Сталася подія неабиякої ваги. До польської шкільної програми ввійшов нарешті роман Зофії Коссак-Щуцької «Pożoga» («Пожежа»). Це фактично її власні спогади про Волинь 1917–1919 рр. під час революцій і війн в Україні, написані в 1922 р.
«Велика католицька письменниця», як її називають, описує також польсько-українські стосунки до революції, коли панувала неймовірна ідилія. Поміщики і шляхта – це поляки. Селяни – русини. І панує там злагода і дружба. Польські поміщики й українські селяни живуть душа в душу. Слуги – звісно, русини – майже члени родини. При цьому селяни визнають культурну перевагу панів і не мають нічого проти такого стану справ.
Але згодом майже всі українські слуги зрадять своїх панів.
«Пожежа», як пишуть про цей роман популяризатори, «є надзвичайним свідченням мужності та самовідданості поляків з кресів у роки більшовицької революції». Роман постійно перевидають, зокрема після 1989 р. вийшло вісім видань. В інтернеті безліч описів і цитат.
Поява роману в шкільній програмі викликала кпини Яцека Подсядла в часописі «Książki», де передусім він висміяв нібито «багату, барвисту мову, різноманітність нараційних форм», навівши яскраві приклади: «з раптово побілілих очей капали сльози муки». Під час молитви люди просять Господа, «щоб оберіг своєю найвищою рукою в здоров'ї і цілості цих вояків». Подсядло жартує: «а котра то рука Господа є найвищою кінцівкою?»
У романі з великою пихою описано партизанські загони авантюриста Фелікса Яворського (1892–1938), який командував 19-м полком уланів. Про те, що він грабував і палив цілі села, Щуцька не пише, як і про те, що його не раз судив військовий суд. У березні 1924 р. у Львові під час бійки у ресторані Яворський, розмахуючи револьвером, застрелив свою матір.
Після діагностування психічної хвороби його помістили до Кульпаркова, де він ще перебував у 1938 р. Подальша його доля невідома.
Яким насправді героєм був, свідчить така пісня:
Славний з вбивства і пожарів
Дев'ятнадцятий полк батярів.
Своїх грабить, чужих лупить,
Полк уланів не є глупий.
Навпаки, бо тим ся хвалить,
На постоях села палить.
Він ґвалтує панни й вдови,
Дев'ятнадцятий полк моровий,
Самі лотри і висільці –
То є Яворського стрільці
Ріж, мордуй – ту ніц нового
Для уланів Яворського.
Але то все байка, бо школярі завдяки цій новій лектурі довідаються набагато цікавіші речі. Євреїв авторка не любила, вони її дратували: «Минають нас жидовіци, вифранчені, як пави», а за кілька сторінок її знайомий каже про Острог, що «нікого з наших там не видно, тільки ті жидовіци, вифранчені, як пави». Таке враження, що він читав її щоденник. Діти єврейські тут фігурують лише як «жидзята» і «жидзяки». Галас «малих жидзяків» звучить як «дзявкіт шакалів». Коні письменницької родини мають специфічні імена: Сруль і Жидівка. Ну, а революція відбулася завдяки «підступним жидівським інсинуаціям».
Крім євреїв, до революції причетні і жінки: «Сільські жінки, ошелешені рівноправ’ям, яке несподівано спало на них, вдатні і спритні, як ціле русинське плем’я, а неабияк заповзятливі, почули в собі політичний поклик і стали найкращими агітаторами... Жиди провадили їх, як хотіли і куди хотіли, а вони провадили за собою обережніших і поміркованіших від себе чоловіків».
Врешті учні довідаються, що жиди є ворогами самого Господа: «Те, про що найкультурніший і найобережніший з жидів Анатоль Франс марив у своєму "Бунті янголів", другий жид, Троцький, реалізував насправді, оголосивши криваву війну Богові і всім Його заповідям».
В описах більшовицьких звірств письменниця геніально передбачила фільм «Волинь» і відому сфальшовану світлину з циганськими дітьми, прикрученими колючим дротом до стовпа: «Лежали там в жахітті вагітні матері, з який видерто нутрощі, дівчата з відрубаними персами, вищерені старці... з балконів звисали цілі гірлянди, зв’язані з маленьких дітей, покраяних багнетами, почеплені за жалобно звішені голови».
Цікаво, що Щуцька і пізніше, під час Другої світової, нарікала на євреїв, пишучи, що «тлом жидівської душі є ненависть» і що «жиди схильніші до зла, ніж звичайні люди», – а при тім врятувала кількадесять євреїв, ризикуючи разом з обома своїми дітьми життям, за що посмертно отримала звання Праведника світу.
Ну, до описів росіян претензій нема, перепало і монголам. І що тут перечити? Але от шваґер письменниці, якого вона називає «малий корнет» і так гейби змалювала з Володийовського, називає українців «гадами» і «ґадами». Зрештою, так само обзиває українців і Яворський. Поміщик Чечелевський каже про українців: свинство, псярство, стерви.
