Знавці мов, дослідники мови і мислення, викладачі мовознавства, семіотики та лінгвісти, філологи та перекладачі! Візьміть лінгвістичний годинник Моріса Сводеша, який відраховує життя мови, та зупиніть його. Пішов Костянтин Миколайович Тищенко.
Нам, ще зовсім зеленим, але занадто самовпевненим студентам романо-германського факультету КДУ, Костянтин Миколайович відкрив очі на наш новий фах – та на світ мов і мислення. Як довести, що ми мислимо мовними знаками та символами, які корелюють з відповідними об’єктами, явищами, подіями? Що мозок контролює мову? Візьмімо, пропонував Костянтин Миколайович, людей з ушкодженнями мозкової діяльності, що призводять до мовної афазії. Ось людина з афазією Вéрніке: вона здатна продукувати слова і речення, але не здатна зрозуміти, що їй кажуть. Візьмімо інший приклад – афазію Брокá, продовжує Тищенко: людина розуміє, що їй кажуть, проте не потрафить скласти докупи речення, контролювати смисл слів, вона губиться у синтаксисі, шкандибає на прийменниках.
Під час лекцій Костянтина Миколайовича зі вступу до мовознавства у «поточній», на сто двадцять місць вересневій 1979 року авдиторії Червоного корпусу КДУ, відшукати вільне місце було справою непересічною. За хвилину до початку пари всі групи романо-германського факультету – німецькі, французькі та англійські перекладачі, хлопці та дівчата філологічного відділення – «іспанці» та «французи», так званий «інтернаціонал» – усі сиділи за старими, сталінського зразка партами у нервовому очікуванні (тоді ще) доцента Тищенка. Одного з небагатьох, кого ми не тільки боялися – бо хто ж хоче трійку на іспиті, трійку, що позбавляла стипендії у сорок карбованців, – але й поважали.
Ми вже тоді знали, що маємо справу не просто з неймовірним фахівцем, який активно володіє двадцятьма мовами, але й з педантом старої дати. Адже о другій пунктліх Костянтин Миколайович зачиняв двері авдиторії і до завершення лекції нікого не впускав. Запізнилися? Що ж, гуляйте пів пари, приходьте на перерві. Якщо о другій нуль п’ять ви штовхали двері і, скаржачись на захворілу бабцю чи, скажімо, перекритий тролейбусний маршрут, намагались потрапити досередини, Костянтин Миколайович ввічливо, не применшуючи вашої гідности, просив вас забратися. Така педантичність нас, елітарних і розбещених романо-германців, страшенно обурювала. Проте вже за місяць навчання ми зрозуміли, що краще приходити своєчасно, аби не проґавити жодного слова з його лекцій. Самі ж лекції ми ретельно нотували, бо який до біса ґуґль розповість вам про глоссемантику, палеоазіатську лінгвоцентричну міфологію Марра або лінгвістичний годинник Моріса Сводеша? Ми також зрозуміли, що на тлі радянської колективної самонеповаги та безвідповідальності Костянтин Миколайович учив нас поважати час, час викладача, свій власний час. Коли ж мені таки доводилося спізнитись, я сором’язливо стояв під дверима, щоб на перерві врешті потрапити до авдиторії і влаштуватись десь позаду в очікуванні другої півпари.
«Що ближче до університету, то далі від науки», – саркастично зауважував Мирон Петровський у розмові з Вадимом Скуратовським, до слова, колишнім студентом-«романо-германцем». Це зауваження було дотичним до абсолютної більшості наших викладачів загальних дисциплін (вибачайте, я не маю на увазі викладачів мов), за винятком двох-трьох, передусім – Костянтина Миколайовича. Наша викладачка з естетики, імені якої я не пригадую, тягнула «Лаааокоооон» на пів лекції, і це був повний капець. Викладач російської літератури – Юрій… як його по батькові? – цинік та халтурник, на кожній своїй лекції повторював, що він не любить короткі жанри, бо тільки-но захопився героєм – а тут і кінець казочці, проте великі романи, на кшталт «Клима Самгіна» Горького, на три-чотири томи – оце класна річ! Навіть наш улюбленець бонвіван та кумедник Іван Іванович Магушинець на кожній лекції повторював остогидлу мантру про «la influencia de yod» – вплив напівприголосного «йод» на якусь там палаталізацію, мантру, що була відповіддю майже на всі його питання зі становлення романських мов. Ясний пень, на кожній безбожній лекції наша викладачка історії КПРС – здається, доцентка Сільченко – на висхідній інтонації другим сопрано, речитативом, декламувала російською: «но наша партія…» – і робила патетичну паузу.
