Молодість

Дорога до штабу тягнеться довгою вимученою смугою вздовж лінії фронту. Понівечена вирвами, важкою технікою та багатолітньою відсутністю ремонту, вона гротескно віддзеркалює понищені села, які боязко туляться вздовж неї. Наче екранізація старої української класики, перекладена на мову сучасних образів. Мальовничо, занедбано, порожньо. Лише де-не-де старі люди з-під парканів проводжають невидючими очима зелені машини, густо присипані пилюкою. Від зустрічі з їхніми поглядами хочеться відвернутися. Мимоволі шукаєш дітей – ті ще не розуміють справжніх причин того, що з ними трапилось. Але молоді немає ані на вулицях, ані перед зачиненими магазинами, і вже починаєш вірити, що ніколи й не було у цих гербаріях часу. Лише оці старі та непривітні люди.

Олег Яськів,

капітан 103-ї окремої бригади сил ТрО ЗСУ,

проректор Українського католицького університету,

директор Центру Шептицького

Ми не можемо їхати швидко через ями, ми їдемо якраз так, як рухаються ці люди – немов в уповільненій зйомці, у старому кіно, на засвіченій часом плівці.

"Реп би послухати, – чомусь подумалося мені, – він такий же багатослівний і однотипний, як наші думи".

"А пригадуєте, як ми слухали думи?" – запитую у командира. Одного разу я запросив його на концерт Тараса Компаніченка. Нашого кобзаря якраз були відпустили з війська для концертів. Ми просиділи тоді декілька годин, немов у капсулі машини часу, пригадуючи фронтові слобідські пейзажі під багатослівний смуток козацьких дум.

"Звісно, пригадую. Я не очікував, що так зачепить, – відмовив командир і продовжив після паузи. – У цих краях давно не чутно бандури".

Хоча Слобожанщиною напевно колись ходили кобзарі – думав я про себе. Проте нічого не залишилося у пам'яті цих людей від тих часів. Вони – ті, що залишилися чекати чи то нас, чи то росіян – зараз нагадували мені сліпих, таких же як і кобзарі, тільки ті знали, що лежить у них на душі, і вміли співати про це так, що час зупинявся, а ці навіть в очі подивитися не хочуть і тільки чекають, коли ми, і ця курява, і ця війна минемо.

"А знаєш, я ніколи не уявляв кобзарів молодими, – обернувся командир до мене, тоді як я продовжував слідкувати за вирвами. – Ніхто, мабуть, не уявляв. Це як неодмінно старий Шевченко, який дивився на нас із шкільних кабінетів".

"Вони знали, що роблять, бо у нас забирали не лише історію та культуру, але й молодість", – промовив я вголос.

Молодість у цьому краї коле очі. Точніше, її відсутність. "От що вони будуть згадувати – ті, хто виростав тут і змушений був утекти, перервавши свою юність?" – запитав я не так себе чи командира, як нашу немилосердну українську долю.

"Молодість – це спогади, заради яких варто було жити," – командир продовжував про щось своє. Ми обоє мали підстави говорити про молодість у минулому часі, тому такі розмови були виправданими і не видавалися мені сентиментальними. "А у цієї молоді не буде спогадів. І мені їх шкода", – додав він.

"Багато що ще попереду", – я залишав нам надію.

"Наприклад, попереду наша перемога", – він кивнув і знову замовк.

"Попереду наша дружба", – я підшуковував аргументи.

"Та ти навіть закохатися знову можеш", – коли він пожвавлювався, то його очі починали блистіти.

"Можу. Але ту любов, що з молодості, не відпущу".

"Не відпустиш, тому що заради неї й варто було жити".

"Якщо в молодості були незабутні моменти, то й тепер не проґавиш їх", – не хотілося здаватися мені.

Але після цього ми стали думати про своє. У таких розмовах, без алкоголю і неквапливості мирного часу, слова стають важкими, немов тенісні м'ячі наприкінці гейму.

Я не знав командира у молодості. Але бачив, що він любить і цінує своє минуле. Не час і не місце тут розповідати свої незабутні моменти. Ми залишимо їх на потім.

"Ти не подумай, що я воюю за цих людей", – командир повернувся у гру і кивнув на стару жінку, яка якраз ховала очі від нашої машини. "Я воюю навіть не за землю. Я воюю за справедливість і принципи законності. Бо ми на своїй землі. Що ворогу тут робити? Його все одно потягне до берьозок. Він буде тут чужим, як би довго не тривала його тимчасова окупація", – замовкнув, дістаючи цигарку.

"Ну, хіба ще за тих, кого тут немає, воюємо – за молодь, бо їм треба повертатися і прожити свої моменти, які вартуватимуть спогадів", – доповнив я.

"Тому ми приречені на перемогу", – закінчив командир і нарешті запалив сигарету. Слова затихали у придорожній пилюці, немов Soldier of Fortune на затертій платівці Deep Purple.

Попереду нас на узбіччі двоє ще зовсім молодих солдатів якраз пробували спиняти нашу машину.

"До Борової підкинете? – запитав один із них. – Бо ми вже пару годин як на сонці печемося. Оце у вас машина класна. Проїдємся, как люді, а не то, як в нашей банке", – штовхали один одного ліктями і раділи старенькому патролу, немов діти, яких уперше посадили у лімузин. "І на остановках, єслі можна, то повільніше, а вдруг якусь дівчину красіву побачимо".

Ми мовчали, а хлопці говорили своїм суржиком і всю дорогу розповідали якісь смішні історії. Ніби нічого й не трапилось у їхньому житті.