Подія, яка трапилася 21 листопада 1929 року у Жовкві, сколихнула не лише Галичину, а й усю Польщу. Випадок був неординарний. 19-річна Ольга Редьківна закохалася в 21-річну черницю Пруденцію Хоростеківну.
Закохалася в неї на третьому курсі жовківської учительської семінарії сестер Феліціянок. Це помітили і її колєжанки, і керівництво. Керівниця закладу мати Лоретта викликала батька Ольги, заступника директора пошти в Жовкві, і повідомила, що його донька зраджує якусь ненормальну симпатію до п'ятикурсниці сестри Пруденції, яка не є і ніколи не була Ольжиною товаришкою, а надто – її симпатії уникала. Мати Лоретта також повідомила, що про це гомонять уже всі учениці і справа набула присмаку скандалу. Тому радила Ольгу забрати з семінарії.
Батько нічому не повірив, переконуючи, що то все злостиві наклепи. Просив Ольгу залишити, щоб вона отримала освіту.
А колєжанки не вгавали і не перестали дражнити Ольгу, побачивши Пруденцію: «Глянь – твоя симпатія іде!» – і тішилися, коли та ніяковіла і вкривалася рум'янцем.
Коли Ольжин батько переконував мати Лоретту в тому, що все це наклепи, він не був щирим, бо давно батьки помітили у доньки сексуальний потяг до жінок. Ольга вже дитиною виявляла нежіночі звички, і хоч носила сукенки і довгі коси, але поводилася як хлопець.
Її батько отримав посаду в Жовкві два з половиною роки тому, раніше працював на пошті в Ярославі, де й провела дівчина дитячі роки. Якось, коли мала 15 років, зайшла з батьком до книгарні в Ярославі, і помічник книгаря звернувся до неї «кавалере», думаючи, що має справу зі школярем. Мала тоді коси, скручені на потилиці.
Ольга не цікавилася новими вбраннями, батькам навіть доводилося купувати їй панчохи чи мештики, бо сама б ніколи не пішла до крамниці по них. Також вважала сукні «огидними» і носила їх лише з примусу, а приємність їй приносило вбрання, наближене до чоловічого.
Мукою для неї були і жіночі заняття. Вона була самітницею, компанія чужих людей завдавала їй неймовірної прикрості. Усі ці її звички не могли бути не поміченими. Гімназисти казали про неї «оно капрал іде» або «наш гусар щось сьогодні сумний». У підсумку Ольга здивачіла. Вже навіть батяри на вулиці її переслідували і дражнили, що батько мусив не раз її боронити. Сама вона не вміла ні від кого оборонитися, відповісти на глузи і дати відкоша. Поверталася додому налякана і в сльозах.
Ольга не любила спілкування з незнайомими, уникаючи і знайомих. Тому ніколи навіть з батьками не заходила до крамниць, жахалася, що хтось звернеться до неї «не так». А як? – сама не могла відповісти. Привселюдне звертання до неї як до хлопця її лякало, а як до панни – було неприємним.
Коли дістала запалення легень і батько виїхав з нею до Гребенова, то мав неабиякий клопіт, бо донька не хотіла харчуватися в жодному пансіонаті, де сиділо за столами більше осіб, тож мусила отримувати їжу в чотирьох стінах своєї кімнати. Цей вроджений страх перед людьми, повна незарадність, цілковите нерозуміння практичних проявів життя викликали ще більші кпини і насміхи з боку колєжанок.
Ольга не любила спілкуватися з дівчатами, але ще дужче уникала хлопців і навіть скаржилася керівничці, що її хлопці зачіпають. Через те не ходила на заняття з релігії, які провадив греко-католицький катехит, бо там були й хлопці.
Професори учительської семінарії також зауважили винятковість дівчини і вважали, що важко припустити, щоб навіть після закінчення семінарії людина такого складу розуму могла бути вчителькою. Надто що наука їй ішла дуже пиняво. І знову казали про це батькові, але він просив не виключати її, бо без освіти і якоїсь роботи, сидячи вдома, геть здивачіє.
Після тих розмов батьки, переконавшись в аномалії доньки, звернулися по допомогу до лікарів. Вони відвідали Генрика Гальбана (1870–1933), декана медичного факультету, а згодом ректора Львівського університету, сина знаменитого криміналіста і психіятра Лєона Блюменштока-Гальбана (1838–1897), учня Крафт-Ебінґа. Гальбан, який заснував Львівську наукову школу неврології та психіятрії і завідував однойменною кафедрою, все ж вирішив перестрахуватися і порадив звернутися до іншого фахівця, який спеціялізувався на гомосексуалізмі, – до Лєона Вахгольца (1867–1942). Від нього подалися ще й до завідувача кафедри нервових і психічних хвороб у Львові Олександра Домашевича (1887–1948), президента Українського лікарського товариства, який припустив божевілля і зробив висновок, що «катастрофи можна побоюватися будь-якої миті». На запитання батька, що то має означати, почув, що дівчині загрожує шизофренія.