Костянтин Миколайович був абсолютною протилежністю цьому натовпу самозакоханої університетської номенклатури. Кожна хвилина його лекцій була на вагу золота. Він ніколи не вдавався до самоповторів: інтелектуальне рондо не було його жанром. Базові речі, які нам необхідно було засвоїти, він проговорював чітко й одразу ж доводив їх на простих яскравих прикладах. Його треба було напружено слухати годину двадцять. Пропустив речення – програв. У вільний час на перекурах у парку Шевченка ми порівнювали конспекти: а ти встиг записати про Празький лінгвістичний гурток? А як там де Сосюр пояснює дві сторони знаку? А ти записав, що відповідати про мовну теорію Потебні? Ми не дуже розуміли (зізнаюсь!), навіщо це нам все було потрібно. Проте, на відміну від конспектів з історії партії чи наукового комунізму, які ми бездумно переписували одне в одного, оздоблюючи кольоровими фломастерами назви лекцій та безсмертних творів безсмертних класиків марксизму, лекції Костянтина Миколайовича ми конспектували самостійно, прискіпливо, з почуттям майже інтелектуального змагання. У кого вони залишилися, ці конспекти, – відгукніться, сурмачі!
Костянтин Миколайович був втіленням того, що ми жартівливо називали «суворий, але справедливий». Він навряд чи був задоволений результатами наших коротких письмових контрольних робіт на п’ять-десять хвилин – «квізів», як їх називають сьогодні. Проте він однаково вказував нам на наші хибні відповіді і схвально відгукувався, коли нам вдавалося відповідати влучно. Він запитував, наприклад, чим відрізняється мовно-мозкова реакція водія, який оголошує зупинку, від пасажира, який готується до виходу і чує оголошення. Це було одне з коротких питань п’ятихвилинної контрольної. Десь шоста частина аудиторії знайшла правильну відповідь: водій бачить маршрут, візуально фіксує денотат – себто реальний об’єкт – і переводить його у знак – сигніфікат, його вербальне оформлення в усному слові. Навпаки, пасажир фіксує вербальний знак, сигніфікат, і переводить його – через мнемонічну діяльність мозку – у денотат, у візуальний образ наступної зупинки. Костянтин Миколайович назвав по іменах усіх, хто правильно відповів на це питання, і запросив аудиторію поаплодувати їм. Для мене це була неабияка подія, бо з тієї контрольної це було єдине питання, на яке я відповів задовільно. «Не може бути поганих учнів, – нагадував він. – Викладач, який скаржиться на слабких учнів, подібний до лікаря, який скаржиться на середню температуру хворих у його лікарні».
Повільно, крок за кроком, без претензії на ревеляцію, Костянтин Миколайович зсував наші горизонти за видноколо, намагаючись модифікувати нашу матеріалістично-марксистську мислительну парадигму. «Походження приватної власності, родини та держави» ми конспектували разів п’ять на різних наших курсах і семінарах з марксизму-ленінізму. Дарвіну ми довіряли, як секретарю факультетської комсомольської організації. Розштовхайте нас зі сну о другій ночі – і ми б відрапортувати, що праця створила людину з мавпи. І тут у наш квадратно-гніздовий марксизм, завдяки Костянтину Миколайовичу, прокрався сумнів, та й ще біхевіористського походження. Доцент Тищенко пояснював нам, як одна мавпа бере шмат кремнію і починає безглуздо бити ним по гранітній скелі. Інша мавпа бачить, за інстинктом слідування сідає поруч – і давай собі також довбати. Потім третя, четверта. Власне, свідома праця починається з абсолютно тваринного інстинктивного наслідування, імітаційного руху, за яким немає ще ніякої свідомості чи бачення кінцевого продукту – скребла. У такий спосіб познайомивши нас з неомарксистською теорією Бориса Поршнєва, Костянтин Миколайович підвів нас до думки, що Енгельс не все знав і далеко не все розумів – боже, яке богохульство! – і що «марксистськое ученіє і не вєрное, і нє вечноє».