В новій шкільній програмі українці в Україні – окупанти. Ну, нарешті і ми, Химко, люди! Не вічно ж нам бути уярмленими. А нє, нє, ми теж окуповували окремі креси: «Уранці місто прокинулося під новою окупацією, про що повідомляла публіку велетенська за розміром афіша... – полум'яно-червона або блакитно-жовта».
Щодо української мови авторка має теж свою особливу думку: «До хаосу і безладу, який панував у бюрах і органах влади, добряче причинилася свіжо запроваджена урядова "українська мова"».
Саме так – в лапках. Таке враження, що читаю польського Булгакова. Властиво, то я читаю не Зофію Щуцьку-Коссак, а Яцека Подсядла, який її щедро цитує, а також відгуки про цей твір в інтернеті. Якийсь пан так просто й написав, що цей витвір псує стосунки між українцями і поляками.
Не думаю, щоб аж так, але певне враження про українців польські діти матимуть уже зі школи. І, щиро кажучи, у нашій літературі теж немало про клятих ляхів і панів-експлуататорів написано, але ніде не заперечено існування польської мови, не принижено саму націю, не відмовлено полякам у праві на існування. Аж до Липинського наші історики писали історію пригнобленого народу, не помічаючи існування української шляхти, якої у війську Хмельницького було 6 тисяч, і то вона творила нову республіку, а не повсталі маси.
Щуцька про українську мову має таку ж думку, як і безліч російських літераторів по сьогоднішній день: «Яко говірка анальфабетів, яка служила їм лише для приватних розмов, не посідала безлічі необхідних виразів, коли йшлося про висловлення якоїсь ширшої, глибшої думки, не пов'язаної безпосередньо з роботою в полі чи щоденним мужицьким життям. Убога ("ubożuchna") українська література оберталася довкола тем винятково народних».
Ну, я розумію, що в 1922 р. інтернету не було, але можна б поцікавитися, що писали про українську літературу самі поляки. Важко назвати народною літературою твори Франка, Кобилянської, Винниченка...
Українці в романі зображені як свині. Оце дорвалися вони до панської пивниці з винами: «Не минуло кількох годин, а село лежало покотом, п’яне. Хлопи, баби, діти, навіть собаки, свині і дріб (пташва), все це залягало всі подвір'я і призьби, нездатне до найменшого руху». Бо це народ «жалюгідно некультурний і темний. Кров татарська, значну домішку якої отримав, дала йому в спадку замилування в грабунках, тхорячу відвагу, побратимом вовка, сусіда з близького лісу, і хіть руйнівника, яка в майбутньому, спритно розбуджена, мала вибухнути пожежею, тлумлячи всі інші психічні чинники. З польськими поміщиками народ той жив добре і в злагоді, охоче визнаючи вікову вищість панів (paniw)».
Тобто не було безлічі повстань проти панів? А як школярі це узгодять зі ще одним шкільним автором – Сєнкєвічем?
Про темність українців письменниця не забуває наголосити ще не раз: «Це народ темний, який, може, допіру за сто років буде мати почуття своєї національності, який має заледве щирі почуття до власної садиби, а не має навіть того почуття щодо свого села. Ми – господарі, ми тут у себе. Якщо тут є щось, то це те, що ми створили».
Останні слова роману звучать як молитва, але дуже специфічна: «Україно чорноземна, Батьківщино невдячна і улюблена... Земле наймиліша, незважаючи на переслідування, рідна Земле всупереч трактатам, Земле польська і отча всупереч планам партії, Земле наша – всупереч чужоземним постановам».
Любов і ненависть переплелися в романі так тісно, що й не роз'єднаєш.
Літературний оглядач Стефан Туршмід про роман писав: «Переважна більшість читацьких відгуків доброзичливі, але є й винятки», – і цитує читача Бартка:
«Книга презентує світ польських феодалів в Україні. Вони живуть у багатстві, а їхні піддані – українські селяни й челядь – бідують і перебувають в темряві. Коссак має їх за недолюдей і вважає такий стан природнім. Українська "чернь" живе, щоб служити польським панам. Цей єдино правильний стан порушують більшовики, яких Коссак називає тваринами… Коссак плаче, що її скривдив невдячний український мотлох на чолі з більшовиками, і проливає крокодилячі сльози над втраченим майном і дармовою робочою силою. Хай би тішилася, що не дістала по дупі. За сотні років експлуатації та гноблення польські пани заслужили погрому».
Читач Скрибця пише, що «Щуцька описує інших людей з позиції "я пан", а своїх сусідів українців називає "черню"».
Навівши ще кілька негативних відгуків, пан Туршмід зауважив, що ще раз уважно перевірив роман, чи справді присутні такі вирази. І що? Ні, не зауважив.
02.08.2023