Вкінці 1928-го навчального року Пруденція здала матуру, і орден Феліціянок переніс її до жовківського монастиря – можливо, щоб оберегти від настирливості Ольги. Відтак дівчина, яка вже не могла її бачити в семінарії, бачила її по неділях в костелі.
Пруденція була родом зі Львова і мала славу найвродливішої черниці жовківського монастиря. Щонеділі Ольга ходила до костелу Домініканів, хоч була греко-католицького обряду, і любувалася вродою Пруденції. Та не лише пасивно любувалася. Щоб привернути її увагу, намагалася вкрасти дрібні речі коханої, зраджуючи ознаки фетишизму. Зокрема поцупила молитовник.
Далі вона мала намір перейти на римо-католицький обряд, щоби вступити до монастиря, де перебувала Пруденція, за якою дуже тужила. Але як грім раптово її потрясла новина, що дівчина, в яку вона закохалася, збирається виїхати до Румунії. З цим Ольга змиритися не могла, як не могла й уявити собі цю розлуку.
Той фатальний вечір 21 листопада не видавався чимось особливим. Мати Ольги пішла на цвинтар, батько ліг собі подрімати на канапі, дівчина сказала, що піде до костелу. Коли батько прокинувся, то помітив, що в його бюрку пропав револьвер. Занепокоївся, однак і на думку йому не спало, що взяла його Ольга, – подумав, що залишив його на парцелі, яку власне будував. Вирішив піти забрати. Дорогою зустрів знайомого, забалакав, то вже на парцелю не пішов, а вертаючись додому побачив, як поліцейські везуть у фіякрі його доньку.
Ольжина мати розповіла, що донька повернулася цілком спокійна, нічим не зраджуючи, що сталося щось страшне.
Арешт Ольга сприйняла з апатією.
А трапилося ось що. Ольга прийшла до костелу домініканців, де присутніми було понад сто осіб, і побачила Пруденцію, яка молилася, вклякнувши. Згодом пояснювала, що хотіла поцілувати її на прощання, але раптом її охопив такий жаль і розпач, що не стрималася і вистрілила. Постріли пролунали тричі і викликали великий переполох, богомольці враз спорожнили костел. А Ольга спокійно повернулася додому.
Дівчину арештували і помістили до львівської тюрми Бриґідки на теперішній Городоцькій. Тут на неї найшло цілковите помутніння, вона не усвідомлювала свого вчинку, першої ночі бігала по камері, плакала і кричала, спазматично сміялася, а потім пробувала повіситися на петлі, зробленій з рушника. Їй завадили. Пізніше нею зайнялися психіятри, возили на Кульпарків, бадали.
11 березня 1930 психіятри дійшли висновку, що Ольга «не є відповідальна за свій вчинок на тлі збочення так званої лєзбійської любови. Перед кількома днями суд повідомив її оборонця, відомого адвоката Льва Ганкевича (1883–1962), що прокуратура застановила слідство і родичі можуть її відібрати з тюрми. Це й сталося перед трьома днями», – повідомило «Діло».
Степан Шухевич у своїх спогадах відгукнувся критично про Ганкевича, бо, мовляв, той був надто самозакоханим і не брався за політичні процеси без належного гонорару, «дуже полюбляючи гроші». У цьому випадку великий гонорар не світив, бо пан Редька був незаможною людиною, але подія була така гучна, що засвітитися на ній вартувало і забездурно. Йому вдалося переконати присяглих, що «Редьківна не може відповідати за свій вчинок, бо доконала його на тлі полового збочення». Це було революційне формулювання для патріархальної Галичини.
Але преса не вгавала: «Це є чимось таким, що не тільки жахає, але до того ж надто незвичне. Якби це сталося десь у Європі, то вже з'їхалися б учені з усього світу, зацікавлені цим випадком, як нечувано рідкісним типом психопатичного вбивства».
Звісно, траплялися рідкісні випадки, коли через ревнощі або страх перед розлукою одна жінка вбивала іншу, але цю пару, яка й не була парою, нічого не єднало, там не було взаємної симпатії. Ба більше – Редьківна дуже рідко стикалася з убитою і майже її не знала.
Як на те, ще й з'ясувалося, що Хоростеківна не мала наміру виїхати до Румунії і що Ольга тільки на підставі фальшивих поголосок повірила, що її улюблена черниця покидає Жовкву.
Чи не цікавий сюжет для мелодрами, з якої глядачі будуть виходити, прикладаючи хустинки до очей?
P. S. Газетна ілюстрація виразно показує, що, на думку тодішньої громадськості, стоїть за лесбійством: диявол!
09.08.2023