунт «ваґнерівців», репресії, «розсерджені патріоти», критичні заяви польових генералів засвідчують, що невдоволення чинною владою зростає у всіх сферах суспільного життя Росії. Мотивація російських військовиків перебуває на дні. Логістика окупаційних сил погіршується з кожним днем. Стрімке падіння рубля є чітким маркером економічних проблем.
Й усвідомлення, що «Росія вже не та», поступово доходить і до Ґлобального Півдня. Свідченням чому й стала конференція в Саудівській Аравії. Захід прагне відновлення міжнародного правопорядку; незахідні країни хочуть якнайшвидшого повернення до геополітичної та геоекономічної стабільності. Перемовини, що відбулися в Джидді, дозволяють Заходу і незахідним країнам зблизити свої позиції.
