«Ходімо ж, доленько моя!»

Із спроб «ЕСТЕТИЧНИХ КОМЕНТАРІВ» до «КОБЗАРЯ»

З особливою теплотою і м’якістю мовлене (Кобзареве слово – звучить) оте прикінцеве в поезії «Доля»: «Ходімо ж, доленько моя!» У цьому «Ходімо» – не наказ, хоча саме так цю форму трактуємо (хто ж бо тут наказує?). Це – заклик, запрошення до подальшої ходи. Та й у наступному «доленько», знову ж таки, – лагідність, сердечність, а не те, що вкладаємо у слово «наказ».

Рядком вище – «Ми просто йшли...» Знову ж – хода й означення до того іменника: «просто йшли...» Маємо тут нечастий у нас (дуже частий – у римлян) випадок, коли в одному слові єднаються два його значення: «йшли просто, не збиваючись на манівці» («...у нас нема / Зерна неправди за собою») і – «йшли, куди вела Доля, не ставлячи собі якоїсь високої, амбітної мети». Згадаймо принагідно у Ф. К. Ґінцкая: «Мій шлях до цілі не провадить, / Бо ціль – омана, гра, що надить. / Якби довіривсь я меті, / Не приглядався б до путі. / Бо шлях – це Доля...»

Що ж до першого значення (йшли просто, не манівцями), то цікаво зазвучить тут латинський вислів, де геометричні поняття єднаються з морально-етичними: «Recta linea est brevissima, recta via est tutissima» (пряма лінія – найкоротша, пряма дорога – найбезпечніша)... Пряма дорога у Шевченка, дорога без манівців, геть не відповідала «найкоротшій прямій лінії» (далекі шляхи заслання), не відповідала й фізичній безпеці (солдатська муштра). Але була вона, важка й крем’яниста, – прямою і безпечною в морально-етичному аспекті: вільний від «зерна неправди», Шевченко й у неволі почувався вільним.

Слова австрійського поета («...шлях – це Доля») можемо доповнити відомим латинським афоризмом з притаманною римлянам грою слів (лише приголосний «t» різнить ці два іменники): «Via est vita» (шлях – це життя). Шевченко – жив у справжньому, як це розуміли античні, значенні цього слова. Прожив не довге, але по вінця виповнене життя. На тлі Вічності, зауважив Сенека, важить лише повнота життя: «Vita longa si plena est» (життя довге, якщо воно наповнене»); для римського стоїка – наповнене думкою; для українського Кобзаря, особливо, – чуттям (серцем), любов’ю.

В дорозі (знову ж стоїки) важливо час од часу озирнутися. «Respice» – озирнись. Звідси – «респект» (повага). Повага до тих, хто спровадив на життєву дорогу, хто підтримував на ній; увага й повага взагалі до минулого... Отож перед тим «Ходімо...», перед подальшим кроком життєвою дорогою, – погляд у минуле; в ньому – найважливіше: наука. «Життя начало найважніше – грамота» (arché megíste tú biú ta grámmata) – виписували на воскованих табличках грецькі школярі...

«Ти взяла / Мене, маленького, за руку / І в школу хлопця одвела...» Рука дитини – в руці Долі («педагог», із грец., – той, хто веде дитину в школу)... У цьому найважливішому з відчуттів, як про це Лукрецій, відчутті дотику, – тепло тих, від батьківської і материнської руки, хто, чистий серцем, щирий, стрінувся поетові на життєвій дорозі (хто ж бо, як не Доля, визначає, кому з ким зустрітися?) – тепло дружньої руки: «Ходімо ж, доленько моя! / Мій друже вбогий, нелукавий!»...

Одначе, в міру свого життєвого й освітнього досвіду, кожен по-своєму відчитає ці рядки. Хто знайомий з творчістю Горація, сина відпущеного на волю раба (Шевченко – відпущений на волю син кріпака, теж фактично раба), той, певно ж, уявить собі чільного римського лірика, ще хлоп’ям, як батько веде його за руку в школу до суворого, скорого до різки Орбілія...

Побачить Горація вже юнаком, за студіями в сонячних, волелюбних Афінах; Шевченка – в холодному, самодержавному Петербурзі... Побачить тих, хто підставив плече, подав руку допомоги – як колись Горацієві, так, через тисячоліття, й Шевченкові... Згадає собі слова римського лірика: «Скільки віднімеш у роду мого – додаси стільки славі»...

Після погляду в минуле – «Ходімо дальше, дальше слава, / А слава – заповідь моя»... Сáме поняття «слава» чи не найглибше ріднить Шевченка з античністю. Слава для них, послідовників Гомера, – у Слові. Слава не світська, гучна, яку античні зневажливо називали «лопотінням язиків» (strepitus linguarum), славу в чинах, посадах, званнях («Слава! Слава! / Хортам, і гончим, і псарям, / І нашим батюшкам-царям...»), – а слава, якою бачить її наш Кобзар у «Заповіті», слава тиха, добра («...незлим тихим словом») – за добрі діла: «Славно!» і «Добре!» в такому контексті – синоніми...

Чи не найкраще про славу в розумінні античних – Пліній Молодший у листі до Тацита: «Не знаю, цікавитимуться нами нащадки чи ні, але ми, гадаю, таки заслужили бодай якоїсь уваги до нас, не за таланти наші, ні (це вже була б гординя), а за нашу пильність у заняттях, за нашу працю, за повагу до нащадків. Тільки б не зупинитись на обраній дорозі, яка, щоправда, небагатьох допровадила до світла й слави, але багатьох із темряви й мовчанки вивела. Бувай здоровий!»

«Тільки б не зупинитись...» Тому – «Ходімо дальше...» І, наче відлуння, – у Франка: «Волики впряг у ярмо, вони радо там шиї згинали, – / Ну же на поле! Леміш в свіжу скибу! І далі! І далі!» Цього «І далі! І далі!» в оригіналі (з Вергілія) немає... «Далі», «дальше» – це не рівнинна, не легка, а важка, що веде вгору дорога до Світла. Воно ж – у Слові, в тому духовному зерні, з якого проростає «святая правда», в його високих зразках.

Іван Франко, знаємо з його листів, читав селянам, у перекладі П. Ніщинського, Гомерову «Одіссею», в якій – найважливіші застороги («в науку іншим людям і вікам»): протистояти звабам, не звертати на манівці й не впадати в безпам’ятство (лотофаги), дбати про своє, рідне, батьківське, берегти його від захланних напасників...

«Дорога – це життя». На ній – духовна постать Шевченка... Не даленіє – наближається. Надто – в тривожні для України часи...