У російськомовному київському університеті було обмаль україномовних викладачів. На романо-германському всі загальні лекції відбувалися російською. Тільки Іван Магушинець та Костянтин Тищенко викладали українською та ніколи не переходили на російську за межами авдиторії. У декого з нас така поведінка викликала обурення, перш за все – у студентів з військових сімей, які мешкали в Українській РСР і десять і двадцять років, проте яких офіційно звільняли від курсів та іспитів українською. Студенти, які перевелися до нас з Москви (були й такі), також воліли отримувати знання радянською офіційною мовою. Вони зорганізували делегацію до доцента Тищенка – мовляв, і без того тема важка, а тут ще й незрозуміла мова. Його відповідь була взірцем мовної гідності. «Ми – університет Шевченка, ви мешкаєте у Києві, ви – філологи, соромно не розуміти мову країни, де ви живете». Моя сокурсниця МФ неодноразово після цього згадувала, що Тищенко – «бандерівець». Не уявляю, як Костянтину Миколайовичу вистачало гідності та витримки, щоб зберегти українську мову мовою спілкування і викладання у ті страшні щербицько-федорчуківські часи переслідувань та цькування будь-якої (окрім зросійщеної шароварної) українськості. Здається, він умів мовчати. Промовисто мовчати українською мовою.
Ми запам’ятали його як систематично мислячу людину, людину рішучих, точних рухів, іноді різких, немовби в ньому діяв якийсь невідомий нам годинниковий механізм, що працював з математичною точністю. Якось на лекції він, затиснувши мізинець, підіймав угору чотири пальці – щоб показати чотири фонеми, до яких академік Марр редукував усі індоєвропейські мови, – а потім з’єднував чотири пальці докупи: мовляв, чи можна реконструювати фонему, з якої пішли усі інші мови, так би мовити – фонему фонем, що існувала до початку первинного лінгвістичного вибуху? Я досі бачу ці чотири фонеми, уявно розташовані на кінцях фаланг.
Проте Костянтин Миколайович знаходив час і місце для речей ірраціональних, у тогочасній заідеологізованій епосі цілком ризикованих. Якось він зібрав охочих на слайдову презентацію про НЛО. Хто тоді не цікавився табуйованою інформацією про НЛО? Бо якщо це заборонена тема – щось у цьому є, щось є… Я був налаштований вельми скептично, але пішов. І ось, після захопливої розмови ми йдемо групою вниз бульваром Шевченка і продовжуємо обговорювати тему. Я кажу Костянтину Миколайовичу: «Вам не здається, що уся ця, так би мовити, заборонена тема НЛО – просто засіб відволікти людей від богошукання або навіть замінити їм Бога?» Він раптом рішуче обертається до мене – я спочатку аж злякався! – дивиться мені в очі і каже: «Це не ваша думка». Я був абсолютно приголомшений: як він знає? Як він почув у моєму спостереженні – чужі обертони? Ну, звичайно, зізнався я – це думка Вадима Леонтійовича Скуратівського. Костянтин Миколайович усміхнувся. І різко: «Ви з ним спілкуєтесь? Перекажіть йому мої вітання!»
Переплутавши все на світі, включно з наголосами у іменах знаних психологів та теоретиків, але все ж таки у певний спосіб зафіксувавши наш тогочасний засіб спілкування з переходом на російську за межами авдиторії, на якійсь з останніх грудневих лекцій Костянтина Миколайовича я раптом видав отаке:
Если снова ты не выучил урока
А на завтра у тебя коллоквиум,
Тебя охватит афазия Брока
И отвлечет тебя от грустных дум
А если вдруг профессор тебя спросит:
“Скажiть, а от семантика – це що таке?”
Подумай: "Ничего себе вопросик!"
Ответь: "А у мене афазия Вернике!"
Справа не у помилках, не у недбалій просодії і не в дуже скромному поетичному потенціалі цих рядків, а у тому, що ніхто з моїх викладачів за п’ять років навчання не спонукав мене до написання самопародійних віршів – та й взагалі, будь-яких віршів. Потрібна була постать Костянтина Миколайовича, щоб виштовхнути мій ледащий мозок з інтелектуальної апатії та спрямувати його до продуктивної, творчої праці.
Востаннє я бачив Костянтина Миколайовича у квітні 1995 року. Він стояв пригнічений і засмучений на центральних сходах Жовтого корпусу КДУ біля труни Андрія Олександровича Білецького. Всі інші проходили – радше намагалися пробігти – повз труну, бо геніальний український учений зі світовим ім’ям, ліберал і глибокий симпатик шістдесятників, учитель і колега Костянтина Миколайовича не був ані членом партії, ані деканом факультету, ані академіком, ані впливовою людиною. Кому він був потрібний – померлий, зі своєю класичною лінгвістикою в епоху первинного накопичення капіталу? Костянтин Миколайович був єдиною людиною біля труни. Ми зустрілися з ним поглядами – і ввічливо, без слів, привіталися.
Нам бракуватиме цього погляду і цього красномовного мовчання.
26.07.2023